МИКОЛА ТКАЧИК

Краяни - Лемки з Полтавщини

Перші переселенці з Польщі з'явилися в Полтавських селах влітку 1945 року, найбільше їх було перевезено в Зіньківський район. Це були жителі с. Кам'яна, Новосанчського повіту, Краківського воєводства.
Агітація про добровільне переселення в Україну проводилася одразу після звільнення села від німців. Комісари часто збирали людей біля церкви і розповідали, які заяви і як треба писати, та бажаючих не було. Але натиск не слабшав і сільська громада послала Прислопського П.Ю. до Кракова шукати правди. Там пояснили просто і зрозуміло: „Сегодня мы вас просим - вы не слушаете, завтра вы нас будете просить - мы вас не захотим слушать". Так „добровільно" під диктовку радянських комісарів усі українці с. Кам'яна написали заяви. Піддалися на агітацію ще й тому, що мали надію поселитися в одному селі і збудувати церкву, що не буде примусу вступати до колгоспу, що матимуть право тримати худобу.
Та то були лише сподівання. Тяжкі випробування почалися одразу після оформлення документів. А це вже була весна 1945 року. Українцям заборонили обробляти і садити городи. Червоноармійці випасали своїх коней на посівах озимин і травах, та заперечити ніхто не смів. Мізерні запаси харчів зменшувалися, а коли будуть вивозити ніхто не знав.
Тільки в перших числах травня подали товарні вагони на ст. Криниця і почали вантажити людей, майно, тварин. Люди прощалися з рідним краєм із болем і смутком, та вороття вже не було. Всі розуміли, що це назавжди. Ніхто їх не проводжав. Тільки домашні собаки, завбачливо відв'язані господарями, добігли до околиці села.
Ніхто не знав, та й нині не знає, де поділися рідні, що жили в інших селах. Багато лемків до війни виїздило до інших країн на заробітки, у війну були забрані німцями на роботи, - і з ними теж: зв'язки були втрачені. Призвані до війська ще воювали проти німців, але й вони вже не знайдуть своїх рідних, доля розкидає їх по всьому світу. Один тільки Йосип Полянский, поранений і демобілізований із війська, знайшов свою сім'ю на вокзалі, та й то мав чимало клопоту, щоб виїхати разом з ними, бо не був занесений до списків. Сама поїздка до ст. Гадяч Полтавської обл. тривала 6 тижнів. Часто потяг забирали дла відправки військовополонених на Захід, або полонених німців до Сибіру. Крім того, мусили заготовляти корм для худоби, що везли в вагонах, бо запасів не було. А як самі люди виживали в таких умовах і говорити не варто.
Сімї були багатодітні і маленьких діток, щоб не випадали з розбитих вагонів і не губилися, тримали по декілька у великих діжах для зерна. Це щоб не боялися.
У неділю виходили в полі чи на станціях, де доводилося зупинятися і правили церковну службу, адже все з церкви взяли з собою в надії, що й на місці молитимуться як раніше.
У Гадяч прибули в середині червня. Майно змусили вивантажити в полі швидко, бо потяг мав їхати. Чотири дні чекали відправки по селах. Підводи зїжджалися з різних сіл. Була така коловерть, що багато речей розікрали.
Всі вже зрозуміли, що разом жити не будуть, тому трималися купи родинами і так роз'їжджа-лися по багатьох селах Зиньківського району.
Ось так у незвичних для них умовах, незважаючи ні на які поневіряння, люди стали обживати нові простори. Звісно, що працювати мали в колгоспах, бо тільки там давали якісь продукти. Діти, старші 13-14 років, вже не могли на-вчятися в школі, бо треба було навчати молодших. Тому й вони ходили на роботу.
Житла не вистачало, тому лемки будували самі і допомогою місцевих мешканців. Умільцями були брати Петро і Семен Фучко, які відновили в с. Шилівка олійницю і млин, що працюють і донині. А скілки вони збудували в селах льохів, колодязів, печей у будинках?!
Стали відомими на всю округу покрівельники із с. Лютенські Будища Онуфрій Олешнєвич та Йосип Полянський. їх люди перевозили із села в село, із району в район, і скрізь вони залишали післа себе чудову роботу і приємні спогади.
Лемки протягом півстоліття зберегли самобутню культуру, звичаї, обряди, у цих сім'ях добре навчаються діти, немає п'яниць і крадіїв. Центром духовного життя завжди була церква. До цього часу залишилася необхідність і звичка лемків збиратися на храм на спаса в Лютенських Будищах, а на Різдво - в Шилівці. В перші роки після переселення це був єдиний спосіб спілкування. То були незабутні дні, коли з усього району лемки сходилися пішки за 20-30 км, щоб зустрітися зі своїми рідними і близькими, співали пісень, згадували рідні місця, ділилися враженнями. Можливо, так робили і в інших областях і тому виникли „Лемківськи ватри"?!
Минули роки. Лемки виростають і залишають батьківські домівки, та потреба спілкування залишається. Все менше живих свідків, які пам'ятають про життя на історичній батьківщині. На жаль, ніхто з наших переселенців не зміг побувати в с. Кам'яна. Дехто каже, що будівлі українців там зруйновані, заросли лісом і навіть здогадатися хто де жив неможливо. Одначе, в серцях залишилися спогади старих лемків. Тому і для нас та земля залишається дорогою і милою.


Камяна - злато на камени

Прочитал єм допис п. М. Ткачыка о Лемках -переселенцях з Камяной, котрых доля загнала аж на далеку Полтавщьшу. Дыргнуло мі серце при словах героя того допису, п. Петра Приспопского, котрий при першій можливости выявліня сьвіту іх страдань, повіл: „Тепер мож і вмерати, люде познают правду". Розболіла мя душа іщы барже - мене, сусіда зза Черіплі, білцарівяна (хоц не встигнул єм ся там вродити) - коли єм дочытал, што нихто з полтавскых Камянян не был по выселіню в рідным селі, же нич о ним не знают, же думают што Камяна зароснена лісом і здргати ся де хто жыл неможливо.
Засмучу Вас: Не зато здогадати ся неможливым де хто жыл, же Камяна зароснена лісом, а зато - же на місци давных деревяных хыж стоят дво-, три-поверховы, чудовой архітектуры будинкы. Днешня Камяна то алмаз не лем в екали Сандеччыны, Польщы, але і Европы, Сьвіта! Не довірюєте?! Та ся попризерайте на тот камін кра-єугольний! А вшъггко стало ся завдякы... пчолам.
...I ксендзу Генрикови Остахови. Людска гудка повідат же зослано го ту, на „край сьвіта", за якысы провины, пред 30-ма роками. Не встрашыл ся. Постановил вказати сьвіту -як мож схоснувати даруваны Богом красу і богацтво. ...В ХШ столітю, по татарскым нашествію - опові-дат кс. Остах зачуту, як гварит, од Лемка легенду -люде з Руси глядали спокійнійшых місц на поселіня. Товды якысип чорнокнижник повіл ім: „Ідте на захід так долго, аж найдете злато на камени.". Ішли, ішли, дебрами, лісами, аж хтоси выкрикнул: —То ту! На камени, в проміню сонця сияла златом заєдно побільшуюча ся гырча. Шзріли горі: з борти на грубезним дереві капал мед...
Ішол єм долов Камяном. Вертал єм домів. Затинало дощом, хоц было то уж по найбільшых зливах. Подекади видно было великы вырвы, якы задал битій асфальтовій дорозі Камюнскій Потік. I-м просил Небо: Прид зливо, прид така даколи - жебы-с взяла ВШЫТКО... Бо лем там, де неє злата, мы - Бідны Лемкы - все іщы годни сме ся вернути. (П. Мурянка/Трохановский)

Besida 5 (62) 9-10/2001

Укр. Форум, 1-15 VI 2001

Local Links:

Icon Return to Lemko Home Page


Document Information Document URL:http://lemko.org/lemko/nenka/tkaczyk.html

Page prepared by Walter Maksimovich
E-mail: walter@lemko.org

Copyright © LV Productions, Ltd.
E-mail: webmaster@lemko.org


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934
USA
© LV Productions  Originally Composed: January 4th, 2001
Date last modified: