Таємниця воєнного друга
Майже кожна людина, незалежно від віку, носит в собі меншу або більшу таємницю, о котрой нихто не повинен знати - лем она сама. Найчастіше сут то «гришки» невелького значиня, але все ж такой неприйняти звичайом і ліпше жеби нихто о них не знав. Часто носиме в собі таємницю бурливой молодости, котра приємно ласкоче нашу душу, але нияк не випадат хвалитися ньом пред другим. Другим разом довго таїме в собі біль, котрий Остром щамбом ранит нашу душу і ненаходиме способу, жеби ся єй позбити. В таких припадках остає лем сповід пред Богом, або пред барз-барз до-віреном людином. То шіяк неможливе, жеби наше серце быво одкрите для вшитких, бо втоди мусівби быти цівком інший світ, який знаме.

По фронті, шпиталях, виздо-ровляючим терміні, зас з «язиком на бороді» літавєм на войсковим полігоні польской «одзисканой» землі. Зас в морозни| ночи, в «вальонках» стояв на варті, зас з «котелком» підходив до кітла той самой ярчаной каши, зас спав на голих дошках деревяной причи. Єдним словом «зас» вернув до того, од чого зачав службу в Червеній Армії.
Котрисого вечера дижурний старшина припровадив на нашу салю вояка і показав му вільне місце доспаня рядом мого. «Саша, звать меня!», -представився і подав руку. Гардий, уродливий вояк, міцной будови тіла і менше-більше тих років што і я. Юж по коротким часі полюбивєм його сусідство преконався, же то чловек культурний і о ціле «небо» більше вчений од мене. В вільний час, як други грали в карти, він сідав коло мене, або на причи обертався в
мою сторону і оповідав-оповідав прекрасни виїмки зі світовой літератури, котра преносива нас в кращийреальний світ. Оповідав розмаїти пригоди других люди, але о своїм минулим не спомнув ани словом, хоц давно знав мою малоцєкаву біографію. Хоц барз ня цєкавиво його цивільне житя, не налігавєм, лем вірив, же з часом сам мі тото повіст. І так ся ставо. В войсковим клюбі старшина вичитав кілька взорових і заслужених вояків (в тим і мене) і запропонував нам вступити до комуністичной партиї (комсомолу), а тим самим простелити собі дорогу до рижних атракцийних войскових і цивільних шкіл. Я встав і одмовив, покликаючися на польске обивательство. Юж в тот вечер Сашка мі повів, же і він так само польскій обиватель і нич веце. Од того часу, залежно од обставин, бесідував зо мном юж на двох язиках і поясняв незнани мі іщи і вшитки руски слова. Може за тижден старшина взяв нас обох зо Сашком до маґазину (биво ту веце вояків), в котрим дано нам на 3 дни «сухій пайок», што означаво дальшу дорогу, або іначи «командіровку», але нихто з нас не знав де. На збірці з «вещами», незнаний офіцер повідомив, же заберат нас до свого «подсобі ного хозяйства» або іначи Кон Де По і будеме гнати понімецки коні і корови до Союзу. Першим виступив Сашко і запротестував: же він польскій обиватель і, згідно з приказом товариша Сталіна, належится йому безсрочна демобілізация. За Сашком виступив я і точно повторив його слова. Літинант нич на то не одповів, лем скоро пішов до близкого штабу. Як вернув - казав «сухий пайок» однести до магазину і піти до себе. Юж на другій ден проведено нас обох на другий конец місточка, до «інтернацийональной» роти, што оз-начаво близку демобілізацию. Застализме ту вояків з розмаїтих країв Европи, хоц більше як 50% быво лемків з обох сторин Карпат. Были французи, бельґіки, іспанці, югославяне, цигане і хтозна яки. Як тоти люде попали до ЧА, яка быва їх воєнна дорога, то таємниця кождого з осибна. Ту кождий, котриси раз з ряду, писав свою біографію і особисто заносив до штабу. Написав і я, для себе і їщи кільком лемкам, котри ня о то просили. За кілька днив дижур-ний дав мі карточку, жебимся «безсрочно» вставив до «Особового оддєлу» під всказаний номер. Майже кождий з нас знав, што то за «уряд» і входив там з душом на «рамени». Кождий знав, же можна часом з него вийти «задніма» дверями і попасти просто на Сибір.

Дижурний офіцер приняв ня барз приязні, казав сідати, подав папіроса. Звідувався ня демся родив, яку мам осьвіту, ци мам наречену, яки ма очи, ци тужу за ньом, штом робив під час окупациї, ци жиют родиче, ким сут, ци і вірю в Бога, якой релігії, ци в войну ходили в моїм селі партизане і яки. Бесідував спокійно, мав час. Може по двох годинах і несподівано створив «папку» і показав на моє писмо: «Ти ето пісал?» - «Я, я, я», - і так повторив 8 рази. «Ти знал, что другому нельзя етого дєлать?» - «Нікак нє знал, товаришу старший літинант!» - «Ото знай! На другой раз может быть совсєм плохо - понял?» - «Понял, товаришу старший літинант» - «Уйді!». Сашка барз ся втішив, як єм вернув і довідався, же ходиво лем о таку дурничку. На варти юж нас ту не брали, а як зме зауважили, нас вартувано. Роботи про то мализме дост. Чисти! лизме вельки понімецки кошари до полиску. Быва погідна весна
1946 року. Зелени травники жовтіли квітьом, квитли туліпани,
оздобни кряки, черемха, пахли
коханьом фіявки. Сідилизме оба з Сашком на парковій лавочці, як звичайно слухавєм його все цєкавих слив. Нараз Саша ші з того, ни з того, зьвідався! «Ци ти знаш, же я польській жид?» - «Додумуюся», - одповівєм коротко. «Чого?» - «Бо ти николи не взиваш імени Бога надаремно». Притулив ня до себе і повів: «Пред таким другом не може быти таємниці». Оповідав довго-довго, часом переривав і рукавом гімнастьорки отерав мокрн очи. Здававося мі, же мітвом вимітат свій біль на мою «долонь» і вірит же му полекшат.

«Вродився я в Варшаві, в дост богатий купецкій родині. Моє дитинство, молодист, были щасливи і весели. Коротко перед войном здав гімназиальну матуру і поступив на правничи студия. Мої родиче передчуваючи біду, запаслися в валюту, біжутерию і цівом родином поїхализме до Вільна. Юж незадовго нашлизмеся під совєтском окупацйом. Чулизме, же під їх пануваньом жиєся людям барз бідно, але жеби аж так? Німеччшіа і Союз підписали Пакт о неаґресиї, а ми остали на леді. Ани свойой хижи, ани роботи і здавалося, же нихто
нами ся не інтересує, а на-ши запаси корчилися з дня на ден. Таких жидив, не лем з Варшави, быво ту барз дуже. Писализме листи до Варшави і отримували з тамтой сторони. Жеби лист прсшов през цензуру, мусів бьгги барз короткі і зачатий од таких слив: «Да здраствуєт Совєтский Союз і батко Сталін. Мы усє здоровы й жывем хорошо. В СССР жизнь вссьолая і беззаботна...» ІІодибни «скєчи» отримувализме з Г.Г. Писали, же працюют, де працювали, вшитко єїщи веце як за Польщи, ліііший німецкій порядок...

Дуже наших люди частинно повіриво п тамту брехню, бо іщи не знали, же комунізм і фашизм єдном дорогом їдут до смерти. Хтоси систематично підшептував, же під німецком окупаци-йом неє ворожого наставліня до «буржуїв», а головне, то вільний, ничим неограничений гандель. Кілька наших люди пішво на пораду до самого коменданта міста, што маме дальше робити, ци дадут нам роботу. Полковник повів, же ми не їх горожане і повиннизме вертати одкаль пришли. Казав зробити листу бажаючих вертати, а транспорт він сам юж полагодит і вшитко інше, што треба і недвозначні дав знати, же то буде «кус» кош-туваво. Дализме в його лапу гідні валюти.
«Бажаючих» биво тивко, што ледво помістилизмеся до телячих ваґонів. Декотри люде нарикали: дешто так люди везти як худобу. Други їх потішали: то лем
до границі, а там відомо - німецькій порядок.
Потяг направду рушив на захід сонця, але їхализме коротко. Юж на перший вузловій станциї наш транспорт цівком звичайно заарештувано. До кождого вагону гвошво войско і робиво «ревізію». Заберави валюту і не валюту, запасову біжутерию, запасо-ви святочни убраня і вшитко тото, што «емер діво» буржуа-зийом. Але найгірше пришво по двох годинах. Пречепили паровіз до заду і під звуки стацийной музики... повезли в «широку страну родную» - на Сибір. Плакали діти, стари і молоди, плакав наш нещасний жидівский нарид.
Везли нас довго-довго, довше як треба быво. Часом наліют мисятко зупи на ден, часом два дни «забудут» о нас. Голод, уши, смрид, бруд, смерт...
Часом транспорт затримувався в глухій тайзі і втоди єдни вояки змітували трупів з ваґонив просто на тори, влекли їх за ноги до найближчих кряків і лишали неприкритих земльом «на вічний спокій». Други тим часом ходили попри вагони з хлібом і кричали: «Хочеш жрать, давай деньги, часи, кольцо». Оддавави нещасни остатни памяткови скарби, жеби хоц кус продовжити тото нещасне житя. Потим паровіз зас гукав, рушав, зас чути быво тоту саму розстроєну гармошку, тоти сами пісні: «Разцветали яблони да груши... Московские вечора... Шумел камиш...».
По трьох тижнях пресілизме на корабель і поплили вельком сибе-рийском риком далеко на північ. Тайна тайга, яка ти безконечна, яка страшна в неволи. Корабель причалив під високий берег, поро-снений білима беризками. Ниїде ані сьліду людского житя. Дальше на північ широке плесо лінивой рики. Бородатий каштан вийшов на поміст і, показуючії руком на лівий бериг, повів: «А вот і здесь вашая Варшава польскиє пани - стройте єя!»

І строїлизме: буди з чатини, землянки, ричний порт і інши споруди. Може за два місяці привезли ту політичних вязнів перемішаних кримінальним елементом з цілого Союза. Они будували дороги, бараки, трактором стігали дерево, бульдожером ривнали землю. Сокири і пили нам дали, але пильників не быно. Сокиру д'ляк поостриш одповідним каменьом, але пилу нияк. Што за мука стинати віковий ліс тупим спрянтом. Спригализмися по штирьох до єдной пили і мучили дерево і себе. Жеби достати 800 грамів хліба на душу, треба быво виконати норму, што в таких умовах быво неможливе. Існувализме на «голодній» пайці і по єдним одходили на другий світ.
Першим з нашой родини помер тато. Помер тихо підчас молитви з десятьома заповідями на челі. Незадовго за ним мама. На другу зиму померли майже ривночасно молоділи брат і сестра на якуси сиберійску джуму.
Померва і моя «наречена». Помігєм єй брату викопати
яму і прикрити єй легке тіло земльом. Познавєм єй на корабли. Стоялизме близко себе в густий товпі нашого народу і смотрили собі в очи. Быва струнка як мовода беризка, смутна як водна русалка і гарда як біблийна Ельстера. Потим видівєм єй аж восени, як з іншими жінками рвава шишки зо звалених кєдрив. Помахава мі руком, я їй і видівєм зас аж по смерти. Ти знаш, же можна кохати і без притуляня? Кохавєм єй очами, помахом руки і в сні. То найкраща платонічна любов в неволи, бо ани не знам ци я снився їй.
Друга
зима быва їщи тяжча од першой. Вкурив метровий сьніг, замерз і ходивося по нім як по столі. Дерево невільно стинати над снігом, лем при самій землі. Треба быво найперше одметати сьніг до самих коренів. Же я і други лісоруби пережили тамту зиму, то завдячую кедрам, котри надзвичайно обродили. То благословенне сибирийске дерево птахів, зьвірят і голодних люди. їх оришки поживни-смачни і до певной міри заступуют хліб. А mорозове повітря, таке чисте там, што в тихий день голос сокири чути за 20 кільометрив.

Быв тихій вечер, третьой мойой весни на Сибіри, місяц сьвітив під повня. Сідивєм самітно перед «свойом» хижом і думав: пережию їщи єдну зиму, ци буду спав вічноз найближчима на кіркуті під «берьозками». Останньо прибиво там християнских хрестив. Росва з дня
на ден «наша» Варшава коштом невинного людского житя. Вжеравася вельком щербом в дівичий ліс, кирвавим потом і проклятим людским словом, росли єй зруби. Втікати одталь нихто не думав, бо де втечеш. Втопишся в багні, вмреш з голоду, розорвут тя дики звіри і рознесут твої костки по тундри, пропаде по тобі слід, жес ходив по земли. Ліпше юж вмерти разом з людми і з нима лежати під «берьозками», може даколи дахто вспомне тихо о нас і помолится за наши души.
За два роки познавєм добри, што в тайзі «пищит». Преконавємся, же вільний чловек, цівком добри може ту жити, як і всяди інде в світі з подибним підсоньом. Сибір лем зато страшний, же привезли нас ту несподівано, невинних і в нелюдекий спосіб збиткуются над нами. Сибір то непребране богатство світового значиня, котре захопив дикун двадцетого столітя і незна як ним ґаздувати. Близка рика аж ки-шит од риби, болота сьпівают диким птахом, ліс реве зьвіром, пахне грибом, поляна червоніє ягодом, а ми в кайданах вмераме з голоду. Втікати з того пекла барз легко, майже нихто тя не пильнує, бо де втечеш. Закоротки маш ноги, жеби тя понесли до вільного світа. Роздре тя зьвір, втопишся в болоті, вмреш з голоду...
Нараз, од сторони політичних бараків, почувєм груповий мужеский спів:

Над Сибіром сонце сходит,
хлопці не внівайте
І на мене Кармелюка
всю надію майте...

Не знавєм в тот час, хто такій Кармелюк, алем добри розумів, што значит слово «надія». А може удастся втеча, може буду мав щесьця? Втікати, втікати, якнайдальше з того пеква, втікати юж, зараз. Юж рано з повагом «махнув» остатні зиґарок, за хліб, тушонку, 3 коробки патичок і кішеню соли. Винюс тото неспостережено на роботу і сховав в безпечне місце. На другій ден сховав ту добрий мотузок, нитки, гачики і «забыв» котелок, што в ним на роботу носивєм воду.

Рано зас пришовєм на роботу «на опушкє лєса». Знавєм юж добри звичаї наших «хранителів» і бывєм певний, же цівий ден на пняку будут грати в «дурня» в тим самим місци. Люде, як люде, кождий думав лем о собі. Кресали, ризали і позерали на сонце. Втікати на всхід не быво і мисли - широчезна рика, без човна непоконана. На полудни i заході будут напевно глядати. Остає найменше підозрива півнич, бо якій дурень буде там втікав, жебися в багнах втопити.
Подував легкій вітерок на вершках дерев і жовтим пудром запиляв ліс на нове житя. Взявєм свій «скарб» на плечи, сокиру до рук і внурився в тін одвічной пущи. Летівєм просто на півнич. Летів, падав, вставав і зас летів і дивувався собі: одкаль в мене береся іщи тивко сили. То надія несва ня на своїх крилах... А може, може буду жив? Летівєм так до вечера, наслухував ци не брешут за мном пси, аж в пізний вечер впавєм на мягкій мох і переспав до зори. Летів так зо три дни, аж на четвертий скрутив на полудньовий захід і звільнив «крок».
Неможливо описати тримісячний маратон Сашки през дівичу сиберийску пущу. Неможливе! Треба би писати книжку, што збе-рав, їмав, забивав, што їв. Треба би оповісти: як трафив на самітну хижу, як нашов потрибний му документ нежиючого юж чловека, як дишов до транссиберийской колєї над Байкалом, як їхав на Ураль без білета на .буферах, на дошках, каміню, як робив в млині і в кішені приносив на квартиру муку, як в ночи пюк з ней пляцки, як му пахли і смакували.
Дальше слова Сашки: «В воєнкоматі спостереглися, же такій молодий хлоп нияк не повинен полошити в млині щури, але воювати на передовий. Взяли до армії. Служба в войску то нияка штука - вистарчит знати як забити другого чловека. Остатні приготовліня в запасним полку. Форсуєме невельку ричку і з криком «Урра» летиме на вражескую «крепост». Воювати
за цапову «душу»? Для кого, за што. Предомном купка старого желіза, преросненого травом. Мігєм єй оминути, алем не оминув. Витяг руки вперед, замкнув очи і з цілой сили впоров до ней. Страшний біль, крик, шпиталь. Остре желізо пребиво праву долонь, до кости роздерво лівий локоть. Санітар перевязав рани, написав справку: льогкоє ранение при полнению боєвой задачи... За тот час моя рота быва юж на дорозі і в марши співава:
Край родной, рости хлеба высокиє,
наш родной отцовский край.
Проводи меня в бои жестокие й удачи пожелай!

Южноуральские дивизие на бой,
за родину, на бой,

Ты прощай, Урал, бережок крутой,
где мы встречались, милая,
с тобой.


Пісня гарда, патрийотична, але не для мене. Побажавєм в мисли щесця моїм колєґам, кілько з них юж николи не верне на Ураль. Мої рани гоїлися довго, тимбільше довго, бо я так хотів... Головним хірурґом, а ривночасно начальником шпиталя, быв наш брат українскі єврей в ранзі майора. Давно змеся познали «очами», але удавали «настоящих» руских. Я юж як виздоровляющий, робив санітаром в тим же шпитали. Непокоїво ня барз тото, же ношу чуже імя і призвиско і як дальше буде. Котрисого дня запукавєм до його двери: «Здраствуйте, товариш майор!» «Шолом, Саша. Сідай!» на диво одповів мі в моїм ридним ірвіті. Так ня тим осьмілив, штомся пред ним висповідав, як пред варшавским рабіном або ридним татом, повівєм цілу правду мого житя. «Не журись, козаче, (повів надійно) будеш жить, і мед-горивку пить». Подумав хвилину і пояснив пвої слова: «Ти „вмреш" і другій раз вродишся як Самуель Гольдфінґєр».
За кілька тижнів виписали ня зо шпиталя, дали одповідни документи і направліня до радийо-телє-ґрафічной школи далеко на захід. Школа тривава ривно піврока, котру здавєм на «отлично». Фронт втотчас быв юж на коринних німецких землях. Заним доїхавєм під «фестунґ Бреслав», война ся закінчива.
Сашко скочив на ривни ноги, привожив руку до пільотки, триснув «копитами» і з цілой сили здерся: «Ти слишиш, друг, война коньчылась! Будем жить, мед, горивку пить». Обняли змеся як ридни братя і рукавами отерли мокри очи.
Закінчиня
За тижден демобілізували мене, Сашку, Софрона Бортняка з Богуши, Синяву з Крениці, Ставиского зі Сьнітниці і їщи єдного лемка од Крениці, алем забыв якся звав. По рокови вишовєм за «браму мурувану» на вільний світ. На колєйовій стациї, о новій юж назві: Лєсьніца Вроцлавска, довідализмеся же особовий потяг на Катовиці будемо мати аж за 6 годин. Так довго чекати - то неможливе! Найбарже спішився Сашко і нервово повідав: «Хлопці, не чекайме ани минути, їдме будчим, або ходме піше якнайдалі одталь, я юж нич „їм" не вірю, ,,они" можут змінити „указ" і одталь нас вернути». Пристанув товаровий і вшитки вскочилизме на одкритий ваґон, неповний якісого гутничого пороху. Яка радист вертати з войни в ридну сторону. Сьпівализме якіси любовни співаночки, бо што н-ам втовди інше быво на мисли. Лем Сашко не сьпівав, бо ани не знав наши сьпіванки, ани не їхав до родини. Він юж єй не мав. Йогодим в Варшаві быв в руїні, «наречену» лишив на Сибіри. їхав до Любліна, до горстки своїх люди, котри чудом оціліли од страшного Голокосту. Буде їх о єдного веце.
Краків. Недавно «мешкавєм» ту і користав зо шпитальной бібліотеки. Лєрмонтов, Турґенев, Пушкін, Чехов... Сидилизме в потягу на Креницю і махали Сашкови, котрий стояв на пероні. За семо-фором зниква його рука, піднесена над людскима головами і більше змеся не виділи. Втовди припомнулися слова поета:
Судьба играет с чоловека,
она изменчива всегда


Од тамтого часу, як змеся розишли, минуло півстолітя і дуже дечого ся призабыво. Неважне, ци мій воєнний друг быв Самуельом, Саломоном, ци даякє інше мав імено. Сашком назвав я го умовно. Алем певний, же быв варшавяком і його призвиско: Ґольдфінґер. Прецін сам мі повідав, же по нашому то: Золотий палець. Быва в него і золота душа. Нераз в тяжких хвилинах, Сашко «стояв» коло мене і шептав: «Тяжко ти? І мі быво тяжко, алем прежив і продовжив мій старинний жидивскій рид». Вірю, же Сашко на своїй дальший житьовій стежці стринув вимрияну товаришку житя і зажив юж щасливо в дакотрий стороні світа. Виджу го такого старого як
і я, лем же з сивом патрияршом бородом, медже численними внуками і правнуками. Таємниця юж ня не зобовязує, тимбільше, же «імперия зла» щезва з иця землі раз на все!

Семан Мадзелян

В память невиннием жертвам другой світовой війни з села Білцарева. Розстриляні гітпєривцями в селі Ніжна Бяла коло Грибова в 1941 р.: Маюр Ґриншпан і його жена Мілка, їх дочка Брандзя і зять Мортко, родом з Верхомлі. В 1943 р. в Освєнцімі загинули Миколай Репепа і Миколай Габура. На примусових роботах в Німеччині загинули без вісти Василь Новицкій і Орина Полянска. Вічна їм память!


НАШЕ СЛОВО #27-29 (2188-2190) 1999.07.18



Icon      Return to Lemkos Home Page

Document Information

Document URL: http://lemko.org/lemko/madzelan/goldfinger.html


E-mail: walter@lemko.org

Copyright ®2000 LVProductions

LV Productions
3923 Washington Street
Kensington MD 20895-3934
USA

Originally Composed: February 10th, 2000
Date last modified: