Лемко на фоні Радоцини.
До 50-ліття з дня народження Володимира Шуркала.
Вступ: Микола Мушинка - Ярослав Шуркала
БІБЛІОТЕКА ОКО, № 7
Публікація виходить з фінансовою підтримкою друкарні
Поліграфіка (Ярослав Шуркала) та Фундації Карпати (Олександр Кобаса)
Обкладинка: © Сергій Панчак
Технічна редакція та художнє оформлення: P. S. Studio - Олесь Мушинка
Комп'ютерний набір: Магда Мушинка
Фотографії з приватних архівів Володимира Шуркала та Миколи Мушинки
© Микола Мушинка 2001
Від 1993 року В. Шуркало щороку і по кілька разів приїжджає на місце, де колись було село його батьків та дідів. Не приїжджає відпочивати, а твердо працювати. Тут каплицю відреставрує, там придорожній хрест поправить, терня на могилах вирубає. В останньому часі він щороку організує в колишню Радоцину автобусну екскурсію своїх земляків, таких же патріотів рідної Лемківщини як і він сам.
Та й у рідних Пустомитах він не забуває про Радоцину. З його ініціативи її іменем місцева влада назвала вулицю, на якій розташоване приватне будівельне підприємство В. Шуркала. Тут з його почину (і при фінансовій допомозі) будується храм Кузьми і Дем'яна (який був у Радоцині), діє самодіяльний колектив „Радоцина", для якого фірма В. Шуркала „Весна" пошила 27 оригінальних радоцинських костюмів тощо.
Наприкінці квітня ц. р. Володимир Шуркало саме у Радоцині хоче відзначити 50-ліття з дня свого народження. До цього ювілею ми, його пряшівські друзі (а мабуть і далекі родичі), хочемо подарувати йому цю скромну книжечку, яку, віримо, залюбки прочитає не лише ювіляр, але й інші лемки та люди, яким не чужа гірка доля Лемківщини. Це — біографія сучасного українського підприємця, подана на фоні історії рідного села його батьків та дідів. В особі В. Шуркала відбита доля всіх лемків, вигнаних з рідних прадідівських земель і нині розкиданих по широких просторах України, Польщі та інших країн.
Ми віримо, що книга знайде вдячних читачів і стане джерелом пізнання найзахіднішої гілки українського народу. Шануймося, бо ми того варті!
Там на Лемківщині -Радоцина - село,
Де люди оддавна Жыли сой весело.
Пришли чужы люди,
Гет вшыткьіх выгнали,
А прекрасне село
Зо земльов зрівнали.
Пуста Радоцина
Смутно тужыт, плаче,
Навет чорный ворон
Там жалібно кряче.
Де сьте, радоцинці,
Ґаздове гір, полів?
Коли вы зо світа
Вернетеся домів,
Бы сьте в Радоцині
Зас загаздували,
Рідны горы, ліси,
Співом звеселяли?!
ВОЛОДИМИР ШУРКАЛО І РАДОЦИНА
"Де ся пташок вылягне — його і тягне" — творить лемківське народне прислів'я. В культурології існує правило, згідно з яким люди (навіть малі діти), переселені в інше середовище, важко звикають до нових (хоч і ліпших) умов. Якась невидима сила їх тягне додому, туди де вони народилися. Це правило найкраще можемо ілюструвати на лемківській заробітчанській еміграції кінця XIX і початку XX століття. Майже всі лемки, заробивши в американських шахтах та металургійних фабриках які-такі гроші, поверталися до „старого краю", купували клаптик землі, будували хату (а теж школу та церкву). Жили куди скромніше, ніж на чужині, зате почували себе більш спокійними й щасливими. Натомість діти заробітчан, народжені вже в Америці, ставши дорослими, почували себе вже „американцями" й свідомо поривали зв'язки зі „старим краєм". Адаптувавшись у новому середовищі, вони часто змушували залишатися на чужині і своїх батьків. Це правило можна аплікувати і на післявоєнних лемківських переселенців в Україну (хоч у них вибору не було: додому вони повертатися не могли і досі не можуть). Правда, і тут є винятки з цього правила. Одним з них є лемко Володимир Шуркало, що живе в м. Пустомити Львівської області. Він прийшов на світ в Україні шість років після приїзду туди батьків, а все ж таки своєю вітчизною вважає не Пустомити, де народився і досі живе, а нині вже не існуюче село Радоцину Горлицького повіту у Польщі, звідки Походять його батьки. В Пустомитах у нього є все, що потрібне людині для щастя і спокійного життя: батьки, сестра, кохана дружина, здорові сини, шикарний будинок (побудований і за власним проектом і власними руками), автомобіль, добре просперуюче приватне будівельне підприємство, розташоване на власній землі, пошана співгромадян. А все ж таки „дома" він почуває себе на Лемківщині — в селі своїх батьків — Радоцині, яке до 1993 р. знав лише з їх розповідей. Та й всі інші радоцинці під поняттям „вдома" розуміють Радоцину.
Нині село Радоцина зрівняне із землею. Його нема. Від колишнього села залишились лише розвалини мурованої школи, каплиці, кілька кам'яних хрестів, одна сільська криниця (нині освячена) та цвинтар зарослий терниною.
Про свою першу зустріч із селом своїх батьків Володимир згадує:
„То був і розпач, і радість. Я був такий схвильований, що цілував дерева. Я дуже-дуже відчув там своє коріння і зв'язок з цією землею, де жили мої предки. Ця земля запала мені в душу на все життя. Я з нею живу кожен день".
Моє знайомство з Володимиром Шуркалом відбулося досить нетрадиційно.
Під час „Лемківської ватри" у Ждині десь п'ять років тому до мене підійшов кремезний чоловік років сорока п'яти атлетичної постаті не дуже високого зросту, але з твердими „виробленими" руками:
— Я є лемко з України. Підприємець. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре: з Лемківської ватри, виступів по радіо, телебаченні та зі статей у пресі. Маю до Вас отаку справу: Я чув, що у Пряшеві є підприємець на ім'я Шуркала, з яким би я дуже хотів познайомитися. Чи Ви знаєте такого?
— Дуже добре. Співвласник пряшівської друкарні „Поліграфіка" Ярослав Шуркала — мій близький друг. Ви може теж займаєтесь друкарством?
—Ні. Я є будівельник. А з Шуркалою хочу познайомитися тому, що шукаю коріння свого роду. Моє прізвище — Шуркало.
Батьки походять з Радоцини, однак далекі предки туди прибули з Довгого або Реґетова. „Шуркало" — рідкісне прізвище, в Україні навіть одиноке. Після довгих розшуків я нарешті довідався про людину з таким прізвищем у Словаччині і буду Вам дуже вдячний, якщо дасте мені його адресу.
— Адресу я Вам дам, однак з Шуркалою, евентуальне — Шуркалихою, я Вас можу познайомити вже зараз. Ось перед Вами моя дружина Магда з дівочим прізвищем „Шуркала".
— Шуркала Магда, — відрекомендувала себе моя дружина, подаючи співбесідникові руку.
— Шуркало Володимир, — схвильовано відповів той. Мій батько за метрикою був теж „Шуркала", однак в Україні його ім'я змінили на „Шуркало", бо
там прізвища на „а" незвичні.
Отак відбулося наше знайомство. Виявилось, що і Володимир, і Ярослав, і моя дружина, мають коріння на галицькій Лемківщині. Двоє підприємців нав'язали не лише особисті, але й ділові контакти, а невдовзі і зустрілися та стали друзями.
Під час наступної „Лемківської ватри" я вже відвідав його Радо-цину, тобто пустир, зарісший терням і кропивою, де немає й сліду від колишнього села. Виявилось, що В. Шуркало приїжджає сюди і по кілька разів у рік не лише відпочивати на лоні і справді прекрасної природи, але й твердо працювати. Разом з іншими радоцинцями він відрес-таврував каплицю (на розвали-нах якої вже дерево росло), причому весь будівельний матеріал -пісок, вапно, цемент, бляху та інше він привіз з України. Спільними силами радоцинці почистили й огородили цвинтар, відновили колишні доріжки, посадили деревця. Володя власними руками почистив студенку тощо. „ Завжди, коли мені дуже тяжко на душі, а в моїй професії такі випадки бувають не рідкими, -каже він, - я сідаю в машину і їду в Радоцину. Тут попрацюю, наберу у бутель воду з криниці і повертаюся до сім "і в Пустоми-ти. Ця цілюща вода вселяє в мене якусь енергію. Як вода минеться, я знов їду в Радоцину".
Село Радоцина знаходиться 35 км від повітового міста Горлиці та кілометрів десять від Ждині, де щороку відбувається фестиваль лемківського фольклору „Лемківська ватра". На той фестиваль Володимир Шуркало щороку організує трьохденну подорож автобусом переселенців з Радоцини в Україні, їдуть зі священиком (найчастіше з о. Анатолієм Дудою із Монастириськ), немов на отпуст — прощу. Ця подорож у них перетворюється у своєрідний ритуал. У п'ятницю радоцинці їдуть своїм автобусом у місто на торг: щось продати, щось купити. В суботу, поки не розпочнеться програма „Ватри", працюють у Радоцині: кожен на „своєму" подвір'ї або на цвинтарі. Вижинають кропиву, вирубують тернину, обрізують фруктові дерева, приводять у порядок могили рідних тощо. Сплять в автобусі або під шатрами в Ждині. В неділю до схід сонця всі знов їдуть в неіснуюче вже село Радоцину. Майже всі сповідаються на лоні природи, а потім біля реставрованого й огородженого хреста на цвинтарі відправляють божественну літургію. Все це нагадує катакомбні богослужіння. Тут же біля хреста слухають „Апостол", „Євангеліє", патріотичну проповідь отця духовного, причащаються, приймаючи Тіло і Кров Ісуса Христа. Їх хоровий спів луною відбивається від навколишніх верхів. І старі, і молоді всі церковні дії виконують без фанатизму, але з вродженою побожністю, часто зі сльозами на очах. Для всіх це неповторна атмосфера.
Потім всі розходяться „по селі". Чути заклики:
— Куме, подьте до мене на гостину!
— Та спочатку, куме, подьте ви до мене; моя хата ближе!
— Гей, куме, але я вас першый запросив. Моя жена уж киселиці заправила і мачанку наварила. А я за палюнком аж на словаки ходив. Як мою вп'єме і до вас зайдеме!
Кожен на своєму обисті розкладає на землі скатертину, виймає продукти привезені з України і люди гостяться, згадуючи на „стары добры часы. Ясна річ,
що і без горілки справа не обходиться, однак п'яної людини я тут не бачив. Все це відбувається на лоні природи, бо ніякого будинку в „селі" вже нема — на очах у всіх. Виглядає це як зворушлива гра, причому актори і глядачі — одні і ті ж люди. Перекусивши, люди набирають у пляшки воду з освяченої криниці й автобусом повертаються у Ждиню, щоб побачити програму „Лемківської ватри".
Ініціатором і душею всього цього „видовища" є Володимир Шуркало.
На Святвечір у січні ц. р. ми з дружиною були гостями в його пустомитівській хаті. Різдвяній атмосфері не завадила навіть хвороба (осипки) двох його малих синів: ялинка, сім символічних страв, колядки, віншівки, подарунки...
Мою увагу привернув ялівець на його подвір'ї. Побачивши моє зацікавлення, господар дав мені такий коментар:
— Цей ялівець я привіз з Радоцини і посадив тут на подвір'ї. Як бачите, він тут добре адаптувався, а для мене він є символом рідної землі. Щодня, коли я прокидаюся і вихожу на двір, я йому кажу:"Добрий день,Радоцино!". І чую, як він мені відповідає:, Добрий день, синочку!" Коли лягаю спати, знов виходжу на двір до свого ялівця, подивлюся на захід і кажу: "Добраніч, Радоцино!". А він мені: „Надобраніч, сину!". З Радоцини є і ці ялиці, які я привіз молоденькими садженцями. Часто я сідаю біля ялівця та ялиць тут на лавці і в дусі говорю з ними як з живими. Вони розуміють мене, а я їх. Цікаво, що мої сини так само вітаються з цим ялівцем та ялицями.
Володимир Шуркало вирішив відтворити історію села Радоцини. Я обіцяв допомогти йому в цій справі і перший короткий нарис історії Радоцини подаю нижче.
Іван Гвать у праці "Істррія Північної Лемківщини:" (Нью-Йорк 1988) наводить факти заселення Лемківщини вже у кам'яному періоді. В X ст. ці землі входили до складу Київської Русі, від 1199 року - до складу Галицько-Волинського князівства,
однак масове заселення Лемківщини пов'язане з т. зв. „волоською колонізацією" (ХIV-ХVIII ст.), яка була, по суті, „руською колонізацією". Чимало уваги він присвятив „Лемківським республікам" 1918-1919 рр., національно-визвольним змаганням 20-30 років, та, зокрема, переселенню лемків з рідних земель у 40 роках.
В туристичному путівнику Т. Дармохвала „Beskid Niski" (Bialystok 1995) про Радоцину сказано:
Місце у Джерел Віслока, де колись існувало село. Нині Давні сільські луки використовують пастухи овець — гуралі з Лідгалля лише для сезонного випасу. Засновниками Радоцини були Студніцькі. Перша згадка про Радоиину є в документі 1629 року, Наприкінці XIX ст. село наражувало біля 90 господарств і мала 500 жителів. Така кількість утрималась до 1945 року.
Під час Першої світової війни (1914-15) досить довго тут утримувався фронт. У міжвоєнний період тут існував сторожевий пункт прикординних військ, школа і читальня їм. Качковського. Після 1927р. більшість населення перейшла на православ'я. Під час Другої світової війни сторожевий пункт використовував німецький Grenschutz. В травні 1945 року мешканці Радоцини добровільно виїхали в СРСР, забравши із собою навіть хоругви і церковні дзвони. Єдину сім'ю, яка повернулася з України, в 1947 році було виселено на Західні землі. Після 1956 р. в село повернулися двоє лемків, які поселилися в будинку школи. З-за труднощів, що їм завдавало керівництво РСК (держгосп), в 1973 році змушені були залишити Радоцину. Будинок давньої школи, побудованої 1912 року, стоїть досі. Пастухи вживають його замість колиби... Дерев'яна греко-католицька церква святих Кузьми і Дем 'яна, побудована 1898 року, була розвалена 1955 року. Залишились по ній лише емайлеві кольорові плити. Неподалік є здевастований сільський цвинтар (з кількома збереженими намогильними пам'ятниками) та військовий цвинтар з 1915 р., проєктований Д. Юрковичем (№ 43), на якому поховані 4 австріяки і 79 росіян.
Що сталося з дерев'яною церквою, розваленою 1955 року, автор не пише. Мабуть те саме, що він наводить про дві дерев'яні церкви дочірньої парафії Довге: "Дерев'яна греко-католицька церква св. Димитрія з 1745 року була розвалена (,,лягла") після 1955 року. Православну церкву, розібрали робітники PGR 1953 р. Із здобутого матеріалу побудували хлів для худоби в Ясонці". Отже із української церкви, в якій цілі покоління лемків віддавали славу Всевишньому, поляки побудували хлів для худоби. Цей жахливий факт стверджує не якийсь затятий український націоналіст (якого можна було б обвинувати у навмисній необ'єктивності), а польський науковець у польській книжці, виданій польським державним видавництвом для польських туристів. Спасибі вам, пане Дармохвале, що Ви не побоялися сказати правду, хоч вона не одному Вашому співвітчизникові очі коле!
А хто були ці дві сім'ї, що після 1956 року повернулися вдруге з вигнання в рідне село Радоцину? Один був вуйко Володимира — Семен Кавуля з дружиною Іриною, другий — Олександр Суховацький з сім'єю. Після повторного вигнання з рідного села 1947 року, вуйко Семен з дружиною жив у Гладишеві, де й помер у 1998 році. Тітка Ірина живе у Горлицях. При своїх подорожах на Лемківщину Володимир ніколи не минав гостинної хати Кавулів у Гладишеві і наслухався від них чимало історій. Володі особливо запам'яталася розповідь вуйка Семена про те, як в одну місячну ніч напередодні акції „Вісла" над радоцинським цвинтарем заржали коні, тікаючи у далечінь. „Ми з Суховацькым і вшытк радоцинчане (а било нас товды з тыма што ся з войны і з України повернули - 27 людей) чули, як мертви предкове на теметові Службу Божу одправляли. Я виразні впізнав голос мертвого дяка, який заспівовував ".
А що сталося з радоцинською хатою Шуркалів побудованою за два роки до виселення? Польські „осадники" її розібрали і таємно продали у Словаччину, мабуть у Вишню Полянку, власне, не продали, а обміняли на горілку (під доглядом і за асистенції пограничної сторожі), як це робили з десятками інших хат.
Згідно з „Шематизмом Греко-католицького духовенства апостольської адміністрації Лемківщина" (Львів, 1936) в середині 30-х років XX ст. в Радоцині жило 655 людей: 625 православних (,, несполучених "), 28 римо-католиків (вояки прикордонної сторожі) та два (!) греко-католики. Мурована церква Кузьми і Дем'яна, побудована 1898 року, була тоді ,,у доброму стані". До парохії належала й дочірня церква в с. Довге віддалене 3 км від Радоцини, де знаходилася церква великомученика Дмитрія (,, в лихім стані"), побудована в тому ж 1898 році. До радоцинської парохії належав чотирикімнатний парохіальний будинок, ніби „знищений несполученими", тобто православними, два шпихлярі та стайня (,, все деревляне, лихе "), криниця („ в добрім стані"), город (7,24 арів; цифри закруглені), поле (17,5 га), луки (6,5 га), ліс (20,5 га), пасовиська (11,5 га). У Радоцині в 1936 р. знаходилася однокласна двомовна школа (польсько-українська) з учителем та читальня ім. М. Качковського. У Довгому до парохії належало 3 га поля, 2 га лук та 12 га пасовиськ і невживаних земель. Патроном радоцинської парохії була графиня Марія Собанська, що жила в Загірянах. Римо-католиків обслуговував латинський парах о. Франц Вільчевський із Жмигороду. В Радоцині велися метрики народжених — від 1878, вінчаних — від 1784, померлих - від 1908 року. Нинішня доля метрик -невідома.
Про національний склад населення Радоцини та Довгого напередодні виселення свідчить перепис населення Польщі 1939 р. Згідно з цим переписом у Радоцині 1 січня 1939 року жило 510 людей, з них до української національності зголосилося 470 жителів, тобто все сільське населення, до польської — ЗО вояків прикордонних військ. В тому часі в Радоцині жило ще десять євреїв. Поляка в селі не було жодного. В Довгому в тому часі жило 250 людей: 240 - українців та 10 „латинников", тобто римо-католиків, які вживали українську мову (лемківську говірку) і жили українським побутом.
Згідно з дослідженнями Р. Райнфуса, Радоцина належала до наймолодших сіл, заснованих в другій половині XVII ст. Це невеличке село, розташоване в горах Низького Бескиду, між іншим, дало світові відомого філософа, літературознавця і поета Йосифа Ярину (1789-1817), який навчавя у Бардієві, Кошицях та Відні і вже у 25 років у Львові став професором філософії та богослов'я. Ярина — автор ряду творів історико-філософського напряму, віршів, літературних рецензій, наукових статей і розвідок, писаних, в основному, латинською і німецькою мовами. Та, як підкреслює І. Красовський, особа Й. Ярини чекає на поважного дослідника його творчості і наукової діяльності".
З праці Я. Мокляка „Lemkowszczyna w Drugiej Rzeczypospolitej" довідуємось, що православний рух у Радоцині та Довгому розпочався вже на межі 1911-1912 років. В 1928 р. православна парохія в Радоцині, підпорядкована Львівській православній єпархії, нараховувала вже 353 членів, її дочірня парафія в Довгому — 176 членів; разом — 529 віруючих. Церква мала свого священика (ректора) і дяка (псаломщика). Була це одна з перших п'ятьох православних парафій на Лемківщині'. Вже восени 1927 р. радоцинці з ініціативи православного священика о. Михайла Грицая вимагали призначення їм майна колишнього греко-католицького храму. В 1933 р. Греко-католицька єпархія в Саноку здала парафіальний будинок разом з ерекційним полем в аренду православним на 6 років, тобто до 31 грудня 1939 р. Житель Радоцини Микола Юрковський 27 листопада 1919 р. на віче у Гладишові був обраний членом Руської Ради, що вимагала вихід Лемківщини із складу Польщі і її приєднання до Русі. Як представника Ради його було вислано у проукраїнські села з агітаційним завданням. В 30-х роках в Радоцині було засновано Руську селянську організацію (РСО).
В 1926 р. в Радоцині було відновлено діяльність Читальні ім. Качковського", яка остаточно була зареєстрована 1928 року. В 1935 р. при Читальні ім. Качковського в Радоцині був заснований театральний гурток". Головним діячем Читальні Общества ім. Качковського був православний священик (ректор) Л. Тиховський. Крім нього, до комітету Общества входили: І. Добровольський, С. Кoбані, Д. Костик та Т. Шевчук". Згодом Л. Тиховського на пості голови Общества замінив I. Крицький. В. Шуркало в статті „Там, де була Радоцина " згадує перший історичний документ про село з 1665 року. „Згідно з Йосифінською метрикою 1787-1788 рр. -пише він, - на той час у селі проживали родини з прізвищами: Курилко (три), Юрчак, Кулинич, Сенько, Гелета, Косар, Демчак, Турко - по дві та інші. В 1859 р. в селі існувала приходська школа, в якій вчив І. Пилат. З 62 дітей шкільного віку в той час навчалося 23... Селяни займалися рільництвом та твариництвом. Всі селяни були дуже працелюбні, життєрадісні, любили завжди співати, бавитися, приймати гостей. Шанували рідні традиції. При в "їзді в село стояв тартак".
На початку Першої світової війни в Радоцині та її околиці йшли запеклі бої між австрійцями і росіянами. Про них свідчить військовий цвинтар у Радоцині, на якому поховано чотирьох австрійських та 79 російських вояків".
Австрійці вже у перші дні війни арештували дванадцятьох радоцинців і відправили в горезвісний табір Талергоф, а саме: Миколу Юрковського, Іллю Добровольського, Івана Кравчицького, Іллю Петриляка, Василя Турка, Терентія Куриловича, Павла та Івана Костиків, Семена Павелчака, Андрія Гелету, Івана та Максима Павелчаків. Перший з них був тоді студентом Горлицької гімназії, який приїхав з Радоцини в Горлиці на військовий набір. Комісія визнала його непридатним для військової служби, однак тут же запропонували йому вступити добровільцем у польський „легіон". За відмову його арештували і відправили в Талергоф, куди він прибув увечері 12 вересня 1914 року.
Микола Юрковський пізніше став учителем у Сквиртному та відомим активістом на Лемківщині. В 1933-1934 роках був заступником голови Руської бурси в Горлицях. В 1933 р. він був співзасновником та членом комітету Читальні ім. Качковського в Горлицях та Пантній. Дуже велику культурно-просвітню роботу він провадив як учитель у Сквіртному. За його активність органи шкільної справи адміністративним декретом перевели його до польського села Щекоцін Келецького воєводства, а на його місце призначили учителя польської національності Жидковича. Таке рішення викликало хвилю обурення не лише у Сквіртному, але на всій Лемківщині. На бік Юрковського (який певний час скривався перед насильним виселенням у місцевій церкві) стали всі староруські організації Краківського воєводства, а теж лемки української орієнтації. Підтримали його священики та учителі обох конфесій — православні та греко-католики, а жителі Сквіртного оголосили страйк — своїх дітей до польського учителя не посилали. Згодом сквіртняни вислали у міністерство визнань релігійних і публічної освіти у Варшаву трьох-членну делегацію з вимогою
залишити Юрковського у Сквіртному. Конфлікт закінчився компромісом: влада призначила учителем у Сквіртне „лояльного русина", а Юрковського перевела в українське село.
Під час Другої світової війни Радоцина опинилася близько епіцентра Дуклянських боїв, однак не дуже постраждала. Як кажуть, Бог помилував її.
Вже 9 вересня 1944 р. між урядом Української РСР та Польським комітетом національного визволення (комуністичного спрямування) було підписано угоду про взаємну евакуацію українських громадян Польщі в Україну, а польських громадян, що жили на території України — у Польщу. Цій угоді передувала багаторічна міжнаціональна ворожнеча. Згідно з даними істориків Польщі лише в одному Грубешівському повіті було спалено 52 українські села й замордовано біля 4000 безборонних людей, а в тому 12 православних священиків. Знищено понад 200 церков. Сотні лемків опинилося в концентраційному таборі „Явожно" біля Освенцімя.
Після підписання договору про „обмін" населенням терор з боку
польських шовіністів не те що не зменшився, а значно зріс. Польські озброєні банди (часто у співпраці із загонами Армії Крайової та польською поліцією) дослівно „полювали" на українців, змушуючи їх виселитися з рідних місць. Відкажчиків на місці вбивали. Безпосередній свідок цих подій о. Митрат Степан Дзюбина наводить такі факти про українські жертви цього періоду: „ У Пискоревичах і околишніх селах замордовано 1200 осіб, в Сахриню — біля 800, в Павлокомі одного дня 364 особи разом з місцевим священиком, в Березі біля 200, у Верховинах 194, в тому 47 дітей, в Старім Люблинці 170, в Горайцю 155, в Малковичах одної ночі 156, в тому понад 40 дітей, в Лісках понад 120, у Скопові понад 100, в Дубні біля 90, в Лежайську 78 в Грозовій 74, в Завадці Мороховській понад 60, в Курилівці понад 50, В Теплиці понад 50, у Явірнику Руськім біля 50, в Дубецьку біля 50, в Красичах біля 50, в Бігалях біля 50, в Добрі на Йордан в часі свячення води 44 особи, в тому малі діти". За підрахунками польських істориків Щесняка, Шоти, Гури та Голяби (поданих на підставі державних документів) „від 1942 до 1947 років на терені нинішньої Польщі замордовано майже 8 тисяч цілковито невинних і безборонних українців... Цивільних поляків згинуло 599 осіб". Я навмисне навів ці жахливі статистичні дані, без яких важко уявити собі „атмосферу добровільности" переселення лемків Радоцини в Радянський Союз. Радоцинці серед перших усвідомили собі, що їх виселення з рідних місць неминуче: краще „добровільно" їхати в Україну, ніж загинути в рідному селі, або бути виселеним під дулами автоматів у невідомий край (як це і справді пізніше сталося зі усіма українцями, які залишилися на прадідівських землях) Ось як характеризує цю „добровільність" згадуваний вже дослідник І.Гвать „Якщо мова про т зв добровільний характер переселення, то добровільним було це переселення тільки в теорії В практиці супроти населення застосовано всі можливі засоби натиску, включно з фізичним насиллям, щоб змусити людей покинути свої хати і села і переселитися до СРСР ".
Згідно з офіційною статистикою до 10 серпня 1945 року 267 811 українських жителів. Польщі подало заяви про переселення в Україну, серед них 17 162 осіб з Горлицького повіту. Між ними були майже всі жителі Радоцини — пів тисячі осіб. Вони мали бути відправлені в Україну з першими ешелонами.
З Радоцини вони вирушили через дев'ять днів після закінчення війни. Важливу роль тут зіграла агітація радянської евакуаційної комісії, члени якої (головним чином офіцери НКВС) малювали життя в Радянському Союзі як справжній рай врожайний чорнозем, який не потрібно удобрювати (засієш і росте), соціальна справедливість (всі рівні), безплатна освіта, свобода релігії, добровільність при виборі способу господарювання (хочеш — ґаздуй по своєму, не хочеш - вступай у колгосп), вільність пересування по широких просторах країни, дружба між народами, відсутність міжнаціональних конфліктів тощо. На переселення записалися всі лемки села. Евакуанти мали змогу взяти із собою рухоме майно (те, що вмістилося на один віз) продукти харчування, зерно, худобу, домашню птицю, одяї. Хто хотів, міг своє майно продати або безплатно здати Червоній армії за письмово завірену обіцянку, що на новому місці поселення він одержить товар у такій же кількості. Йшлося здебільшого про зерно і картоплю, які лемки не хотіли продавати полякам. Громада взяла із собою частину устаткування церкви, сосуди, книжки, хоругви, ікони і навіть один із трьох дзвонів — в надіі, що на новому місці поселення вони, першим чином, побудують церкву. Евакуаційна комісія обіцяла поселити радоцинців разом в одному місці. Довга черга возів, запряжених кіньми та коровами вирушила з Радоцини 18 травня 1945 року. Перші труднощі виникли вже на території Польщі. Всіх евакуантів змішана радянсько-польська евакуційна комісія переправила в Горлиці, де на них мали чекати вагони. Та вагонів не було. Тисячі людей чекали на станції понад гри тижні без будь-яких санітарних умов. Худоба гинула, люди хворіли. Тут же на станції у радоцинців народилося двоє дітей. Нарешті прибули товарні вагони і в них завантажили людей і худобу. Дорога тривала кілька тижнів і ніхто не знав де і коли вона закінчиться. Сум, жах і розпач опанували евакуантів. В Шуркало за спогадами своїх батьків про це пише, Тяжко пережили запах війни, як немов грім з ясного неба спалахнула нова трагедія — насильне виселення мешканців села, що почалося 18 травня 1945 року. Люди змогли взяти з собою лише те що поміщалося на фіру. Інше майно посіви змушені були залишити на розграбування полякам. У день виїзду плакали усі радоциняни рясним дощем плакала вся природа".
Частину радоцинців перевезли у Кіровоградську область (колишню Єлісаветградську губернію) на станцію Долинсько. Там переселенці закопали церковні цінності (які згодом загубилися), а церковний дзвін почепили на вербі. До тої верби й ходили молитися, бо у широкій околиці церкви не було, всі були знищені радянською владою ще у 20-30 роках у рамках боротьби з „темрявою". Ось тобі свобода релігії Сюди на станцію ночами приїжджали представники колгоспів і забирали по кілька родин в різні кінці області. Про обіцяне радянською репатріаційною комісією поселення в одному місці не могло бути й мови. Лемки і в Україні були приречені на тотальну асиміляцію.
Умови на нових місцях поселення були жахливі: все знищене війною, голод, розруха, неприязливе ставлення місцевого населення (захотілось вам нашого хліба їсти, коли ми й самі голодуємо), відсутність житла та... туга за рідним краєм. Частина радоцинців працювала на вапняному заводі, їх умови були ще гіршими, ніж у сільському господарстві.
Майже всі радоцинці взаємно домовились і вирішили таємно
повернутися додому, залишивши на нових місцях поселення майже все своє майно. На возах запряжених кіньми, коровами, а то й пішки радоцинці з неймовірними пригодами добралися до польського кордону.
Шуркали їхали коровами, бо єдиний їх кінь загинув ще у Горлицях, коли його вантажили у вагон. Мати Володі повертаючись додому, в дорозі родила дівчинку Марійку. Родила її в полі під дубом, бо ніхто із місцевих людей „втікачку" в хату не пустив. Після кількох місяців нарешті радоцинці добралися до польського кордону. Та кордон вже був герметичне закритий. Однак десятьом сім'ям якимсь чудом вдалося перетнути кордон. Вони добралися аж до Горлиць, до свого рідного повіту, звідки до Радоцини рукою подати. Та ніхто з них у Радоцину не потрапив, бо у Горлицях усіх арештувала польська поліція. У в'язниці держали їх понад два тижні, а потім поїздом відправили назад у Радянський Союз. Але ніхто з них повертатися не хотів, бо всі на власній шкірі переконалися, що значить „радянський рай".
Чоловікам якось вдалося втекти в ліс, а згодом прибули до них і жінки з дітьми. Польська влада врешті-решт толерувала їх приїзд і навіть дозволила їм поселитися в Радоцині, яка після виселення лемків у травні 1945 р. залишилася порожною. Ніхто з поляків, наперекір посиленій агітації, не захотів натривало переселитися сюди. В. Шуркало зберіг для історії імена цих „ре-евакуантів": Канториха з сином, Олена Барна, Семен Кавуля, Василь Гилетка, Іван Павелчак (солтис), Михайло Пиртко, Іван Косарович та Курівканя з дочкою. В Радоцині до них приєдналися демобілізовані солдати, які щойно повернулися з військової служби: Іван Курилович, Микола Пиртко, Дмитро Плясконь, Петро Барна, Петро Чан та Яцків. Всі вони навесні 1946 р. з тихим дозволом польських органів влади, почали господарювати на власних полях.
Та не надовго лемки залишилися в рідних хатах. В рамках горезвісної акції „Вісла" 1947 року всіх їх силоміць виселили у західну Польщу — на колишні німецькі землі (Ziemie odzyskane). Згідно з офіційними польськими документами від 11 до 15 червня 1947 року із Радоцини було виселено 35 людей. В селі не
залишився ніхто". Воно загинуло. Польське населення з навколишніх сіл грабувало все, що можна було пограбувати, включаючи церкви і хати з їх устаткуванням.
Основна маса радоцинців у 1946 році через радянський кордон не пройшла. Та й на Кіровоградщину ніхто з них повертатися не захотів. Всі вирішили залишитися якомога ближче до рідних Карпатських гір. Найбільше з них новим місцем поселення обрали містечко Пустомити та навколишні села. Між ними були й батьки Володимира.
І радянські, і польські органи були добре інформовані про масові повернення переселенців із східних областей. Згідно з тогочасними статистичними даними із 2 812 сімей переселених у Кіровоградську область у 1945-46 роках, на початку 1947 року залишилось лише 444 сім'ї. Всі інші „повтікали".
З листа начальника РНК УРСР у справах евакуації українського населення з території Польщі Б. Іванова від 5 січня 1946 р. дізнаємося, що вже наприкінці 1945 року до Горлицького повіту через контрольно-пропускний пункти Медика й Устья Нова повернулось із східних областей України біля 400 людей, з них 10
сімей у Радоцину35. В тому ж документі під датою 7 січня 1946 року зазначено: „По имеющимся сведениям из Кировоградской обпасти движутся обратно в Горлицу 90 семей... Они уже, якобы прибыли во Львовскую область ".
В Доповідній записці заступника Головного уповноваженого уряду УРСР Коноваленка секретарю ЦК КП(б)У Коротченку та Наркому внутрішніх справ УРСР Строкачу про хід виселення українців та їх нелегальне повернення у Польщу від 4 лютого 1946 року наведено, що до Горлицького повіту з України повернулися 92 сім'ї, в тому числі 10 сімей з Радоцини". Там же наведено, що деякі „поверненці" прибули офіційно через контрольно-пропускні пункти з фальшивими документами, купленими за великі суми від працівників Польської комісії по евакуації громадян польської національності з України, від Союза польських патріотів або безпосередньо від громадян польської національності, що записалися на виїзд. З того ж документу довідуємось, що українські „поверненці" з України нав'язують контакти з „бандами" УПА і разом проводять антирадянську пропаганду, спрямовану проти дальшої евакуації лемків в Україну. В результаті такої агітації добровільна евакуація майже повністю припинилася. Слід нагадати, що УПА була єдиною силою у Польщі, яка виступила на захист цивільного населення перед депортацією в Радянський Союз.
Майже всі затримані як причину повернення із Кіровоградської
області наводили небажання працювати в радянських колгоспах. В тому ж документі, між іншим наголошено: „В одном из районов Львовской обпасти находится 80 семейств, ранее євакуированьїх из Горлицкого уезда в Кирогвоградскую область, пытающихся выехать обратно в Польщу". Немає сумніву, що цим районом був Пустомитівський, а між бажаючими повернутися у Польщу — були й колишні жителі Радоцини. Здається, що ніхто з них державний кордон вже не переступив.
Отже, Пустомити стали другою батьківщиною радоцинців. Тут на свято Кузьми і Дем'яна (патронів радоцинської церкви), щороку відбувається храмове свято — „кермеш". Зараз радоциняни, разом з іншими жителями Пустомитів, будують церкву Кузьми і Дем'яна. І тут одним з головних ініціаторів (та спонзорів) виявився Володимир Шуркало. В Пустомитах діє хор „Радоцина" (керівник Б. Мартиновський) та тріо „Вишиванка" (Р. Ткач, О. Дуліба та Н. Фурман). І хор, і „Вишиванка" відомі далеке за межами міста і району. Вони є постійними гостями „Лемківської ватри" у Ждині. До речі, за рахунок підприємства „Весна" В. Шуркала було пошито 27 оригінальних радоцинських костюмів для хору.
Переселенці з невеличкого лемківського села Радоцина в Україні зарекомендували себе як чесні, працьовиті і здібні господарі. З їх числа вийшло чимало інтелігенції. Назвемо лише кількох із них: Павло Юрковський (1902-1982) — один із засновників та староста хору „Лемківщина" у Львові, науковець-біолог Микола Барна (1930) — професор Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка та Марія Тарнавчик (1938) — директор банку „Україна". Між вихідцями з Радоцини є вчителі, лікарі, керівники підприємств. Активістами в усіх справах радоцинян є Семен Пласконь з дружиною Євою, Юлія Іленько, Андрій Байса, Федір Добровольський, Андрій Барна та поетеся Марта Добровольська. Всі вони з неймовірною любов'ю і з неприхованим пієтизмом ставляться до нині вже неіснуючого рідного села.
А все ж таки туга за рідним краєм у більшості лемківських переселенців не минає і через п'ятдесят років. Згідно із соціологічною анкетою, проведеною 1990 року на 235 лемківських респодентах Львівської області, на питання „ Чи зникла у Вас туга за рідним краєм? " — 75.5 % опитаних відповіло: „ні", а на питання „ Чи хотіли б Ви повернутися назад додому, якщо б Вам була надана така можливість?" — 55, 4 % відповіло „так". Коментуючи цей факт, В. Шуркало написав мені: Майже всі лемки з Радоцини в Україні збудували собі власні хати і мають певний достаток, але 55 років у нас на очах не просихають сльози. Ми чекаємо, коли восторжествує справедливість і Польща дасть дозвіл на повернення. Ми не можемо забути свій рідний край і віримо, що наша рідна Лемківщина ще підійметься з руїни. І знову полине у синю далечінь дзвінка лемківська пісня ".
При останній зустрічі у Пустомитах В. Шуркало сказав мені: „Радоцина практично не існує, але вона для мене найдорожча у світі. Для неї в мене вже зараз заготовлений весь матеріал на хату: цегла, цемент, вапно, пісок, дерево, покривля, бетонні плити, вікна, двері, сантехніка, електро та водоінсталяція. Тільки буде дозвіл, я зараз же почну будувати і переселюся в Радоцину. Відкрию підприємство, побудую інфраструктуру, об'єкти для туризму, бізнесу. Що мене тягне туди, я і сам не в силі збагнути. Мабуть оця павловичівська „магнітна сила ". А може закодовані гени? Я вірю, що колись вимріяну хату побудую і переселюся туди. І не буду один. Радоцина воскресне і буде жити!"
В. Шуркало докладає чимало зусиль, щоб задокументувати кожну деталь із села своїх батьків. З його ініціативи було знято документальний телефільм про Радоцину. Під час своїх подорожей туди він зробив сотні фотографій. В останньому часі він часто бере із собою художника Дмитра Солинка, уродженця сусіднього села Жидівського, який робить зарисовки цього краю. На пустомитській квартирі В. Шуркало існує вже ціла галерея прекрасних краєвидів Радоцини. Вони виставлялися вже на двох персональних виставках Д. Солинка „Радоцина до і після виселення ".
В народній пам'яті збереглися спогади про дві радоцинські дерев'яні церкви та через 50 років навіть старожили (тоді малі діти) не могли точно пригадати, як вони виглядали. А жодна їх фотографія, чи бодай малюнок, не збереглися. В. Шуркало вирішив реконструювати їх образ за фундаментами. З археологічною точністю він розчистив фундаменти в землі знищеної греко-католицької церкви, зміряв їх і створив точний горизонтальний план церкви. Зовнішній вигляд церкви (вертикальний план) допоміг йому з'ясувати лемко Андрій Гира з Конечної, який повернувся з виселення на початку 50-х років, коли церква ще стояла. Вигляд православної церкви допоміг йому встановити лемко Андрій Павельчак. Нині обидві радоцинські церкви олійними фарбами зображені на полотнах Д. Солинка.
За останні три роки В. Шуркало 22 рази побував у Радоцині. Часто приїжджає з ним дружина Олена та сини. Всі вони перейнялися любов'ю батька до рідного краю дідів та предків.
Володимир Шуркало бере активну участь і в лемківських організаціях України. Є членом Головної ради товариства „Лемківщина" у Львові. Членом Фундації дослідження Лемківщини у Львові (голова Я. Швягла), яка за десять років видала 22 книжки в т. ч. календарі. Майже в кожному з них є і статті В. Шуркала. В одній з цих „ Українське питання в Польщі після 1944 року" В. Шуркало на підставі розповідей батьків та наявних документів подав яскраву картину евакуації 1945-46 років та нелюдської акції „Вісла", під час якої було арештовано і відправлено до концтабору в Явожно біля чотирьох тисяч лемків, а на західні землі відправлено понад 150 000 осіб, здебільшого по дві-три родини в одне село. З них після „відлиги" 1956 року повернулося в рідні гори 5 000 людей і то з величезними труднощами. Понад сто лемківських сіл (між ними й Радоцина) на той час вже були
зруйновані повністю — зникли з лиця землі. Та автор не закликає до помсти за заподіяні кривди, а, навпаки, до „взаємоодпущення гріхів". Він пише: „Нам треба забути про помству, про обов 'язкову відплату за минуле. Втраченого не повернеш, а жити ще нам і нашим дітям. А чи винні діти у гріхах їх дідів, батьків? Треба спокійно із задушевним розумінням, поховати глибоко у серці біль із-за воєнних подій, почати нове життя". В. Шуркало часто виступає на сторінках лемківської преси, головним чином, „Нашого слова". Бере особисту участь майже в усіх лемківських святах та фестивалях. Є великим прихильником Музею лемківської культури в Зиндранові, засновником та директором якого є Федір Ґоч.
Щоб портрет ювіляра був якомога повнішим, наведемо основні його біографічні дані.
Володимир Шуркало народився 29 квітня 1951 р. в м. Пустомити Львівської області. Батько — Василь Шуркало (1926 р. народження), мати — Єва Шевчик (1924). Має дві сестри: Марія (1946) проживає в Канаді, Люба (1953) — в Пустомитах. Дружина Олена — медсестра. Сини: Тарас (живе в Канаді), Володя та Артем — у Пустомитах.
Дитинство Володі проходило в Пустомитах. В хаті завжди панувала лемківська мова. Нею говорили всі: бабусі, мама, батько. Вони і досі говорять лише по лемківськи. Володі на все життя запам'яталася розповідь бабусі про об'явлення Матері Божої на горі Явір у Висовій 1929 року. Богородиця тоді ніби точно передбачила початок війни, депортацію лемків і їх повернення в рідні місця після 55 років.
Кращими його друзями з дитинства були: Пакош, Роман, Володя Трухан та Орест Городний. Зараз — Зеновій Куриляк та Михайло Курай, а також лемки Володимир Шостак, Андрій Барна та Михайло Кметик.
В 1968 р. Володимир закінчив Пустомитівську середню школу і почав працювати слюсарем на вапняному заводі, а після року поступив на будівельний факультет Львівського політехнічного інституту, обравши спеціальнісь „промислове та цивільне будівництво". З цілого Пустомитівського райому він був єдиним студентом, прийнятим на цю спеціальність. В інституті він проходив і військову підготовку, яку закінчив зі званням лейтенанта. Це його позбавило від військової служби в Радянській армії. Після закінчення інституту в 1974 р. Володимир поступив на роботу в Пустомитівське будівельне підприємство — в якому протягом одинадцятьох років пройшов шлях від майстра до головного інженера. Показники його роботи були одними з кращих у Львівській області. Ходив у церкву і навіть брав церковний шлюб, що начальству аж ніяк не подобалося. За добру роботу його перевели начальником Пустомитівського райсількомунгоспу, який був найвідсталішим в області. Не лише начальство, але й найближчі друзі В. Шукрала були переконані, що це — кінець його будівничій кар'єрі та він довів, що це не так. За пару років він підняв зруйнуване підприємство на перше місце в області. Скориставшись певною відлигою, спричиненою „перебудовою" М. Горбачова, він побудував на голому місці (де колись пас корову) комплексну будівельну організацію, яка давала чудові результати не тільки в області але й в Україні. В його організації проходив Всеукраїнський семінар, спрямований на „обмін досвідом" молодого „реформатора" в загальноукраїнських масштабах.
Коли наприкінці 80-х років наступили перші паростки реформи у підпорядковуванні організацій знизу вгору, В. Шуркало першим в області розробив програму роботи на кінцевий результат, яким би мали розпоряджатися працівники організації. Його проект радикальним чином міняв існуючий спосіб управління і начальство (районне й обласне) побоялося його і... не підтримало. Не могли же колишні номенклатурні працівники випустити з рук віжжі, якими роками керували народним господарством зверху, диктуючи колективу свою волю. Всі аргументи молодого реформатора, обгрунтовані реальними розрахунками і фактами з практики, якими він доводив, що організація може стати більш прибутковою лише тоді, коли позбавиться зайвого бюрократичного апарату, виявились марними. Йому не повірили, точніше — його боялися і змушували повертатися на старі рейки. А В. Шуркало настільки захопився процесом радикальних реформ, що повернутися вже не зміг. В листі до мене він писав: ,,Я просто не міг вже працювати постарому, бо бачив наперед велику перспективу в моїх пропозиціях. Час показав, що я був повністю правий".
Щоб доказати це, в кінці весни 1990 року В. Шуркало залишив одну з кращих будівельних організацій в області і з нуля розпочав приватну справу, яка тоді щойно зароджувалася. Зароджувалася з великими болями. На краї Пустомитів йому приділили нікому не потрібний пустирний смітник і на ньому він почав будувати фірму на зразок попердньої. Долаючи неймовірні труднощі, він знов таки на голому місці побудував підприємство, яке своїми показниками перевершило організацію, яку він залишив. Приватна фірма В. Шуркали „Весна" набула солідну будівельну техніку, машинний парк, почала виробляти блоки для фундаментів, перебудовувати старі об'єкти й будувати нові, ремонтувати дороги тощо.
Його робітники з непотрібних деталей склали пилораму, що дозволило Шуркалі відкрити власний столярний цех. Крім замовлень фінансованих з державної каси (будівництво доріг в районі, побудова пам'ятника К. Устияновичу у Вовкові, житлових та громадських будинків), „Весна" В. Шуркала виконувала чимало праць „на громадських засадах" — безкоштовно. До них належить насип могили „Борцям за волю України" біля церкви в Пустомитах, впорядкування зони відпочинку в райцентрі тощо.
Ще в рамках т. зв. "Сталінського плану перебудови природи" на пустомитських полях було ліквідовано споконвічну річку й замінено прямим каналом, з якого зникла вода і всяке життя. В. Шуркало з немалими фінансовими затратами відновив стару річку й вернув у неї життя. Зараз ця річка є улюбленим місцем відпочинку пустомитців. В ній купаються, ловлять рибу.
Чималі фінансові суми фірма давала і на розвиток регіональної лемківської культури.
Успіхи приватної фірми В. Шуркала (побудованої на голому місці, не приватизованої!) насторожили місцеве начальство і йому знов почали кидати поліна під ноги. На цей раз ще об'ємніші, ніж у Сількомунгоспі.
В цій складній і напруженій атмосфері на захист молодого ентузіаста й реформатора виступила районна преса. Часопис Пустомитівської районної ради
народних депутатів „Голос народу" 1 жовтня 1992 року опублікував інтерв'ю В. Шуркали майже на цілу сторінку. „Про цього чоловіка, — пише журналістка І. Смокорівська у вступній статті, — навіть від його опонентів доводилося чути хороші характеристики. В районі працює вже вісімнадцять років ". Читаєш відповіді молодого підприємця і знаходиш в них глибоку мудрість, успадковану від предків. Це — „ Вірую " лемка з Радоцини, народженого в Україні, який до того часу ніколи у селі своїх батьків не побував з-за адміністративних обмежень. „Яз тих людей, - каже В. Шуркало в інтерв'ю, - котрі, раз сказавши так, чи давши слово, ніколи не заберуть його назад. Цього правила дотримуюся при взаємовідносинах з друзями і знайомими, з сусідами і своїми підлеглими, діловими партнерами, і, ясна річ, владою. Найбільшу вагу і силу в цьому правилі має повага до даного мною слова і до людей... Я завжди звик, що будь-яке завдання поставлене переді мною, мушу виконати".
У своєму інтерв'ю В. Шуркало порушив і загальнодержавні теми молодої України. Його спостереження майже десятирічної давності не втратили актуалність ні у наш час. Наприклад, на питання про тодішню ситуацію в державі (жовтень 1992 року), голова районної виборчої комісії В. Шуркало відповів: „У мене особисто складається враження, що, аби прийти до влади, багато хто поміняв своє власне обличчя, а тепер безконтрольно керує... Ніколи трутень не навчить бджілок створити найдивніше архітектурне чудо — соти. Ніколи людина, котра не піднялася у своєму професійному рівні вище рівня виконроба, не зуміє збудувати ті обіцянки, які давали у своїх передвиборних програмах". Він поіменно назвав отаких „трутнів" Пустомитівського району, що аж ніяк не сприяло розвиткові його малого підприємства, яке існує і донині. „Весна" в нинішніх складних економічних і політичних умовах
далека від „процвітання", але живе і дає позитивні результати.
Довго він переконував місцеве начальство, щоб вулицю, на якій розташоване підприємство „Весна" назвати іменем рідного села його батьків. І в цій справі він завдяки меру Пустомитів О. Федорчуку, одержав перемогу. Радоцинська вулиця у Пустомитах є мабуть єдиним місцем у світі, назва якого нагадує знищене село Радоцину на Лемківщині. „Для мене найдорожче мені село Радоцина вже не існує, — каже Володимир, - хай хоча би вулиця нагадує про нього ".
Нещодавно В. Шуркала очолив ініціативну групу „Клуб патріотів Лемківщини ", при Музеї лемківської культури в Зиндранові. Клуб звернувся до лемківської громадськості окремим закликом, в якому, між іншим, сказано: „Вступаючи у третє тисячоліття нам необхідно не лише зберегти, але й примножити велич і красу культури нашого народу для прийдешніх поколінь, а для того необхідна єдність лемківських організацій та релігійних конфесій і матеріальні ресусрси ". Поки що клуб зібрав на окремому рахунку в банку п'ять тисяч злотих. Ця сума постійно зростає.
Лемко Володимир Шуркало на порозі другого п'ятдесятиліття свого життя має сміливі плани. Майбутнє покаже, як йому вдасться реалізувати їх. Та в одному сумнівів нема: В. Шуркало і надалі залишається вірним сином Лемківщини, уявним жителем неіснуючої вже Радоцини. А може з воскресінням Лемківщини і Радоцина воскресне? Дав би Бог! Характерно, що своє п'ятдесятиліття Володимир Шуркало хоче відзначити разом з родиною, друзями та членами Фундації дослідження лемківчини не у львівському ресторані, а на праотчій лемківській землі.
„Сценарій" святкування ним давно розроблений. Він охоплює і церковну відправу біля хреста на радоцинському цвинтарі, і Службу Божу у Гладишеві, і гостину на ватряному полі у Ждині, і багато інших „акцій".
У 2001 році В. Шуркало зі сміливими планами вступив у нове тисячоліття, але й у друге п'ятдесятиліття свого життя. Знаючи завзятісять ювіляра і його послідовність у крокуванні до мети, я не маю жодних сумнівів в тому, що його зобов'язання в короткому часі стануть реальною дійсністю.
Пряшів, 15 квітня (Великдень) 2001 року.
Микола Мушинка, д-р філ. наук академік НАН України
Post Scriptum
Volodymyr Shurkalo, 81100 m. Pustomyty, vul.Radocyns'ka 9, tel. 011-380-3230-415-35
Володимир Шуркало, 81100 м. Пустомити, вул. Радоцинська 9 тел. 011-380-3230-415-35
Return to Lemkos Home Page
Document Information
Document URL: http://lemko.org/selo/radocyna/shurkalo.html
E-mail: walter@lemko.org
Copyright © LVProductions, Ltd.
Originally Composed: October 14th, 2002
Date last modified: October 18th, 2002