ВИСЕЛЕННЯ

Ніхто не був спроможний уявити собі чи передбачити, що може принести зі собою та чорна хмара, яка тоді нависла над Європою і цілим світом.
Для українців навіть почасти всміхалася воля, хоч фальшиво і зрадливо, то все ж таки приваблююче. Під кінець 1938 року утворилася Карпатська Україна, з якою українці пов'язували найбільші й найкращі надії на визволення всіх земель України. На початку 1939 року відбулося тріюмфальне проголошення акту повної незалежности й самостійности Карпатської України. Хоч той тріюмф відбувався під звуки ско-рострілів і вибухи Гранат, то все ж таки був істо­ричний факт, що ніхто його не може заперечити.
І тут саме з тої чорної хмари, що зависла над Європою, була вся надія, що засвітить сонце волі для нашого знедоленого народу. Але те сонце тільки блиснуло й знову заховалося, і ще чорніша хмара його закрила, а зрадлива буря знівечила все. Повернулися знову жорстокі часи, ще гірші від попередніх. Від тої чорної хмари й світового буревію страшно потерпів український нарід і українська земля.
Але чи не найбільше потерпіло наше село Михновець. Ніхто з нас односельчан, тут, у вільному світі не знає його початків, коли і ким воно було засноване. Але знаємо точно, що в червні 1951 року село Михновець було зліквідо­ване й перестало існувати.
Одних його мешканців повбивали на місці, других заарештували й засудили на довгі роки тюремного ув'язнення, а інших вивезли на дале­ку північ у полярні простори, а ще інших вивез­ли й поселили їх в колгоспах.
Історія знає в нас такі часи, що люди втікали й ховалися перед дикими ордами в якісь неприступні нетрі, залишаючи все, але спасали своє життя. А коли проминула та небезпека, лю­ди поверталися назад до своїх домів.
Це були такі часи. А що ж тепер? У половині двадцятого століття, в добі високої ци­вілізації, техніки й високого розвитку хри­стиянської релігії?
І тут якраз цей читач, що прийшов би з Марса чи з іншої планети, довідався б, що саме ті високореліґійні християни і є тими спричин-никами того лиха й тої трагедії нашого села Михнівця й почасти цілого нашого народу.
Чому саме ті сусіди, що так чваняться своєю приналежністю до християнського центру, Апостольської Столиці св. Петра, є гіршими вар­варами від середньовіччя? Чому?
На це питання могли б дати відповідь тільки вони самі з-під стягу білого орла.
А щоб дати повну відповідь, то ті варвари мусіли б покликати з півночі своїх спільників - інших варварів двадцятого століття з-під стягу кривавого серпа і молота.
Згадується, що колись були такі часи, що люди ховалися перед дикими ордами, але проминав страшний час і люди поверталися до своїх домів.
А що ж тепер? Тепер, коли згадані варвари своїми спільними ордами вже в повоєнному часі вогнем і мечем розправлялися з мирним і безборонним українським населенням?
Був це час, коли всі народи вільного світу з полегшенням віддихали й приходили до нор­мального порядку після довгих років війни.
А що ж у той час діялося на наших рідних землях, по наших селах? Страшно згадати. За пророчими словами великого нашого Кобзаря, "у тій хатині, в тім раю, я бачив пекло". І те пекло діялося по наших селах, куди гуляла люта орда західних і північних наших сусідів.
Від закінчення другої світової війни в 1945 році десь до 1952 чи, може, до 1955 року український нарід переживав страшне лихоліття. В тім часі вищезгадані вороги спільними силами винищували до решти наших повстанців, які бо­ролися проти всіх наїзників, обороняючи своє населення. А дальше - насильне й масове пере­селення цілих повітів.
Чи можна собі уявити ту трагедію народу? Силою відривати людей від прадідної землі й везти їх кудись у невідоме. Та страшна треґедія
не оминула й нашого села Михнівця. Вороги домовились, що одні заберуть людей як робочу си­лу до своїх колективів, а другі заберуть багату мінералами землю.
І так відвічні вороги поділилися, всіх людей забрали большевики й вивезли на центральні землі України й там їх розмістили по колгоспах, а землю відділи полякам.

Большевицькі репресії

На підставі вірогідних джерел коротко хо­чу подати, Ідо пережило населення нашого Михнівця у перших повоєнних роках.
До 1951 року наше село пережило страш­ну Голготу. Зараз по приході большевиків у наші сторони почалися арешти всіх тих осіб, яких підозрювали чи могли підозрювати в будь-якій справі - чи то під закидом націоналістів, чи приналежности до Повстанської Армії (УПА) і т.п. Одних людей заарештували, кількох убили на місці, а інших цілими родинами вивезли на Сибір.
Тут подаю ім'я і прізвища голів родин, а в дужках додаткове домове прізвище, як називали тих людей поза прізвищем, над якими відбували­ся ті большевицькі репресії.

Арештовані:

Василь Смолій (Якимчиків), що був громадським секретарем - засуджений на 16 літ.
Михайло Грицик (Лимаків), був солтисом - засуджений на 16 літ.
Іван Крись (дяк), був дяком - арештований і пропав безвісти.
Михайло Бабець, був господарем - за­суджений на 15 літ.
Всі жінки арештованих були вивезені на Сибір, а діти розбіглися поміж людей, хто де міг схоронитися.

Убиті:

Василь Бабець, брат арештованого Ми­хайла - убили, він укривався.
Федь Удич (Антосиків) - убили.

Вивезли на Сибір цілими родинами:

Василь Смолій (Грабський) - вивезли всю родину.
Михайло Луцишин (Подоляк) - вивезли всю родину.
Іван Удич (Антосиків) - вивезли всю ро­дину.

Такі були печатки совєтської влади в пер­ших повоєнних роках і тривали аж до 1951 року до цілковитої ліквідації села Михнівця.

Переселення Михнівця

Подаю на підставі точних відомостей, яким способом і порядком відбувалося переселення Михнівця.
На початку 1951 року ще зимою прийшло розпорядження від совєтської влади зробити точний перепис родин. Але в тім часі ще ніхто нічого не знав, для чого потрібний той перепис. Люди думали, що, можливо, будуть знову когось вивозити на Сибір.
Але на початку весни того ж 1951 року повідомили: хто добровільно бажав би пересели­тися з Михнівця на центральні землі України, може собі вибирати місце, де хотів би посели­тися.
На це добровільне переселення зголосило­ся кілька родин. А тими родинами були; Федьо Лисейко (Кубаїв) і родина, Михайло Лисейко (Соколів) і родина, Федьо Целюх (Ващуків) і родина та ще декілька родин, про які мені невідо­мо. Ті родини виїхали добровільно, ще поки решта людей довідалися про насильне переселення цілого села Михнівця. Ті добровільні пере­селенці поселилися десь на Запоріжжі. Дальших відомостей про ті родини нема жадних.
Загальне переселення почалося в червні 1951 року. Переселення відбувалося таким способом і таким порядком. На кожну особу в ро­дині давали по двісті карбованців, а за хату і все нерухоме майно платили відшкодування. Але ця платня не була рівна вартости даного майна, а платили так, як вони хотіли.
Наприклад: за велику хату й господарські забудування, стодоли, хліви чи стайні, комори і т.п. {всі будинки в першоряднім стані) заплатили п'ять тисяч карбованців. А за інші забудови, впо­ловину менші і гіршому стані, заплатили п'ятнад­цять тисяч карбованців.
Село поділили на групи й так вивозили - групами, не всіх разом, Зі собою можна було брати все, що можливо, включно з худобою. Пе­ревозили фірами до Старого Самбора на колійову станцію, Фір давали для кожної родини, скільки потребували, щоби все забрати, що хто міг. До перевезення зганяли людей з дооколич-них сіл, а навіть призначували колгоспні тяга­реві^* авта. У Старому Самборі стояли три дні. Все ладували до тягарових вагонів, а в міжчасі людей брали до лазні купатися.
Зі Старого Самбора на місця призначення їхали два дні. На призначеному місці людей по-розділювали й розмістили таким порядком.
Частини села Михнівця Горішний кінець і Долина по так званий Равпачів міст, - село Іванівка, Врадіївського району, Миколаївської об­ласті.
Дальші частини села (Горбок, Лисейки, Удичі й Долішний кінець) - село Гафаївка район Любашівського району Одеської області.
А деяких людей примістили ще в селах Пилипівка і Романівка Одеської області.

^* Тягаровий = вантажний

НА НОВОМУ ПОСЕЛЕННІ

Для новоприбулих людей, виселенців з Михнівця, хат там не було. Вони були розділені поміж місцевих людей так, що взагалі в хатах не було де приміститися й люди мусіли жити й спа­ти під голим небом. Але як виглядало, що це все було роблено по пляну, бо вже в короткім часі почали будувати хати для нових поселенців.
Хати будували комунальним способом. Згонили всіх мужчин і жінок до праці. Будували примітивним способом. Копали рови, заливали фундаменти цементом і тоді мішали глину з кінським гноєм і соломою, а з тої мішанини ро­били блоки й на сонці ті блоки сушили. Коли вже ті блоки підсохли, викладали ними стіни й вимащували, накривали - і вже хати готові.
До тої праці заставляли не тільки нових поселенців, але зганяли людей місцевих і з доо-количних колгоспів. Коли вже хати були сяк-так готові, тоді на кожну родину приділено таку хату під умовою, що родина буде сплачувати довги за хату. Кожна така хата коштувала сім тисяч кар­бованців. Як уже всі переселенці дістали дах над головою, тоді всіх мужчин і жінок загнали до колгоспу й кожному призначили працю, яку хто міг виконувати.
Щодо околиці, куди переселені наші сель-чани, то там було надзвичайно гарно - степи, рівнина, куди оком глянеш - здається, що небо зелізними стовпами підперте, як здавалося мало­му Тарасові Шевченкові.
Земля дуже добра і родюча - чорнозем, не потрібно гноїти, щоб родило, а посіяти чи по­садити - і все росте, аж вилягає.
Але люди і села там дуже і дуже бідні, а спосіб життя і праці - примітивний.
Наші люди приїхали і привезли зі собою, що могли взяти включно з худобою, то на місці призначення виглядали дуже багатими супроти тих нещасних місцевих людей.
В тім часі (1951 року і дальших років) кол­госпна праця виконувалася кіньми і волами. Але дуже скоро зрівнялися нові поселенці з місцевим населенням, бо одне треба було віддати до кол­госпу, а другі речі скоро вичерпувалися. І так в дуже короткому часі стали всі рівними під кож­ним оглядом.
Але незмінним залишився дальше страх і непевність завтрашнього дня. І так одного дня несподівано арештували Ганну Михайленко.
Подаю коротку біографію Ганни Михайленко.
Ганна Смолій (Макарова), уродженка села Михнівця, повіт Турка над Стриєм. Була виселе­на разом зі всіми сельчанами і поселена в Одеській області, село Гафаївка.
Молодою дівчиною вступила в інститут в Одесі, який успішно закінчила зі ступенем учи­тельки німецької мови.
Повернулася назад у Гафаївку, де в школі викладала німецьку мову. По п'яти роках учи­тельської праці у Гафаївці переїхала до Одеси, де викладала німецьку мову в інституті.
Там запізналася з молодим активістом, який належав до "Гельсінської Групи захисту людських прав" Михайленком і вийшла заміж.
Вона активно відстоювала і заохочувала вживати українську мову, а також як бібліоте­карка школи, пропагувала і визичала учням українські книжки та підтримувала відомих обо­ронців людських прав. Перше був заарештований Ганнин чоловік Михайленко, а згодом арештували і Ганну. Подаю, що пише преса про нашу землячку Ганну Смолій, по чоловікові - Михайленко:


МІЖНАРОДНА АМНЕСТІЯ ВШАНОВУЄ УКРАЇНКУ

("Новий Шлях", ч. 4, 24 січня 1987, ФКУ -Кембрідж, Ма.)

"Ганну Михайленко, 51-літню учительку і бібліотекарку, яка була заарештована в лютому 1980 року , вшановано на святочних сходинах, що їх влаштувала організація "Міжнародна Амнестія" в Кембріджі.
Коло тридцяти осіб зібралося на травни­ку перед будинком бібліотеки, де посадили дере­во з пропам ятною таблицею в честь тієї захис­ниці людських прав, родом з Одеси. (Вона там. переселена в 1951 р., а правильно - родом з Михнівця, повіт Турка над Стриєм). Між при­сутніми були члени "АмнестіГ, української гро­мади та Українського Наукового Інституту Гар­вардського Університету (УНІГУ).
У свойому запрошенні на ці сходини "Амнестія" пише:
Ганна Михайленко активно заохочувала вживати українську мову і, як бібліотекарка школи, заохочувала учнів читати українські книжки. Внаслідок тих її старань і тому, що во­на підтримувала інших відомих оборонців прав людини, її визнали як "невідповідну" за свої вчин­ки і призначили на примусове лікування в психіятричній лікарні. Рік пізніше Ганну призна­чили до горезвісної психіятричної лікарні в Ка­зані, де за свідченням колишніх "хворих" вязнів,
дають сильні дози ліків, які нищать психічну си­стему.
Присутніми були і доповідали, радний міста Кембрідж Давид Сулліван, директор окружного відділу Міжнародної "Амнесті Джошуа Рубінштайн і співдиректор УНІГУ проф. Франка Сисин.
Ті, що були арештовані ще в Михнівці, відбули свої терміни засудження по 16 літ, по­вернулися й були пастухами колгоспної худоби. Арештовані повернули всі, крім Івана Крися (дяка), який пропав безвісти.
Родини, котрі були заслані на Сибір, по відбутті своїх присудів правдоподібно могли по­вернутися назад, але довідавшись, що до Михнівця вже повороту нема, не схотіли повер­татися.
Жінки згаданих арештованих, які були за­суджені по 9 літ і заслані на Сибір, по відбутті своїх термінів засудження повернулися на місця переселення до своїх родин і в колгоспне ярмо.
Така доля стрінула жителів колишнього села Михнівця на своїй не рідній землі.