Спогад члена Історичної Kомісії при

ВПУСКТ у Вроцлаві


Максим Маслей

        1956 рік у Польщі був роком пожвавлення діяльности українського населення, а особливо депортованих у рамках акції "Вісла".
У Вроцлаві українці почали гуртуватись та оживляти суспільну діяльність. Незабаром створилось Українське Суспільно-Культурне Товариство. Визначними організаторами буми лемки з Західної Лемківщини, а особливо Василь Шост, Лев Ґаль, Петро Ґанджа, Евген Евусяк, Іван Стависький та багато інших. З часом почала визрівати ідея повернення на рідні землі. Польська комуністична пропаганда постійно наголошувала, що акція "Вісла" була спричинена дією Української Повстанської Армії. Жодні інші зауваги не були брані до уваги. На жаль, у цю брехню вірило також польське суспільство. В дійсности не можна було виправдати навіть цю тезу, бо навіть тоді, коли УПА вже давно не існувала, українців тримали на вигнанні в розпорошенні, позбавляючи всякого суспільного, релігійного і культурного життя. Гуртові українців, лемків Західної Лемківщини, пояснення причини виселення діями УПА було брехнею та викликом.
        По вересні 1939 року Лемківщина опинилась під німецькою окупацією. Одначе місцева адміністративна влада була надана існуючій до окупації, тобто польській адміністрації і так званій гранатовій поліції.
        Німці нав'язали на окуповане населення великі податки, звані континґентами. Місцева адміністрація розподіляла ці континґенти на свої громади. З реґули лемківські громади діставали від адміністрації вищі континґенти, ніж польські. Подібно було з вивезенням на роботи до Німеччини та іншими вимогами окупанта. Жорстокі дії гітлерівських окупантів на Лемківщині стали причиною того, що лемки сприйняли Радянську армію досить прихильно. Крім того, називали її "руська армія", а себе "руснаками", близькість назв породжувала симпатію. Ці міркування спричинили в перші дні вступ лемків (головно з Західної Лемківщини) до Радянської армії. Кількість добровольців становила приблизно 10.000, що було поважним процентом у відношенні до населення. Частину з них червоноармійці взяли під примусом, користуючись силою і правом, які принесли з собою.
Про існування УПА в перші дні приходу Радянської армії пересічний лемко нічого не знав. По роках виявилося, що одинока сотня (кільканадцять малоозброєних бійців) під проводом Михайла Федака-Смирного проявляла обмежену діяльність на Західній Лемківщині. Її дія спроваджувалась до оборони місцевого населення від різного роду грабіжних злочинних груп, які по переході фронту нападали і грабували місцеве населення. У той час, коли молоді лемки були в рядах Червоної армії, одиноким оборонцем мирного населення була група Смирного, яка чисельно була замала, щоб виконати оборонне завдання.
Перейшовши цей досвід на власний шкірі, молоді лемки хотіли в якийсь спосіб донести цю правду до загального населення Польщі. Першою спробою було зорганізування з'їзду добровольців Червоної армії у Вроцлаві у 1958 році. З'їзд підготовлено у приспішному режимі, щоб запобігти саботажній протидії місцевих комуністичних органів – служб безпеки. Організатори числили, що по смерти Сталіна радянський режим розгляне питання про „нагороду" колишніx добровольцiв Радянської армії у вигляді акції „Вісла", яку зготовано їм за їхній уділ і жертви у боротьбі з гітлерівським фашизмом.
На з'їзд прибуло понад 600 добровольців, прибула репрезентація Радянської армії, прибули нижчі ранги місцевої адміністрації. Головне правління УСКТ репрезентувала секретар пані Васильків. З'їзд відкрив головний організатор і на той час голова Воєводського Правління УСКТ Василь Шост. З промовами виступили представник Радянської армії та пані Васильків. На з'їзд прибув один із 12 добровольців з мого села Береста, мій кузин Стефан Мончак. На з'їзд, на жаль, не прибув інший доброволець, Олександер Бішко, якого в рік по демобілізації в 1947 році було запроторено до концентраційного табору в Явожні.
Ще і до сьогодні пам'ятаю виступ одного з добровольців – інваліда, який прийшов з поміччю інвалідських палиць (на двох кулях). Він розповів про свою боротьбу в лавах Червоної армії і щасливе повернення до рідного села і матері, щоб в скорому часі потрапити до рук місцевої служби безпеки, яка змушувала його до визнання неправдивих подій. Він, як загартований воїн, молодий і сильний, витримав слідство, але обидві ноги постраждали. По з'їзді добровольців була швидка реакція Голового Правління УСКТ. Василю Шосту було поставлено вимогу зректися головства і членства Воєвідського Правління УСКТ, що він негайно зробив.
Місцева влада виключила його із рядів Польської З'єднаної Робітничої Партії, а також в короткому часі його було звільнено з праці, що у той час прирівнювалось до голодної смерти, тому що всі праці були контрольовані партійними чинниками, а забезпечення для безробітніх не існувало. У нього була жінка і дві маленькі доньки.
На щастя, не було реакції з боку Радянської армії, представники якої брали участь у з'їзді, вони також могли придумати щось "інтересне".
Ці події стали причиною того, що українське середовище Вроцлава, а особливо гурт лемків, припинили свою офіційну діяльність. З того часу спостерігається асиміляційний натиск на українську громаду, підупадає і так ще слабке українське шкільництво. Пройшов якийсь час і група вроцлавських лемків знову включилась у офіційну працю УСКТ. У 1965 році Воєвідське Правління УСКТ очолив Василь Шост, мене було обрано його заступником. До управи додано Михайла Стаха, Лева Ґаля, Любомира П'єха, Петра Ґанджу та інших членів з-поза Вроцлава. Пожвавлено дещо працю УСКТ, а також з часом обережно створено Історичну Комісію, завданням якої мала бути підготовка публікації про українців у Польщі для польського суспільства, яке було годовано пропагандою про українців як різунів і негідників.
Комісію очолив Василь Шост, мене обрано заступником, Левка Ґаля – секретарем; Петро Ґанджа, Михайло Стах та Любомир П'єх стали членами комісії. Першим завданням було зібрати матеріали про добровольців, які вступили до Радянської армії у 1944-1945 рр. Про них у польській пресі була тотальна мовчанка. Після наших оцінок з Західної Лемківщини було мобілізовано понад 10 тисяч. Частина добровольців з родинами виїхала на Радянську Україну, а частина залишилась у Польщі. Комісія хотіла устійнити число добровольців та зареєструвати їхні спомини. Спочатку комісія працювала на базі поодиноких зустрічей. У той час ентузіастом комісії став Михайло Донський. На початку до нього, як колишнього провідника совєтської партизанки на Лемківщині, а пізніше коменданта відділу польської безпеки ми ставились дуже обережно. Крім того, серед лемків про Донського кружляла дуже негативна опінія.
З Михайлом Донським було проведено багато зустрічей, під час яких він заохочував до збирання матеріалів, а також написання петицій до польського уряду у справі повернення та злочинної акції "Вісла". Донський обіцяв підписувати такі петиції, що пізніше й робив. В короткому часі історична комісія отримала листа від Д. Лабика зі Львова, в якому віз заявляв, що Михайло Донський убив Григорія Водзіка, командира відділу партизанів Гвардії Людової на Підкарпатті, щоб стати командиром цього відділу. Комісія провела довгу розмову з Михайлом Донським, показавши йому лист Лабика, що він категорично заперечив, заявивши, що свідком убивства Г. Водзіка не був, але у партизанському відділі говорилось, що його вбив один з радянських партизанів на підпитку. Комісія ще якийсь час проводила опитування людей, які могли щось знати про це вбивство. Виявилось, що більшість опитаних мали погану опінію про Михала Донського, але конкретних його поганих вчинків назвати не могли. У такій ситуації комісія направила листа до Республіканської прокуратури України з покликанням на лист пана Лабика, про притягнення Михайла Донського до кримінальної відповідальности. Як ми пізніше довідались, прокуратура в Києві лист отримала, але нам не відповіла, а також пан Лабик більше не писав. З комісією нав'язали контакт і співпрацю панове Павло Стефанівський та Теодор Ґоч, які тоді вже жили на рідних землях. Зібравши деякі інформації про добровольців, комісія хотіла звернутись з запитником до поодиноких ветеранів, щоб вони власноручно підтвердили свої спогади та поділились своїм досвідом з загалом суспільства Польської держави. Комісія не хотіла попасти в оскарження володіючої тоді партії у Польщі, що сама пише такі чи інші спогади добровольців. Такий запитник було опрацьовано, треба було його надрукувати. Друкарня вимагала дозволу місцевих партійно-адміністративних органів. На той час воєводським правлінням УСКТ у Вроцлаві офіційно від місцевої влади опікувались: товариш Скренжиня від Воєвідського комітету партії, пан Еміль Задорожний від відділу внутрішніх справ міста Вроцлава і пан Копець від Воєвідського відділу внутрішніх справ. На спільних засіданнях Воєвідського Правління УСКТ з цими панами їх було інформовано про дії історичної комісії та задум надрукувати запитник. Їхнього спротиву, як і апробати на письмі чи то в розмові ми не могли дістати. Нам було чітко зрозуміло, що вони не мають ясного поручення в цій справі від своїх зверхників. Незалежно від наших опікунів я потелефонував до Воєвідського комітету партії, до відділу, який давав дозволи на всякого роду друк. Розказав про анкету для добровольців, досить довго пояснював, як народи Європи вдячні Червоній армії за перемогу над фашизмом та про мудру і гуманітарну дію, яку проводять комуністичні партії визволених народів для піклування про ветеранів Червоної армії. Мій співрозмовник (по телефону) був згідний зі мною і не виявив спротиву надрукувати анкету. Про письмову згоду я не смів і питати, це б могло бути виявом моєї недовіри до чесного і гідного слова партійця. Взявши взірець анкети, я заніс його до друкарні, пояснив ціль анкети, повторив майже те саме, що і партійцеві з відділу контролю над друком. Пояснив, що відділ контролю не має спротиву її надрукувати і що оплату за друк негайно вирівняємо. Не проминуло й пари днів, як голова В.П. Василь Шост дістав виклик на розмову до комітету партії. Там йому заявили про саботажні дії Історичної Комісії, а також те, що друкарня надрукувала кілька тисяч анкет, які конфісковано. Витрачено багато паперу, на якому можна було донести інформацію про осяги партії та соціалістичного уряду в побудові добробуту держави. Крім того, було сказано з місця припинити роботу Історичної Комісії та скласти резигнацію з головства ВП УСКТ. Василь Шост пробував пояснити, що справи анкет полагоджував молодий недосвідчений безпартійний член правління, на що партійці виявили здивування: яким чином безпартійний потрапив до ВП УСКТ. Василь Шост скликав засідання ВП УСКТ, представив вимоги комітету партії та склав резигнацію з головства. Незабаром Василя вдруге виключають з членства Польської З'єднаної Робітничої Партії. Тут треба заявити, що по першім його виключенні в 1959 році він відійшов від офіційної праці в УСКТ. До його колишньої підставової клітини прийшли нові члени. Його виключення з партії не було задокументоване, і він зміг переконати членів клітини про його повторне прийняття. У тому часі він був поза заінтересуванням вищих партійних установ.
По резигнації Василя Шоста з головства і з членства ВП УСКТ та припинення діяльности Історичної Комісії праця УСКТ на вроцлавщині дещо захиталась. Комісія вже не засідала, тільки її три колишні члени, Василь Шост, Лев Ґаль і я, зустрічались та думали, що робити далі. Передусім треба було десь заховати досить скромні вже назбирані матеріали. Сподівались кожної хвилини обшуку в себе вдома та конфіскації всякого матеріалу. Левкові було доручено зорганізувати збереження матеріалів, але так, щоб ми вдвох не знали де, тільки він сам мав знати місце. Я якраз тоді, у 1969 році, вибирався з візитом до сестри у Торонто і запропонував шукати помочі в Канаді. Мої друзі, Левко і Василь, без спротиву прийняли мою пропозицію. Вибір впав, щоби звернутись до Комуністичної партії Канади, яка б у свою чергу звернулась листом до Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу або Польщі в обороні і дозволі діяти нашій Історичній Комісії, яка б показала і удокументувавала уділ добровольців в рядах Червоної армії. Василь Шост запропонував звернутись персонально до промінентного діяча, члена центрального комітету та відповідального за українську комуністичну пресу Петра Кравчука. Петро Кравчук саме провадив високу шестиособову комісію Комуністичної партії Канади, яка в 1967 і 1968 році відвідувала Радянський Союз та Польщу, де зустрілась з діячами УСКТ, зокрема з В. Шостом, М. Донським, Т. Ґочем, П. Стефанівським та членами Головного Правління УСКТ. Знаючи труднощі зустріти провідного члена Воєвідського Комітету партії у Польщі, видавалось неможливим бути прийнятим Петром Кравчуком. У Торонто я вже мав адресу та рекомендацію Теодора Ґоча до його брата, дуже симпатичного та товариського молодого канадського інженера Івана Ґоча. По короткому часі я попросив Івана про допомогу у організації, як тут називають, апойтменту, з Петром Кравчуком. Іван радо погодився, та ще й дуже скоро домовився, що було для мене великою несподіванкою. На визначену годину я прибув до будинку української прогресивної преси, де мене привітав старший інтелігентний пан, який гарною українською представився Петром Кравчуком. Спочатку я представився як діяч Українського Суспільного Культурного Товариства, заступник голови Воєвідського правління у Вроцлаві. Передав йому поздоровлення поіменно від Михайла Донського, Миколи Королька, Василя Шоста, Григорія Боярського, Теодора Ґоча, а також, покликавшись на знайомство в Торонто з родиною Ґочів, яка допомогла мені організувати цю зустріч, подякував йому за прийом. Я дещо розповів йому про моє лемківське походження, про акцію "Вісла", про яку він досить добре знав, та про добровольців, про яких він майже не знав. Довідавшись, що я лемко, він провів мене до іншої кімнати та познайомив з також визначним діячем Комуністичної партії Канади Прокопчаком, уродженцем Лемківщини. Я розповідав дещо про осяги соціалістичної господарки Польщі. Віз познайомив мене з його видавничою діяльністю та подарував мені кілька примірників "Життя і Слова" його авторства. Пан Петро попросив одну пані принести каву, вино і солодке. Так вже проходила четверта година цікавої зустрічі, а я ще й досі не заявив справжньої цілі свого візиту. Пан Петро Кравчук справив на мене дуже добре враження – бистрий, цікавий, логічний. У цій дискусії я більше наголошував на благах і осягах соціалістично-комуністичного устрою. Він був більш стриманий. Допустився навіть ствердити, що Сталін доконав великих помилок відносно Комуністичної партії Західної України, членом якої Петро Кравчук був у молоді роки. У той момент я розповів, що справжньою ціллю мого візиту є прохання до Комуністичної партії Канади про поміч. Він одразу відповів, що мені краще звернутись до націоналістів, які тут досить багаті. Я відразу відповів, що мені з націоналістами не по дорозі, а у моєму проханні йдеться не про матеріальну допомогу, а про ідеологічну підтримку, тобто написання листа від Комуністичної партії Канади до Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу або Центрального Комітету З'єднаної Робітничої Партії Польщі про уможливлення дії Історичної Комісії, яка могла б збирати та публікувати спогади добровольців, що пролили кров у боротьбі з гітлерівським фашизмом. На цю пропозицію пан Кравчук одразу заявив, що Комуністична партія не може втручатися в чужі справи. На це я почав довшу мову про комуністичний інтернаціонал, про те, що Ленін закликав комуністичні партії допомогати одна одній, що на заклик іспанської революції комуністи цілого світу йшли на поміч, ризикуючи власним життям, що багато з них загинуло і стало героями. У моїй справі ідеться тільки про написання листа до братньої партії, і я не розумію, в чому проблема. Тут я почув від Петра Кравчука, що за такого листа Радянський Союз може стримати фінансову допомогу Комуністичній партії Канади, що делегація, яку він очолював і яка відбула довгу поїздку в 1967 і 1968 роках до Радянського Союзу, а особливо до України, у своєму звіті ствердила русифікацію України, чим дуже розлютила ЦК КПРС, і тепер найменша річ, яку визнають за невідповідну, може стати причиною стримання фінансової допомоги, а цього він не може допустити за жодну ціну. Почувши це, я, очевидно, зблід, мову мені відняло, я ніколи не сподівався почути такої правди. Подумав тільки, що ж зробив поганий капіталізм з добрими комуністами Канади, що гроші перебрали ідею. Як могла брати гроші Комуністична партія такої багатої країни і як могла давати гроші Комуністична партія такої бідної, винищеної війною держави, як Україна, де ще довгі роки по війні панував голод.
Мабуть, я виглядав погано, бо пан Петро Кравчук подивився на мене з великим співчуттям і заявив, що єдину поміч, яку може мені дати, це адресу свого друга, генерала Олександра Пачковського, працівника польської безпеки у Варшаві, до якого я можу звернутись за допомогою у своїй справі. Казав покликатись на нашу розмову, а коли така зустріч відбудеться, він дасть свої рекомендації. Я взяв адресу, і на тому ми попрощались.
Обдумуючи мою зустріч, я дійшов до висновку, що пан Петро Кравчук, даючи мені путівку до генерала Олександра Пачковського, хотів би, щоб я прозрів. Тут прийшла калькуляція коштів прозріння. Вперше я прозрів у 1947 році, коли нас депортували в рамках акції "Вісла". Кошти прозріння були великі, але я, майже десятилітній хлопчина, під доброю опікою моїх батьків особистої трагедії не пережив.
Друге моє прозріння було у 1958 році на з'їзді добровольців, коли вже згаданий мною доброволець по щасливому поверненні з фронту при зустрічі з працівниками польської безпеки постраждав на обидві ноги.
Тому я вже втретє не хотів прозрівати, в мене вже була жінка і дворічний синок, яким я був зобов'язаний дати хоча б мінімальне матеріальне забезпечення. З такою думкою я повернувся до Польщі, зустрів друзів Василя Шоста і Левка Ґаля, повідомив у подробицях про мою зустріч і міркування. Останнє наше рішення було не робити заходів щодо відновлення Історичної Комісії.
Вже у 1965-1967 рр. виявилось значне послаблення відносно повернення на рідні землі. Старше покоління, дуже прив'язане до своєї землі, церкви і культури, почало вимирати або втрачати з віком своє здоров'я, що було спричинене тяжкими умовами господарювання на Лемківщині. Ми, молодше покоління, вже втратили практичне знання господарювати, і нам залишилось тільки теоретичне знання. Але як можна теоретично запрягти коня, видоїти корову, взяти косу до рук чи піти за плугом.
Другою причиною зменшення зацікавлення справою добровольців є свого роду сором за те, що льос їх зв'язав з такими назвами, як Червона армія та з такими провідниками, як Йосиф Сталін, Лаврентій Берія чи Леонід Брежнєв.
Третьою причиною стала сильна тенденція лемків до мандрівки за велику "млаку "- океан.
Шановні добровольці: Мадзелане, Кузяки, Мончаки, Бішки, Полянськи.... та ще понад 10.000 Вас, ми вами гордимось, дякуємо за пролиту кров і ваші страждання, - ми ніколи вас не забудемо. Льос, який вас зв'язав з деякими поганими назвами чи іменами, нехай він іде і за це соромиться.

Maximilian Masley of Toronto, in "Almanach 2009"


Local Links:

Icon Return to Lemko Home Page


Document Information Document URL:http://lemko.org/wisla/maslej01.html

Copyright © LV Productions, Ltd.
E-mail: walter@lemko.org


© LV Productions, Ltd 
Originally Composed: October 29th, 2009
Date last modified: