Поверненя з фронту
- Добрий вечер пану - поздоровив го Петро по польскы.
- А, добри вєчур - одповів тот, здивуваний, же руский солдат знає польску мову.
Петро обяснив кондукторови, же він з Лемківщьшы, же воював в рядах Червеной Арміi, яко доброволец, а тепер, по закінчьшю війны, вертат до свого села. Ночом ити бы нехотів, и переночував ся бы даде. Кондуктор выслухав Петра и гварит:
- Нич вам на то не пораджу. Видите сами, же наоколо лем руіны, а я сам мешкам за містом, в чужых люди. Може підете до той будкы, де дижурний, и пересідите даяк до рана. А то, ци застанете свою родину, то не знам - додає кондуктор - бо ту праві вшыткы русины выіхали до Росиі. Ту в Яслі, ладували ся на вагоны. Ой, барз дуже іх выіхало. Декотры села лишыли ся цілковито порожні. Про ваше село не можу докладні повісти, може там и дахто остав. Но, добраніч пану, мушу юж ити, бо мам дост далеко домів.
- Добраніч - ледво одповів Петро, бо аж здеревянів, почувши, же нашы люде выіхали. - А мыслів єм, же то юж остатнє місто по дорозі до своіх. Може нашы остали ся, а може ход дахто з родины або сусідів остав? Заран ся довідам, лем жебы до рана перечекати - потішав ся Петро.
В будці світила ся нафтова лампочка, але Петро там не мав сьмівости гвыйти. Засхло му в гыртани и пішов глядати воды. Здыбав желізну помпу и зачав помпувати. З руры хлюнува теплувата вода, было єй чути заржавленым желізом.
- Тфу, яка недобра - сплюнув на землю Петро, и рушыв през штрекы за місто. Йшов так не здаючы собі справы, де йде. Недалеко за стацийом, на скошеній луці, діздрів три невеликы кіпкы сіна. - О, Господи, мам нічліг - втішывся, и не думаючы довго, выгрюб з едной кіпкы кус сіна, розстелив го, мішок положыв коло себе, накрыбв ся шынельом, и так притулений до кіпкы, вснув.
Сон мав неспокійний. Во сьні, косив з татом кустрицю під лісом, то зас зо сестром и братом, пас коровы, то імав пстругы попід помывами в річці. Потім появили ся они, мама. Відів іх, як заплаканы одпроваджают го на війну, и шепчут стиха: Петре, верний ся сынку, верний ся... - Верну ся. мамо! - скрикнув Петро, и збудив ся мокрий од поту и росы, што юж впала на землю.
Быв початок літа, сорок пятого року. Звізды ищы мерехтіли на темнім небі. Докола никого не было чути, але Петрови юж ся не хотіло спати. Встав, вдів шынель, позберав сіно и шмарив го на кіпку, мішок и коц зашмарив на плечы и помашерував жваво, просто на полуднє. Ден застав го юж далеко за містом. Перед ним, хоц ищы далеко, замерехтіли рідны Карпаты. Ишов скорым кроком, жебы як найскорше до них дійти. Зголоднів, преця од вчерашнього полудня не ів. Выняв з мішка сухаря, идучы грыз го. Сухар быв твердий и терпкій, не было го чым попити. Правда в маньорці, якя была причыплена до ременя, хлюпотіло, але то быв трофейний спирт. Обіцяв сой, же принесе го домів и на встрічу з родином выпют го, разом. А хто ту знає - де його родина?
Роздумуючы про родину, Петро гвошов до першого лемківского села, но нигде не почув лемківской бесіды. Выдно, же до лемківскых хыж, впровадили ся юж польскы осадникы.
Знав добрі того село. Ту мешкали добры ґаздове, мали красны поля и солідны хыжы, та нич дивного, же так скоро осадникы го заняли. Минув стареньку церков, яка стояла на горбочку, посеред грубых лип. Сонце зачало пригрівати, а Петро дале не знимав шынеля... Абы лем до ліса, там буде холодніше.
Ищы едно лемківске село на його дорозі, на пороцненій лісом горі - тіж як ся му здавало, порожне. Нараз почув голос:
- Аись, а ись! Жебысте выздыхали!
Якыса старша Газдыня выганяла мітлом куры зо сіни. Петро зняв шапку.
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навікы! - одрекла кус здивувана и заскочена ґаздиня.
- Ноле, газдынь, не сварте ся так з тыма курами, бо як бы выздыхали, то одкаль яєц возмете? - зажартував Петро.
- А, бо - рекла баба - нич лем зараза в сіньох гребе и паскудит. - А ты воячку, одкале?
- Та я з тамтого села, што за том гором - и ту Петро вказав руком на полуднє. - Вертам з фронту.
Ага, розумію - покывала головом Газдыня. - А може ты голоден, хлопче?
- Та ніт, не голоден, але воды бым ся напив.
- Йой, та чом бы ніт, заход ближе. А може молока?
- Та, як мате, то з охотом - не дав ся Петро довше просити и зашов до хыжы.
Ґаздыня поставила на столі перед вояком горнец квасного молока, подала горнятко и вариху.
- Пий, на здоровля - припрошувала.
Петро зо смаком выпив двоє горнят холодного молока.
- Боже вам заплат, газдынь - подякував красьні.
- Та, пий ищы, бос з дорогы.
- Ніт, дякую, буде дост.
- Але, знаш што, хлопче? - одозвала ся застарана ґаздыня - ваше ціле село выіхало, не остав нихто. Ой, Боже, дітино золота, де ты ся бідний тепер подієш?
Петро спустив голову. Сызы потекли по його потемнілим од сонця и вітру лици.
- Не плач, хлопче, якоси то буде. Хыбаль будеш мусів поїхати за родином. Добрі, жес ся жвий и здоровий, вернув. Поіхаш за родичами - потішыла го ґаздыня.
- Може и так зроблю, але ищы хочу посмотрити на свою вітчызну.
- Є, та певно, же треба. Знаш, в сусіднім селі остало ся пару родин, то будеш мав де зайти. А, чула єм тіж, же на третім селі, остало аж пів селян.
В дзеркалі, што вісило на стіні, одбила ся Петрова твар, змарніла и зароснена.
- Выбачте ґаздынь, же вам голову завертам, але чи не міг бым ся ту оголити?
- Є, та чом бы ніт? Вода єст горяча, бо в пецу ищы оген, а голяк тіж єст, там на полици. Мій старий з самого рана пішов під Верх косити, а дівка недавно понесла му істи, а и коровы погнала в поле.
- Брытов и мыдло мам, лем воды мі дате. Петро скоро оськрептав заріст, вытер твар и подякував ґаздыни за гостинніст.
- Ид з Богом, хлопче! - жычыла му газдыня, взяла граблі и пішла в поле сіно розтрясати.
Петро рушыв в дорогу през ліс. Хоц ишов цілий час під гору, не мучыв ся, бо по голові ходила лем една думка - певно выіхали. Высокы смерекы и шырокы букы холодили його змучене тіло. Коли вышов на Щоб, подав ся в ліво, в сторону сусіднього села, там де мало остати пару родин. Стежку перерізав му узкій але быстрий потічок. Зняв наплечник, люг на груди, припав устами до холодной, праві ледуватой воды, и пив, одпочывав, и зас пив.
- Ох, ты наша водичко, кришталева, яка ты добра, здорова, хыбаль нигде го світі, ліпшой не найдеш.
Тепер Петро ишов з горы. Минув ліс и нашов ся на великій поляні. Колиси ту были кошары и колибы, але під час фронту
вшытко згоріло. Лем єдна остала, на другім кінци поляны, а и тота обдерта з покрытя и зароснена вколо копривом. Середином поляны з черкотом котил ся потік. Ту Петро постановив сісти и одпочыти. Зняв плащ и блюзу, на якій блищали три воєнны медалі: "За бойовы заслугы", "За одвагу" и "За перемогу". Одпасав з ніг обмоткы, зняв боканчы, розвив ногы з перепоченых онуч. В дорозі пару дни не роззував ся и тепер з розкошом занурив ногы в холодній воді. Потім під розложыстым крияком поклав шынель, и люг на нім. З кышені блюзы выняв дуган и дбайливо зложену газету "Извєстя", выдер з ньой простокутний кусок, и скрутив тугого цигаря. Втігав глубоко до себе дым и смотрив, на отворены лісисты верхы Карпат, то на поляну пороснену соковитом травом, пахучым квітьом, на ліщыну што грала на легкім вітрику білыма орішками.
- Ой, обродили в тім році оріхы - подумав Петро - на Успеніє Богородиці юж будут присталы. Але хто іх ту приде рвати, як люди нее?
Черкіт воды в потічку, бренчыня пчів и бубніня тяжкых чмелів, мішали ся з деликатным шелестьом ліщынового листя и вколысали Петра, як малу дітину. Обудив ся раптовні, од одголосу великого праску и гуку, хоц в коло было дале тихо, як маком засіяв. То восні ищы раз пережывав страшливы дны війны, де його побратимы падали як мухы, скошены ворожыма кулями, де зо смертельного йойку пораненых, родила ся надлюдска завзятіст, праві же звіряча ненавист до ворога, диктувана інстинктом самозахованя: бий, бо як ніт, тебе забют!
Протер очы, схопився на рівны ногы, бо сонце хылило ся за гору. Перепрана сорочка и онучы, юж давно высхли. Вечеріло коли пришов до села. Миняв порожні хыжы з чорныма дірами заміст выглядів, якы страшно смотрили в його сторону. Деси загавкав пес. Розгублений пристав на беріжку коло креста. Пообзерав ся навколо и вздрів, же в хыжы старой Февроны, блищыт слабеньке світло. Феврона была Петрови ищы якыса родина, бо його мама звали єй тетом. Підышов до хыжы и тихо задуркав до двери. Нихто ани не отворив, ани не одозвав ся зо
середины. Долше не чекав, напер на двери, якы ся легко отворили и перешов сіни. В темности намацяв клямку, отворив другы двері без пуканя. Феврона, схылена над пецом, підкладала дырва на оген. Камфінова лямпа з прикрученым ґнотом стояла посеред стола, розсіювала слабеньке світло. Феврона была од давна кус глуха, и нияк не почула, же хтоси гвошов домів.
- Добрий вечер, тето! - голосно повів Петро. Феврона двигла голову знад пеца.
- О, добрий вечер, добрий вечер, витай - але не познаю, хто ты. Підышла до лямпы, підкрутила гніт, аж в хыжы зараз поясьніло.
- А чыйже ты будеш, воячку? - зацікавила ся Феврона, оглядаючий Петра од ніг до головы.
- То я, тето, з сусіднього села, сын Илька и Пайзы, з шовтыства. Вертам з фронту. А як знате, нашы выіхали, то не мав єм де піти, и зашов до вас. А вы, лем самы?
- Ага, то ты Пайзин Петрусь. Ой, Боже мій, Боже, та добрі жес хоц здоров ся вернув - и Феврона обняла Петра, обцілувала го, и розплакала ся.
- Но, сідай сынку, розберай ся и сідай.
- Та виджу, тето, же сте лем сами - одповів сам собі Петро на скорше пытаня.
-Яквидиш, сынку, сама єм остала. Дівка з зятьом выіхали, сын з невістом тіж кращой долі пішли глядати. А чи єй найдут, самітны, розогнаны по світі? Бо світ, сынку, великий, а мы тепер в нім як сироты. И мене стару намовляли, жебым з нима іхала, але я, як видиш, стара и кєпска, хотіла бым, ту на своім гмерти. До того, моя найстарша дівка, Наця, не знам чи єс єй знав, бос мало до нас заходив, не вернула ищы з Німеччьшы. Німчыска вывезли єй до роботы, деси до Бавариі. Може верне, бо другы вертают, то буде мала де зайти. А може як верне, тіж буде хотіла іхати до Росиі?
- Верне, тето, Наця напевно верне - потішав стару Петро. - А, як ту тепер ґаздуєте?
- Біда, Петрусь, біда. Німці вшытко забрали. Добрі, же
ищы коровину мам. Тепер ани погостити тя не мам чым. Ой, Боже, Боже, чого зме ся дочекали - зітхнула Феврона. - Та сідай, сідай ближе стола, зараз дам вечеряти, компері юж ся зготовили. За хвильку Феврона поставила перед Петром миску компери, поляных маслом, и квартове горня масьлянкы.
- Но, іч Петрусь, іч - припрошувала застарана тета - и выбач, же так бідно.
- Виджу тето, же гвас ціла розкіш - пробував пожартувати Петро - такой вечері юж єм давно не ів, як єм пішов з дому. Але ічте и вы, бо я тіж штоси мам до іджыня - и Петро выняв з мішка кусок соленой солонины, дві мясны консервы, высыпав зо дві пригорщы сухарів, прасуваний чай и пару кісточок цукру.
- Видите тето, же мам што істи.
- Ой, виджу, виджу, жес принюс з війны маєток, же в тебе тіж розкіш, але лиш тото тепер. Поле, бер ся за лжыцю, бо компері выстынут.
До свіжо зготовленых и омащеных компери з масьлянком, Петра не треба было просити. Феврона зо старунком на лици смотрила як смачно іст. Може думала втовды о тім, де єй діти гнескы вечеряют?
- Но, тето, Боже вам великій заплат, за таку гостину!
- Смакувало ти?
- Ой, ищы як! Лем же...
- Што "лем же", сынку?
- Та видите тето сами, якбы нам тота вечеря смакувала, коли бы ту были вшыткы...
- Ой, так Петрусь, так, та што зробиш, такий світ настав -розышли ся нашы діти по світі.
- Такий світ настав - повторив Петро якбы сам до себе. -А я вам тето, хыбаль цілу вечерю зів? - обернув Петро бесіду.
- Та цыт, Петрусь. Хоц бым ти дала и остатню кыршыну хліба, и так бым была сыта. Але не бій ся, мам ищы компері в горночку и масьлянку в камінчыку, не буду голодна, сынку. А тепер, Петрусь - усьміхнула ся Феврона, и выняла з шафочкы маленьку фляшочку - тепер выпєме сой по погаричку, за твоє
щасливе повернєня, и на здоровля тых вшыткых, котры гнескы сут далеко од нас, Хоц то лем кропка, але...
- Тето, я мам водку - зорвав ся з лавкы, Петро.
- Ого, виджу же вшытко маш, мій воячку, але водку лиш собі на потім, выпєме кропку, бо то добре на жолудок.
Выпив Петро кропкы, в голові ся му закрутило. Феврона зачала для него стелити постіль.
- Ніт, тето, не стельте мі ту, бо в хыжы духота. Піду спати на під. Сіно ест на поді?
- Є, та єст, бо еден віз юж мі ту помогли привезти. Решта непокошена, бо неє кому. Петро встав з лавкы.
- Почекай, зараз засвічу літарню, бер перингу, заголовок и плахту.
- Під перином буде тіж горячо, возму лем плахту, бо коц мам свій.
Обудив ся коли сонце юж зышло. Спав коротко, довго не міг вснути. Перед очами пересували ся образы з його недовгого, а так дорослого жытя. Раз быв думками на фронті, то зас разом зо свойом родином. Свіже сіно пахло, нагадувало тамты ночы, коли не раз смачно спав на поді, и приводило на мысель штораз новы образы. Коли зышов з поду, Феврона юж вывела на пасвиско корову, накормила куры и рыхтувала сьніданя. Вмыв ся студеном водом при студні, гдів чысту, хоц юж не барз білу сорочку, бо прав єй, де попало, в студеній воді, и коли зів сніданя, пішов през гору до рідного села.
Не спішыв ся, знав юж, же нихто не крикне на його появу. Привитали го мовчазны хыжы з побитыма выглядами, отвореныма дверми. Йшов вздовж села, як по даякім великім цмінтари, з якого давно юж вывітрило жытя. Так дішов на своє подвіря. Навколо хыжы заросло юж травом и буряном. Денегде вызерали ищы квіткы, засаджены сестриныма и маминыма руками. Сливкы и грушкы, згынали ся під тягаром ищи зеленых овочів. Вільным кроком гвошов Петро до сіни. Під стіном стояла велика скриня-сусік на зерно. Заздрів до середины. Остали лем решткы вівса пожертого мышами. Наслухував чи даяка не буде втікати, але мышы тіж вынесли ся з порожніх хыж. Потім перекрочыв высокій поріг, и став серед великой ізбы. - Колиси не была така велика - перелетіво Петрови през голову. Його очы, затримали ся на зраненім пецу, з якого здерто кухонну пльпу і одливаны дверчата. Старий тяжкій стів, стояв на своім місци, довгы лавы під двома стінами были не рушены, над нима, на стіні остав почорнілий образ св. Миколая. Иншы образы родина хыбаль забрала зо собом, а Миколая певно лишыли, жебы пилнував хыжу? - подумав. Побіч образу, Петро взрів напис синьом крейдом: Петре мы выіхали до Сталіньской области. Як вернеш, іхай за нами! - И то вшытко? - звідався сам себе и сів на лавку, опер голову о стіл и гірко заплакав. Так, ту міг сьміло собі поплакати, бо нихто не відів. Напис на стіні чытав, перечытував, хыбаль зо сто разів, и годив ся з выіздом, то ніт. Ходив по порожній ізбі, и в тому місци де ся вродив, підняв децизию - поіхам за родином.
Петро, юж успокоєний посмотрив ищы на св. Миколая, на пец и стіл, и вышов з хыжы. Гвошов до сусідньой, перечытав напис: Василь, мы виїхали до Росиі. Іхай за нами. Василя вывезли на роботы до Німеччыны. - Зайду ищы до Штефановой хыжы, може там тіж дакій напис? Не помылив ся, на побіленій стіні напис кликав Штефана, жебы іхав за родином. Чекают на нього, але він юж николи не верне. Згинув од ворожой кулі, на Петровых очах, перед самым закінчыньом війны. Видно, як выіжджали, ищы о тім не знали. А чи тепер юж знают? Певно отец и старенька мати, будуг чекати на него ціле своє жытя?
Одтамаль Петро пішов в сторону церкви, котра на березі гордо стояла медже деревами. По дорозі зашов на цминтар, нашов гробы діда и бабусі, приклякнув, помолив ся, а пак повырывав буряны при нагробных крестах. В церкви бракувало декотрых образів-ікон на стінах, хоц сам іконостас и престол были не нарушены. Ищы пахло ту кадилом и свічками. Ту, мати приносила го, як быв ищы маленькій, потім тато провадили за руку, а як выріс, приходив сам. Сьпівав в церковнім хорі, котрым керував вымогливий дяк, Остафій. Ци то юж вшытко минуло? Од церкви видно было клебанію, з якой юж здерто бляху.
В полудне, Петро вернув до теты Февроны. По полуденку, поклепав косу и косив аж до змерку. В другий ден, з самого рана, тіж пішов косити, а потім выбрав ся до сусіднього села, де стрітив пару такых, як він, без родин. Декотры з них мали замір остати, иншы зас думали за родином на Україну їхати. Вечером зышло ся більше хлопців. Єден з них запросив Петра на вечерю, потім посідали на грубім кльоци, што лежав при дорозі, и зачали сьпівати ріжны пісьні, переважно солдатскы, принесены з фронту. Споминали фронтове жытя. Нашла ся тіж фляшка самогонкы.
- Мало - гварит Лешко. - Андрий маш ту пінязі и принес ищы. Андрий, занедовго вернув з полном фляшком, але Петро одмовив ся выпити, же ся не доложыв, бо нема грошы.
- Што, ты глупий? А хто ти каже ставляти? Вернув єс з фронту, а не з Гамерикы. Пий, хлопе, то приказ, я преці сержант гвардиі и вымагам послуху - зажартував Ваньо, якій вернув з фронту в ранзі сержанта.
Петро выпив и выняв пулярис.
- Правду повісти, то грошы мам, але не польскы - повів Петро.
- А якы? Дуляры? Га, га, га - реготали хлопці.
Петро мав маркы, ческы короны, рублі - званы червонцями, а навет мадярскы пенго. Василь з Ткачівкы заінтересував ся том валютой, бо сам кус шпекулював и гандлював.
- Знаш што, Петре? - рюк Василь. - Я, од тя куплю червонці, маркы и короны, лем мадярскых не возму, бо ся на них не знам.
- Добрі - втішыв ся Петро. - Дуже ту того не мам, от так ся трафило, то ем взяв на памятку. Бер як хочеш?
- А по кельо хочеш? - зачав торгувати Василь.
- А по кельо даш? - ты на тім знаш ся ліпше - додав Петро.
- Лем го, Василю, не вырыхтуй, заплат му добрі, бо ты юж ся робиш хытрий, як корчмар - напомнув Ваньо.
З того гандлю Петро не збогатів, але юж ся называло, же ма гріш при душы.
За тыжден од приізду Петра, вернула Февронина Наста. Втіхы было барз дуже, а при тім, привезла зо собом дві валізкы ріжных лашків, а то ся в тому часі барз рахувало. Наста постановила не выіжджати, лем остати и ґаздувати з мамом, з чого Феврона барз была рада. Петро поміг ім скосити и звезти сіно, а за місяц, зас в Яслі, сів на потяг и в тім самім мундурі, в котрім вернув з фронту, поіхав на Україну глядати родичів.
Return to Lemkos Home Page
Document Information
Document URL: http://lemko.org/lemko/kuziak/3.html
E-mail: walter@lemko.org
Copyright ® LVProductions
|
LV Productions 3923 Washington Street Kensington MD 20895-3934 USA |
Originally Composed: March 23, 2001
Date last modified: