...Ще одна загублена цивілізація — лемки. Коли я торік
був у Криниці на економічному форумі, радше читав у путівниках про лемківське,
русинське, українське минуле цього краю на кордоні Польщі і Словаччини. А
цього року вибрався на екскурсію. Коротку, однак переконливу... Майже в лісах
у невеличких містечках стоять дерев’яні церкви, старовинні, дуже гармонійні
у цьому гірському пейзажі. Більшість давно вже стали костьолами, однак зберегли
— можна, гадаю, так сказати — душу українського храму... Існує цілий туристичний
маршрут — до речі, головний туристичний маршрут Криниці — шлях лемківських
церков. Через півсторіччя після операції «Вісла» ці храми ремонтуються, реставруються,
деякі навіть повертаються греко-католицьким громадам. В одному з наймальовничіших
місць Криниці вибудували православну церкву. Це вже третій новий храм у моєму
житті, який завдяки таланту архітектора, точному «попаданню» в пейзаж , якійсь
особливій атмосфері місця тішить не менше, ніж стародавні храми. Першим був
костьол у литовському Друскининкаї — вибудований на парковій галявині, якийсь
неймовірно стрункий, «свій» серед сосен, що його оточували... Я тоді був
ще школярем, дуже любив ходити до цього костелу слухати орган, який звучав
там щовечора... Другим був кафедральний собор у Скоп’є, в Македонії. Він
будувався на моїх очах — вперше я побував саме на будові, потім приїздив
до вже вибудованого храму. В Македонії багато старовинних церков, які з’явилися
ще в часи Візантії, однак я завжди приходжу до цього дуже сучасного храму
в центрі сучасного міста... І ось ця церква — просто акварель на тлі карпатських
узгір’їв, однак акварель, створена і випробувана не столяттями, а вимальована
нашими сучасниками — це те українське, яким ми маємо пишатися, яке ми маємо
відшукувати... Люди, виселені з рідних місць, позбавлені батьківщини, всіх
традицій своїх маленьких ошатних сіл і містечок, повернулися сюди, щоб відновити
свою цивілізацію. І не просто жити тут — а й творити тут... Будувати отакі
храми, подивитись на які сьогодні ходять люди різних конфесій, різних національностей.
Щоправда, за ті кілька хвилин, які я провів у православній церкві в Криниці,
я почув кілька різних мов.
Здавалося б, цей випадок відновлення русинської, лемківської,
української цивілізації у маленькому польському місті мав би бути частиною
нашого національного, державного клопоту. Однак програма «Шлях лемківських
церков» створена і підтримується з допомогою Європейського Союзу. Ну, гаразд,
гроші — їх завжди бракує, хоча, як на мене, реставрація і відновлення старих
церков Лемківщини не менш важливе національне завдання, ніж відновлення храмів
у Києві. Однак хоча б поцікавитись, хоча б просто виявити увагу! А Криниця
— не якесь там Богом забуте місце. Мало того, що це популярний польський
курорт. Сюди вже більш як десять років — завдяки економічному форуму — приїздять
високі українські чиновники. Торік був прем’єр-міністр і нинішнього року
був прем’єр-міністр...Можливо, варто все ж таки усвідомити, що для нас шлях
лемківських церков — це не туристичний, а цивілізаційний маршрут, що ми не
маємо забувати про ці маленькі храми у карпатських лісах. Бо це також наші
корені. Поляки намагаються не забувати про кожну, навіть маленьку частину
своєї цивілізації: достатньо проглянути виданий у Польщі путівник по Україні,
щоб усвідомити: існує й інша Україна, Україна польської культури. І я маю
на увазі далеко не лише Галичину, а насамперед центральні райони, Київ, Житомир,
Бердичів... Жодні політичні зміни, переселення, депортації не примусили поляків
про цю Україну забути. Та водночас існує й інша Польща, Польща української
культури. Криниця була майже столицею цієї Польщі. Жодні політичні зміни,
переселення, депортації не повинні примусити нас забути про це. Тим більше
коли ми є свідками спроб цю цивілізацію зберегти, повернути сюди атмосферу
Лемківщини... Врешті-решт, справжня Україна — це не те, що на карті, а те,
що в душі...
