СЕЛЯНИ МИХНІВЦЯ МІЖ ПЕРШОЮ І ДРУГОЮ СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Праця Селян        

Праця селян була поділена за порами ро­ку, а також до певної міри - за статтю. То зна­чить, що мужчини залежно від пори року вико­нували працю, яка належала мужчинам. Так само й жінки згідно з порою року виконували працю, яка підходила їм до виконання.
І так праця селян була розділена протягом цілого року. Як звичайно, головним заняттям се­лян було рільництво. Але важними були й побічні заняття, а головно виріб полотна, що був обо­в'язковий у кожному господарстві.
Крім того, в Михнівці були два млини, які мололи збіжжя, а при одному млинові був тар­так: якщо було досить води, то там різали кльоци на дошки чи інший матеріал. Ще був один млин над потоком, що випливає з підніжжя Маґури, який молов крупи з ячменю або вівса. Все це було порушуване водою.
Крім того, в селі були свої фахівці: ковалі, колодії, боднарі, будівничі, що будували хати, мулярі, шлюсарі, годинникарі, кравці, шевці, му­зиканти, костоправи, цирулики, ворожбити і т. п.
Одним словом, село було самовистарчаль-не. Мужчини восени, посіявши озимину, возили дрова на опал, молотили збіжжя, переважно ціпами. Багачів у Михнівці не було, але замож­них господарів було кілька родин.
Тепер у Канаді смішно таке казати, але в ті часи в Галичині тільки заможний господар міг мати молотарку - "керат". І таких молотарок з кінним запрягом було в Михнівці аж дві, Окре­мих "кератів" до різання січки, мабуть також бу­ло не більше як два.
Решта господарів виконували всю працю примітивним способом - руками. Зимовою по­рою по змозі їздили до лісу, возили кльоци до Устрік Долішних на тартаки. Поправляли госпо­дарське знаряддя, приготовляючись до наступної весни.
Жінки й дівчата восени приготовляли льон, коноплі і то все тіпали чи "тріпали" на та­ких машинах, що називалася "терлицями". З того льону чи конопель робили прядиво. В домі була одна така терлиця, чи й більше - залежно від того, скільки там було жінок і дівчат. Та праця з льоном починалася зараз по скінченні робіт у полі і тривала аж поки прядива було досить, щоб виробити відповідну кількість полотна в зимово­му, сезоні.
Коли вже прядиво було готове і починала­ся вже зима, від 27 листопада починався пе­редріздвяний піст, що зветься Пилипівкою. В цьому пості до Різдва і час по Різдві до Великого посту перед Великоднем зветься м'ясниці. Це був час на прядіння. В той час жінки й дівчата були зайняті весь час прядінням.
Дуже гарний звичай був вечерниці, чи вечірки. В кожній частині села вечером сходили­ся дівчата до одної хати прясти, і це називалося вечерниці або вечірки. На такі вечерниці прихо­дили парубки поговорити й разом з дівчатами поспівати. Такі вечерниці тривали десь до 12 години ночі, і за цей час дівчата закінчували прясти свої кужелі й розходилися додому.
Подібні вечерниці робили і старші моло­диці, а також жінки. Старші чоловіки сходилися також десь до одної хати, щоб провести разом на гутірках ті довгі зимові вечори. Такі гутірки - це оповідання, що кожний пережив чи то на війні, чи в полоні, або як хтось був у Америці і тим подібне, Дуже часто старші запрошували когось з молодших або з хлопців, щоби читав Газету чи цікаву книжку.
Ця система праці кінчалася при кінці лю­того й починалася інша система праці.
Жінки і дівчата починали ткати полотно. По деяких селах полотно ткали мужчини, але в Михнівці полотно ткали тільки жінки.
У кожному господарстві був ткацький при­лад, який звався кросна або ткацький варстат.
Різниця між кроснами і варстатом була невелика, але була. При кроснах завжди мусила бути друга особа, яка помагала при звиванні на­тканого полотна витягати так звану припусницю
з воротила, щоби можна було обернути і посуну­ти пряжу, скільки потрібно, і назад закласти припусницю в дірку воротила.
При варстаті другої особи вже не потрібно. Там збоку є прироблений прилад, що має вирізане у формі гука, а на воротилі з пря­жею колісце також з подібним вирізом, і захо­дить одне за друге й держить непорушна. А коли потрібно звільнити, то це робить та сама особа, яка за варстатом, - потягаючи за шнура, звільняє воротило від загучення.
Кожна жінка й кожна дівчина обов'язково повинна знати все, що відноситься до виробу полотна.
Цей час був розчислений так, щоб уся праця з полотном була покінчена хоч за два тижні до Великодніх свят. Чоловіки в тому часі також кінчали молотьбу і приготовлялися до вес­ни: направляли плуги, борони, вози і все, що потрібне до вжитку весною при праці на полі.
Були такі місця на полі, що весною не­можливо або дуже тяжко було там дістатися во­зом, то на такі місця потрібно було вивезти гній зимою, поки ще був сніг і земля замерзла. І на такі місця господарі старалися в тім часі вивезти саньми гній.
По закінченні цього зимового сезону по­чинався другий - весна й роботи на полі. Пере­важно батьки і сини весною працювали на полі кіньми, а жінки й дівчата працювали на городі та обходили господарку й худобу. По закінченні сівби на полі починався літній сезон. Літом бере­ги річки й потоків вкривалися сувоями просте­леного льняного полотна, котре вибілювали на сонці, підливаючи водою сіллячками. Сіллячки - це видовбані з дерева поливачки (черпаки). Таку сіллячку-поливачку кожний господар робив сам з м'якого дерева, переважно з верби чи липи.
Літом уся родина також працювала на полі, покопуючи й підгортаючи бараболю. Вся та праця виконувалася руками при помочі так зва­них мотик чи сапок.
Як уже та праця була скінчена, починали­ся сінокоси. Сінокоси також робили всі гуртом. Чоловіки косили сіно ручними косами на покоси, так звані вали. Ті вали розкидали і грабками кілька разів перекидали все на іншу сторону, аж поки сіно висохло. Тоді складали на драбинясті вози, привозили додому і складали або на так звані обороги, або до стодоли.
З кінцем сінокосів починаються жнива. Жнива - це найголовніша й найважніша праця в цілому році і в цілому господарстві. Важлива праця є весною, щоб посіяти збіжжя, але ще більш важлива праця є в жнива, щоб зібрати збіжжя в найкращому стані й доставити на місце молотьби.
По жнивах починається осінь. Праця во­сени вже описана вище.
Так кругом цілий рік на господарстві не­має перерви. Така система господарювання була в нашому Михнівці, але така система праці була на цілій Бойківіцині, Лемківщині, Гуцульщині й по цілій українській землі.
Окупаційні уряди, які б не змінювалися, селянам не давали жодної допомоги.
З тої системи було виключено господарю­вання на центральних землях України тому, що там по втраті незалежности України в 1921-1923 та в тридцятих роках большевики зліквідували селян як клясу і як господарів, а впровадили ко­лективізацію, Колективізація - це новочасна панщина, яка по суті нічим не різниться від пан­щини вісімнадцятого століття.
Різниця хіба в тому, що тоді селяни мали й дещо свого власного. Новочасна колективна панщина позбавила селян усього свого власного, навіть ім'я селянина замінили ім'ям "колгосп­ника". Ім'я "колгоспник" пішло від того, що люди вже нічого власного не мають, а мусять працю­вати на однім збірнім господарстві, що зветься "колгосп".
Ця колгоспна система до 1939 року була ще майже невідома українцям західних земель України, які були під забором Польщі, Румунії і Чехословацької Республіки.

Національна Свідомість

У Михнівці на високому рівні була чи­тальня "Просвіти", кооператива "Самопоміч", а також за моїх часів на високому рівні була на­родна школа, яка була п'ятивідділова.
Між першою і другою світовими війнами національна свідомість Михнівця досягла високо­го рівня. Цей рівень національної свідомости треба завдячити в першій мірі тодішньому паро-хові - молодому, енергійному і великому українському патріотові св. п. о. Григорієві Канді, а опісля коротко перед другою світовою війною - його наступникові св. п. о. Коліді. Та­кож не можна оминути мовчанкою великі заслу­ги учителів св. п. Теодора й Анастасії Броварів.
Під оглядом національної свідомости в Турчанському повіті чи не перше місце займав наш Михновець.
Наведу приклад: коли в 1938 р. на Кар­патській Україні, що в тім часі входила в склад Чехословацької Республіки, творилася Самостій­на Українська Держава, з Михнівця пішло доб­ровольцями сім молодих хлопців у ряди Кар­патської Січі. Тими добровольцями були: автор цього спогаду Василь Онуфрик, Теодор Лисейко, Кирило Пахолик, Михайло Ламанець, Василь Во-лощак, Стефан Макар і Михайло Крись.
А в 1939 році, коли большевицька орда залляла Західні Українські землі, то майже вся молодь і багато старших опинилося за рікою Ся­ном, де вже не сягала большевицька рука, і дальше - аж у Німеччині.
Позитивним для Михнівця можна зачис­лити ще й те, що в Михнівці не було ні одної польської родини протягом цілого його існу­вання.
В селі були три жидівські корчми при до­розі, їх власниками були Ноїх, Гершко і Хаїм. Вони мали землю, яку набули лихварським шахрайством і обманом від селян, а крім того займалися дрібним гандлем та були на послугах окупантів і донощиками в поліції. Хаїм мав ще водний млин і тартак.
Були ще дві жидівські родини на границі від містечка Літовища, а називалися Ліба і Маня. їх діяльність і заняття було таке саме, як тих трьох у селі. Маня мала великі земельні посіло-сти із забудовами, подібно як фільварок.
Мабуть, ті жиди ще за австрійських часів так покрутили, що від Михнівця відібрано, як уже згадано, громадські землі під назвою Широ­кий. Як виглядало з оповідання моєї бабуні, яка пам'ятала панщину, що гайдуки гонили людей на працю на панські лани, то, напевне, тими панами були жиди, нащадками яких була ця Маня, а ла­ни - ті землі, що їх відібрано від Михнівця (це моя опінія).
Тому, що моя генерація в тому міжвоєн­ному періоді кінцевих років до другої світової війни була вже цілком активною, я можу сміло висловити свою думку про національну свідо­мість нашого села.
Національна свідомість Михнівця проявля­лася під кожним оглядом суспільного гро­мадського життя. На високому рівні стояла коо-ператива "Самопоміч" під кличем "свій до свого", читальня "Просвіти" мала велику бібліотеку, яка була завжди в рухові. Вся українська преса, яка тоді виходила в Західній Україні, знаходилася в читальні "Просвіти", її також передплачували поодинокі господарі.
Всі національні свята відзначали підпільним способом, охороняючись від пере­слідувань польської поліції.
Символічні стрілецькі могили з березови­ми хрестами в часі Зелених Свят появлялися кожного року - високі могили, висипані невідо­мими руками протягом одної ночі.
В часі, коли відбувалися всенародні вибо­ри до польського сейму чи сенату, наша молодь вже від чотирнадцятого року життя була покли­кана до праці на той час. їхнім завданням було перевіряти перехожих, що йшли віддавати свої голоси до урни, які в них балоти. Якщо хтось мав зі собою урядового балота, то ті юнаки їм об­мінювали - давали балоти українських послів чи сенаторів, а урядові від них забирали й нищили.
При читальні "Просвіти" були зорганізо­вані самоосвітний і аматорський гуртки, які були дуже діяльні. Ті гуртки були під доглядом вже згадуваних вище парохів св.п.о. Канди і св.п.о. Коліди. Часто тими гуртками керували студенти, які майже щороку перебували в вакаційнім часі і замешкували у згаданих отців парохів. Був зор­ганізований молодечий хор також під проводом отців парохів.
Слід згадати, що до національної свідомос-ти нашого села й околиць велику працю поклав св.п. Еміліян Децик. Світлої пам'яті Децик, пере­буваючи в нашій околиці , жертвенно працював у тому напрямі. Він був переслідуваний, гнаний, укривався від горезвісної польської поліції, пр-клав велику працю серед нашої молоді.
Крім мистецьких ділянок, дуже гарно була розвинена спортова ділянка, а головно сітківка, чи, як у нас називали, - відбиванка. Останніми роками перед другою світовою війною на висо­кому культурному рівні відбувалися товариські зустрічі з молоддю сусідніх сіл - чи то на мис­тецьких виступах - таких, як аматорські виста­ви, чи концерти, чи у спортових змаганнях у сітківку. Дуже гарне враження робила молодь нашого села у поведінці на звичайних забавах з танцями, які відбувалися в читальні "Просвіти", де запрошувано гостей із сусідніх сІл.В ході заба­ви давано першенство танцювати гостям, а свої забавлялися в міру вільного місця. Це все є ви­сокий прояв національної свідомости молодшого покоління.
Старша Генерація і батьки в тому напрямі розвитку давали добрий примір до наслідування молодшим.
Пригадую такі моменти, коли поляки взя­ли собі за мету польонізувати українське насе­лення Галичини і всіх земель, що опинилися під їх пануванням, в тому числі й наше село Михно-вець.
Поляки починали свою польонізаційну працю від шкіл, впроваджуючи польську мову, а українську мову зробили підрядною. В останніх роках до другої світової війни вже була лише одна година української мови в тижні. Наші батьки робили протести проти того ганебного вчинку поляків, але це не принесло ніякої ко-ристи і так залишилося аж до кінця їхнього існу­вання - себто, до вибуху другої світової війни в 1939 році.
Дальше поляки звернули свою польо­нізаційну акцію в напрямі прізвищ поодиноких громадян. Особи, прізвища яких мали закінчення -ські й -ич, могли підписувати відповідні заяви, щоб мати привілей належати до так званої "ходачкової шляхти", а згодом - одержати свої шляхетські герби.
Тим часом ті, що підпишуть, одержать по кілька кілограмів білої муки. Такий підлий підхід польського уряду був спрямований на винародо-влення українського народу.
дуже діяльні. Ті гуртки були під доглядом вже згадуваних вище парохів св.п.о. Канди і св.п.о. Коліди. Часто тими гуртками керували студенти, які майже щороку перебували в вакаційнім часі і замешкували у згаданих отців парохів. Був зор­ганізований молодечий хор також під проводом отців парохів.
Слід згадати, що до національної свідомос-ти нашого села й околиць велику працю поклав св.п. Еміліян Децик. Світлої пам'яті Децик, пере­буваючи в нашій околиці , жертвенно працював у тому напрямі. Він був переслідуваний, гнаний, укривався від горезвісної польської поліції, пр-клав велику працю серед нашої молоді.
Крім мистецьких ділянок, дуже гарно була розвинена спортова ділянка, а головно сітківка, чи, як у нас називали, - відбиванка. Останніми роками перед другою світовою війною на висо­кому культурному рівні відбувалися товариські зустрічі з молоддю сусідніх сіл - чи то на мис­тецьких виступах - таких, як аматорські виста­ви, чи концерти, чи у спортових змаганнях у сітківку. Дуже гарне враження робила молодь нашого села у поведінці на звичайних забавах з танцями, які відбувалися в читальні "Просвіти", де запрошувано гостей із сусідніх сІл.В ході заба­ви давано першенство танцювати гостям, а свої забавлялися в міру вільного місця. Це все є ви­сокий прояв національної свідомости молодшого покоління.
Старша Генерація і батьки в тому напрямі розвитку давали добрий примір до наслідування молодшим.
Пригадую такі моменти, коли поляки взя­ли собі за мету польонізувати українське насе­лення Галичини і всіх земель, що опинилися під їх пануванням, в тому числі й наше село Михно-вець.
Поляки починали свою польонізаційну працю від шкіл, впроваджуючи польську мову, а українську мову зробили підрядною. В останніх роках до другої світової війни вже була лише одна година української мови в тижні. Наші батьки робили протести проти того ганебного вчинку поляків, але це не принесло ніякої ко-ристи і так залишилося аж до кінця їхнього існу­вання - себто, до вибуху другої світової війни в 1939 році.
Дальше поляки звернули свою польо­нізаційну акцію в напрямі прізвищ поодиноких громадян. Особи, прізвища яких мали закінчення -ські й -ич, могли підписувати відповідні заяви, щоб мати привілей належати до так званої "ходачкової шляхти", а згодом - одержати свої шляхетські герби.
Тим часом ті, що підпишуть, одержать по кілька кілограмів білої муки. Такий підлий підхід польського уряду був спрямований на винародо-влення українського народу.
роткого часу наша українська компанія почала доставляти машини, потрібні до верченая і ма­теріал до побудови шибу. Місце, на якому мав бути побудований шиб, називалося Горбки - напроти згаданих вище копалень компанії "Польмін".
Коли український шиб вже був побудова­ний і готовий до починання праці, тоді святково відбулося відкриття і посвячення шибу та всіх, копальняних забудувань. В часі тих релігійних обрядів відбулося Хрещення українського шибу й дано шибові ім'я Данило в честь найбільшого й найславнішого володаря Галицько-Волинської Держави князя Данила.
Шиб "Данило" почав працювати, і протя­гом кількох тижнів провертіли понад 600 метрів, але нафтової ропи не було. Вертіли дальше і все без успіху, аж натрапили на дуже тверду підзем­ну скалу, яку пробували пробити та дарма: лама­лися свердли, а успіху не було ніякого. З вели­ким сумом і розчаруванням треба було капіту­лювати й понести колосальні матеріальні втрати, бо в тому місці нафтових покладів, мабуть, не було.
Так трагічно закінчилося пошукування за нафтовою ропою. На превеликий жаль, компанія - себто кілька відважних наших підприємців - втратила все, а для Михнівця залишилося гірке розчарування та й ох...

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ МИХНІВЦЯ

Як в усіх підкарпатських селах, так і Михнівці, в тій ділянці господарського життя щораз більше відчувалася криза.
Головними причинами зросту тої кризи були брак землі та побільшення населення. Всіх господарств - заможних і менш заможних, а то й безземельних - у Михнівці було коло двохсот, а осіб (душ) - від тисячі до тисячі п'ятисот, коли взяти під увагу вже дорослу й доростаючу мо­лодь, яка взагалі була здана на ласку приділеного участка батьківської землі, бо іншого виходу не було.
Польський окупаційний уряд справою се­лян, а ще українців не займався зовсім. А про будь-яку працю не можна було й думати. Польонізація українських земель Західньої України останніми роками перед другою світо­вою війною набрала великих розмірів, На розпарцельоваиі фільваркові землі навозили по­ляків із західньої Польщі й оселяли їх цілими колоніями - так званими осадами. Осадники мали великі привілеї, їм уряд давав землю і до­помогу розвинути господарку за дуже малу спла­ту й на довгореченцевий час.
Українцеві на своїй землі тої землі не вільно було купити ні за яку ціну.
Останніх кілька років перед другою світо­вою війною почалися масові уходи зі села й поселення на Лазах. Причина тих уходів вже ска­зана вище. Перенаселення, роздріб господарств на щораз менші частини само по собі призводи­ло до зубожіння.

ЕМІГРАЦІЯ

Коли взяти під увагу економічний стан Михнівця, то все ж таки знаходилися відважні люди, які, якщо була нагода, покидали свої бідні господарки й виїжджали в незнанний далекий світ шукати кращої долі або "їхали з метою заро­бити гроші, повернутися й поправити свою гос­подарку.
Загально еміграцію можна поділити на три періоди.
Перша еміграція - до першої світової війни. Ця еміграція була заробіткова, Емігрували люди до Північної Америки, як хто мав змогу заплатити собі подорож, а бідніші їхали до Німеччини чи до Прусії.
Друга еміграція по першій світовій війні була дещо подібна до першої, але вже мала дещо інший характер.
Різниця була в тому, що поодинокі люди були переслідувані новим окупантом наших зе­мель - поляками. Окупант переслідував одних за участь в українській армії, або взагалі хтось не подобався окупантові й був переслідуваний.
Такі люди мусіли покидати село й назеле-но переходити границю до ЧехоСловаччини, або шукати можливости емігрувати за море, пере­важно до Північної Америки й Канади. Така можливість прийшла в 1927 - 1928 роках. Хто міг собі оплатити подорож, той міг емігрувати за море, їхали переважно до Канади.
Коли виїжджали свідомі одиниці, польська влада не робила ніяких труднощів українцям - ще й раділа, що позбудеться неспокійного еле­менту. З тої нагоди скористало з Михнівця понад десять осіб, які виїхали в Канаду.
Деякі з них повернулися, а деяких застала друга світова війна. Кілька осіб з Михнівця емігрувало до Південної Америки, а по тридця­тих роках ще кілька осіб емігрувало до Франції.
Отже, як видно, що й ця хвиля другої еміґрації в більшості належала до першої за-робіткової еміграції.
Зовсім інший вигляд мала третя хвиля еміграції, Ця еміграція була масова й виходила з різних прошарків суспільства, й тому цю еміграцію не можна зачислити до зарібкової еміграції, хоч і тут велике число осіб належало б туди. На загал цю третю еміграцію прийнято на­зивати політичною еміграцією, і так треба до­держуватися того терміну.
Початком третьої еміграції можна зачис­лити 1939 рік. У тому році німці розбили польську державу, яка перестала існувати, але, на жаль, на її місце приходив другий окупант, ще гірший - большевицька Москва.
І в тому 1939 році була масова втеча мо­лоді обох статей, а також і старших на захід. Ця втеча була викликана страхом перед большеви-ками, які по договорі з Птлером окупували наші землі. Частина втікачів залишилася в так званому Генеральному Губернаторстві на нашій Лемків-щині, а частина виїхала в Німеччину.
Коли в 1941 році німці вдарили по своїх союзниках большевиках і відсунули їх з наших земель на північ, тоді майже всі повернулися на­зад до села за винятком кількох молодих, які не могли покинути праці в Німеччині.
Б часі окупації наших земель німцями знову почалася нова хвиля еміграції, але то вже була примусова еміграція самих молодих хлопців і дівчат до праці. Німці забирали молодих людей до тяжких робіт і поводилися з ними як з не­вільниками, без права повороту назад до своїх родин, Деяким одиницям пощастило втечею ви­рватися з тої німецької неволі, але це було дуже ризиковане, якщо б утікача зловили, то немину­чий кацет , а там відомо яка доля.
Деякі з нашого села залишилися на місцях праці аж до капітуляції - себто до кінця війни. Але ще одна хвиля виходу із села в невідоме завтра відбулася в 1944 році, коли большевицька орда вдруге зайняла українські землі.
Тим разом молодим і здоровим людям за­лишилося до вибору два виходи: або в ліс у пар­тизанку, або йти на захід у невідоме, що принесе завтрашний день. І так частина наших сельчан пішла в ліс, а друга частина наших сельчан опи­нилася на заході, знову в Німеччині.
Коли вже був кінець війни й німці програли, а всі чотири партнери, які їх розбили, поділили Німеччину поміж себе, кожна людина зі східноєвропейських країн, в тому числі й українці, які знаходилися на німецькій території, старалися не попасти в ту частину Німеччини, яку зайняли большевики. Кожний як міг діста­вався в ту частину, яку зайняли аліянтські1 війська.
В тих частинах - так званих зонах, що зайняли американці, англійці і французи, почали організуватися табори біженців східноєвро­пейських народів, які не бажали повертатися під комуністичний режим. Такі табори оформлюва­лися за національністю, і опіку над тими табора­ми перебрала міжнародна організація, що звала­ся УНРА. В багатьох з тих таборів переміщених осіб (так званих ДП-таборів2) були наші сельча-ни. Ті табори тривали майже чотири роки, і в тім часі опікунська організація старалася розіслати тих людей по всіх країнах вільного світу, які годилися прийняти певну кількість тих людей. Так прийшов довгожданий час, що почали розвозити людей по всіх країнах вільного світу включно з Південною Америкою.
Не знаємо точно статистики, скільки на­ших сельчан з колишнього села Михнівця опи­нилися на еміграції.
Але коли взяти під увагу ті країни, в яких поселилися наші сельчани, хоч немає навіть при­близного числа, то все ж таки є досить поважне число. Не буду наводити кількосте, бо на те не маю точних даних, але для орієнтації наведу ті країни, в яких поселилися наші сельчани, хоч також можуть бути певні неточності: Німеччина, Бельгія, Англія, Франція, Північна Америка, Канада, Австралія. Можливо, що є ще більше країв, в яких поселилися наші сельчани, але мені невідомо.

* Кацет -німецьке KZ (Konzentrationslager) - кон­центраційний табір.
* Аліянти - союзники, держави антигітлерівської коаліції.
* Від англійського DP (displaced persons - переміщені особи)