(in Ukrainian)

VI. Українські вчені та культурні діячі про Лемківщину
Великі заслуги лемків на науковій та культурній ниві відзначали українські вчені та суспільні діячі. Українські вчені сприяли не лише розвиткові науки і культури на Лемківщині, а й підвищенню національної свідомості мешканців Західних Карпат.
Велику увагу лемкам присвятили члени літературного об'єднання «Руська Трійця». Це Іван Вагилевич (1811—1866), автор нарису «Лемки — мешканці Західних Карпат», Яків Головацький (1814—1888), автор кількох праць про лемків. З любов'ю описав Західну Лемківщину Іван Нечу-Левицький (1838—1918). Особливо чуйно поставився до потреб карпатських лемків філолог Іван Верхратський (1846—1919), автор монографії «Про говір галицьких лемків» та інших лемкознавчих праць.
Довгий час плідно працювали в Н. Санчі на Лемківщині суддя Петро Лінинський (1846—1914) та Василь Яворський (1854—1926), яких за великий внесок у справу розвитку культури Лемківщини і за поліпшення долі лемків повсюдно визнано будителями Західної Лемківщини.
Незаперечна заслуга у розвитку матеріальної культури лемків належить українському етнографу ФедоруВовку (1847—1918). Але чи не найбільшу заслугу на ниві культури лемків здобув великий український письменник, учений Іван Франко (1856—1916). Він присвятив увагу лемкам у багатьох своїх творах, піднімав рівень національної свідомості лемків. Багато архівних документів з історії Лемківщини використав і опублікував провідний український історик Михайло Грушевський (1866—1934). Над пісенною культурою лемків тривалий час працював український композитор і фольклорист Філарет Колесса (1871—1947). Автором капітальних праць з етнографії лемків Закарпаття був видатний етнограф, академік Володимир Гнатюк (1871—1926). У дослідженні історії лемків велика заслуга Івана Панькевича (1887—1968).
Ряд мистецьких творів живопису, присвячених Лемківщині, зокрема кращим її пам'яткам архітектури й етнографії, створила народний художник України, професор Олена Кульчицька (1877—1967), яка часто подорожувала по селах Лемківщини. Чудові літературні твори подарував Лемківщині її краянин Франц Коковський (1885—1940), який працював суддею в Сяноці.
Усе трудове життя присвятив Лемківщині педагог, народний різьбяр по дереву Степан Батюк (1891—1965). Давню історію Лемківщини вивчав український археолог, доктор філософії Ярослав Пастернак (1892—1962). Він автор багатьох праць з археології Карпатського регіону, зокрема Західних Карпат. У справі розвитку на Україні лемківського різьбярства по дереву багато зробив мистецтвознавець, директор Музею етнографії та художніх промислів у Львові Володимир Паньків (1894—1980), автор кількох праць про лемківських різьбярів.
Лемківщину любовно змальовував у своїх творах художник Лев Гец (1896—1971), а національно-визвольну боротьбу УПА на Лемківщині описала Марія Остромира (1900-1969).
Велика заслуга в розвитку хорового мистецтва лемків належить композиторові Анатолію Кос-Анатольському (1909—1983). У розвитку архітектури і культури лемків має особливі заслуги Олег Іванусів (нар. 1935, Вацевичі біля Дрогобича). Він (живе у Торонто) — головний спонсор будівництва Лемківської церкви у Львівському скансені. Український учений у Румунії проф. Кармазин Каковський створив цінну монографію «Мистецтво лемківської церкви» (Рим, 1975).

Вагилевич Іван (2 вересня 1811, с. Ясенів, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. — 10 червня 1866, Львів) — один з провідних дослідників побуту лемків, бойків і гуцулів, прогресивний західноукраїнський письменник.
Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. став членом гуртка «Руська Трійця», брав активну участь у виданні альманаху «Русалка Дністровая» (1837). У результаті тривалих мандрівок, досліджень опрацював історико-етнографічні нариси про гуцулів, бойків і лемків.
У 1841 р. написав працю «Лемки — мешканці Західних Карпат», яка вперше опублікована в № 4 журналу «Народна творчість та етнографія» за 1965 р. (автор публікації І. Красовський). У цій праці він не просто один з перших увів у літературу етнографічну назву «лемки», а й подав кілька різновидів назви (лемочко, лемча, лемак, лемчак), що свідчить про давнє існування цієї назви. Щоправда, на помилкових позиціях стояв він у питанні про походження назви, бо виводив її від невживаного тут слова «лемзіти».
Цінним у праці є розділ про етнографію лемків, зокрема про їх одяг. Уміння глибоко розкривати самобутні риси в побуті верховинців свідчить про те, що І. Вагилевич добре знав звичаї населення Західних Карпат.

Головацький Яків (17 жовтня 1814, с. Чепелі, тепер Бродівського р-ну Львівської обл. — 13 травня 1888, Вільно) — відомий західноукраїнський письменник, дослідник історії, етнографії та фольклору гуцулів, бойків, лемків.
Ще студентом університету разом з М. Шашкевичем та І. Вагилевичем створив літературний гурток «Руська Трійця», який у 1837 р. видав літературний альманах «Русалка Дністровая».
У 1834 р. побував у Західних Карпатах, мандрував через Дуклю і Барвінок до Свидника на Пряшівщині. Записував фольклор лемків, зустрічався з о. І. Бірецьким. У своїх працях доводив, що лемки походять від східнослов'янських племен — білих хорватів і з незапам'ятних часів заселяють обидва схили Західних Карпат. Належність лемків до українського народу ствердив у праці «Розправа о язиці давньоруськім і єго нарічьях» (1848), де довів, що лемки розмовляють одним з діалектів української мови.
У 1868 р. в Петрограді вийшла книжечка Я. Головацького «О костюмах или народном убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии». Частина праці присвячена описові чоловічого і жіночого одягу лемків середини ХІХ ст. Відзначив найбільш оригінальні особливості одягу у верхів'ях річок Вислока і Віслоки. Жінки-лемкині у верхів'ях рік Латориці і Ондави (Закарпаття) вдягалися майже так, як галицькі лемки, а чоловіки замість чуги з тороками носили білу сукняну гуньку з широким коміром.
Найціннішою працею Головацького є чотиритомна збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (Москва, 1878). У ній зібрано багатий фольклор лемків. Цікавий розділ «Русини-лемки», опис їжі, природи, перелік окремих сіл. Вміщені пісні та колядки з сіл Кальниці, Суковатого, Середнього, Репеді, Завадки, Полян, Висови та інших. Подано 17 лемківських пісень, зібраних О. Торонським, а також пісні, зібрані О. Духновичем і О. Павловичем на Закарпатті та Пряшівщині. Цікаві «Весільні пісні, зібрані у лемків-гірняків Сяніцького повіту О. Торонським.
Заслуга Я. Головацького в популяризації історії та культури лемків дуже велика.
Нечуй-Левицький Іван (25 листопада 1838, м. Стеблів, теп. смт. Корсунь Шевченківського р-ну Черкаськ. обл. — 15 квітня 1918, м. Київ) — український письменник — автор повістей «Микола Джеря», «Бурлачка», «Причепа», «Хмари», «Над Чорним морем» та інших.
Улітку 1884 р. відпочивав у Щавниці. Перебуванню на Західній Лемківщині присвятив нарис «В Карпатах» (газ. «Діло», 1886, 87—96). Нарис розпочинається розповіддю про подорож через Старий Санч до Щавниці. Захоплююче описав природу, ріку Дунаєць, гірську бурю. Говорячи про Щавницю, письменник твердив: «Кажуть діди, що колись і в Щавниці були русини, та всі померли на якусь велику холеру… тут я бачив на рукавах сорочок у дівчат червоні ткані смужки й свитки українські». Письменник відзначив, що в ряді елементів лемківський одяг подібний на стародавній український. Зробив цікавий опис дерев'яної церкви у с. Шляхтова, звернув увагу на старовинні ікони, рукописне Євангеліє 1542 року.
У листі до Івана Франка від 24 липня 1884 р. Нечуй-Левицький описав своє захоплення Карпатами. Згадав про поїздку в навколишні села, знайомство з «галицьким русином» Ф. Білоусом.
Нарис «В Карпатах» — це ще одна цікава сторінка історії Західної Лемківщини.

Верхратський Іван (26 квітня 1846, с. Більче, тепер Більче-Золоте Тернопільської обл. — 29 листопада 1919, Львів) — український філолог, письменник, громадський діяч, дослідник мови і фольклору лемків обох схилів Західних Карпат.
Закінчив філологічний факультет Львівського університету (1868) і природничі курси в Кракові (1874). Викладав природознавство в українських гімназіях Дрогобича і Львова. Наполегливо працював над дослідженням південно-східних українських говорів. Важлива його праця «Знадоби до словаря южноруського» (1877).
Велику увагу приділяв вивченню фольклору лемків Словаччини, де здійснив подорожі у 1897 і 1899 рр. Перша праця, присвячена фольклору лемків південних схилів Карпат, «Гоя дюндя і собітки на Угорській Русі» (Діло, 1899, 191), в якій подано опис основних календарних звичаїв разом з весняними піснями із сіл Вапенник, Петрине, Дрічно, Збійне. Обряд собіток записаний у с. Бодружаль. Багатий матеріал, що охоплює 36 сіл Лабірщини, Бардіївщини і Спіша, подав у монографії «Знадоби до пізнання угорсько-руських говорів» (Записки НТШ, 1901, 44).
Мові і фольклору лемків північних схилів Карпат присвятив монографію «Про говір галицьких лемків» (Львів, 1902), яка є найгрунтовнішою працею в цій ділянці, що не втратила наукової вартості. Книга складається зі вступу «Граматика», «Взірців бесіди галицьких лемків» (оповідання і приказки з різних сіл, загадки, приповідки, пісні), «Словаря».

Лінинський Петро (19 липня 1846, с. Лінинці Малі, теп. Старосамбірський р-н Львівської обл. — 18 серпня 1914, м. Долина, теп. Івано-Франківська обл.) — юрист, громадський діяч на Західній Лемківщині.
Закінчив гімназію в Кракові і в 1870 р. вступив на юридичний факультет Львівського університету. Був одним з організаторів студентського товариства «Дружний лихвар» (1871), перейменованого у 1882 р. на «Академічне братство». З 1881 р. працював суддею у Великих Мостах. У 1883 р. обраний послом до Галицького сейму. За захист інтересів селян потрапив у немилість з боку урядових кіл, і в 1886 р. переведений на роботу до Ясла, а потім у 1894 р. — до Нового Торгу. Тут успішно провів процес у справі озера «Морське око» і в нагороду у 1895 р. переведений начальником суду в Новому Санчі. Разом з членом австрійського парламенту «пробудителем Лемківщини» Василем Яворським започаткував велику культурну працю для відродження Лемківщини. Затоваришував із священиками навколишніх сіл Качмариком, Дуркотом, Венгриновичем та ін. З його ініціативи куплено дім, а в 1898 р. відкрито в Н. Санчі «Руську бурсу». В урочистому концерті з нагоди відкриття бурси взяла участь славетна українська співачка Соломія Крушельницька.
Незабаром в «Українсько-руській громаді» почалися незгоди через «русофільську» частину, якої була більшість. З громади виключено П. Лінинського, а на знак солідарності покинув громаду і В. Яворський. «Українське крило» в особі Яворського та Лінинського створило у 1901 р. ще одну «Українську бурсу», яка успішно функціонувала за кошти В. Яворського.
У 1902 р. з ініціативи П. Лінинського та В. Яворського в Н. Санчі відкрито «Лемківський банк», який надавав фінансову допомогу лемківським селянам. Помітним кроком у підвищенні культурно-освітнього рівня населення західної частини Лемківщини було створення у 1902 р. В. Яворським і П. Лінинським новосандецької філії «Просвіти», яка через два роки нараховувала в своїх рядах 118 членів і здійснювала велику освітню та культурну працю у Західній Лемківщині. У 1905 р. П. Лінинський переїхав до м. Сокаля, де продовжував працю в ділянці права.

Яворський Василь (1854, с. Явора, теп. Турківський район Львівської обл. — 28 травня 1926, м. Новий Санч) — видатний громадський і освітній діяч на Лемківщині, почесний член «Просвіти».
Гімназію закінчив у Самборі, а потім юридичний факультет Львівського університету. Працюючи президентом Окружної дирекції скарбу в Бережанах, зблизився з письменником А. Чайковським, разом з ним заснував товариства «Боян», «Надія». Три повіти (Бережанський, Рогатинський, Підгаєцький) висунули його кандидатом на посла австрійського парламенту.
Конфлікт з Крайовою дирекцією скарбу спричинив переведення його до Кракова, опісля (бл. 1848) до Нового Санча. Тут здобув загальне визнання «пробудителя Новосандеччини». Вступив до «Товариства руської бурси», де зблизився з начальником повітового суду П. Лінинським. Разом з лемківськими священиками Т. Качмариком, Г. Гнатишаком, Й. Мохнацьким, І. Дуркотом, Є. Венгриновичем у 1898 р. створили «Руську бурсу». Незгоди спричинилися до того, що у 1901 р. загальні збори Товариства виключили з його рядів засновника П. Лінинського. На знак протесту з товариства вийшов і В. Яворський. Обидва створили у тому ж році в Н. Санчі «Українську бурсу» на кошти В. Яворського.
У 1902 р. з ініціативи Яворського відкрито у Н. Санчі «Лемківський банк», засновано філію «Просвіти», якою він керував з 1904 р. до кінця життя. Завдяки невичерпній енергії фундатора філія принесла багато користі лемкам у піднесенні їх освітнього і культурного рівня.
Вовк Федір (Волков, 17 березня 1847, с. Крячківка, тепер Пирятинський район Полтавської обл. — 30 червня 1918, м. Жлобин Гомельської обл.) — визначний український етнограф, антрополог і археолог. Дійсний член НТШ (1899), член багатьох наукових товариств і комітетів.
Навчався у Новоросійському, Одеському та Київському університетах. У 1879 р. змушений був емігрувати, вивчав етнографічні матеріали в різних країнах Європи. З 1887 р. жив і працював у Парижі. У 1904—1906 рр. проводив етнографічні експедиції в Галичині, Буковині і Закарпатті. Літом 1906 р. очолив експедицію на північну (Галицьку) Лемківщину. Члени експедиції зібрали в селах Злоцьке, Щавник, Ганчова, Гладишів, Крампна, Лупків, Довжиця понад 500 цінних пам'яток матеріальної культури лемків (найчисленніша колекція саморобного одягу другої половини ХІХ ст.). Зібрані пам'ятки зберігаються у фондах Музею етнографії у Санкт-Петербурзі.
У 1917 р. Ф. Вовк обраний професором Київського університету. Автор багатьох наукових праць, особливе місце серед яких посідають «Етнографічні особливості українського народу» та «Український народ в минулому і сучасному» (1916), в яких приділено увагу також лемкам і Лемківщині.

Франко Іван (27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, теп. Дрогобицький р-н Львівської обл. — 28 травня 1916, м. Львів) — великий український письменник, учений і громадський діяч.
Уродженцю бойківського Прикарпаття близькими були інтереси лемків, яким приділяв багато уваги. У звіті про наукову експедицію на Західну Бойківщину в 1904 р. писав: «Лемки заселяють більшу частину західних гір, вклинившись з одного боку між польські поселення, з другого — втискаються між словаків і на угорській частині сягають аж до Ціпса. На схід розтягається їх поселення до містечка Лютовиська. Ця стійка історично і етнографічно група досі залишається загадкою. Повне дослідження її території є настійною вимогою етнографічної науки…» (журн. «Жовтень», 1972, 8).
Важливі дані про лемків навів у праці «Карпаторуська література XVII—XVIII віків». Автор відзначив, що на Лемківщині здавна був інтерес до творчості. Ще в середині XVI ст. жив на західному Прикарпатті учений Станіслав Оріховський — захисник народної мови. Народною мовою Тимофій з Височан (Сяніччина) переписав «Учительноє Євангеліє». Лемківським діалектом переклали Євангеліє Яворський з Сяніччини (XVII ст.) і Стефан Рихвалдський з Рихвалда (1666). Дуже цікавою спробою назвав Франко «Богословник», укладений 1734 р. «далеко на заході в Карпатських горах».
У статті «Нариси з історії української літератури в Галичині» Франко писав, що окремі священики на Лемківщині вже на поч. XVIII ст. сприяли створенню літературної мови, близької до народної. У 1736 р. Іван Прислопський, «піп у с. Камінна Грибівського повіту переклав Псалтир на лемківське нарічя, яким говорив простий народ в тім краю». Завдяки НТШ у Львові вийшла наукова стаття І. Огієнка «Псалтир середини XVIII ст. в лемківському перекладі».
У «Літературно-науковому віснику» за 1907 р. (т. 37) була вміщена стаття І. Франка «Літературна мова і діалекти». Автор зазначив, що у ХІХ ст. лемківський діалект було майже забуто. «Тільки в другій половині ХІХ ст. у творах письменників родом з Лемківщини почали пробиватися сліди лемківського діалекту». У «Віснику» (1907, кн. 3) було надруковано обіцяне Франком оповідання Григорія Григоровича (Г. Гануляка) «Я ся не бою» лемківським діалектом.
Письменник був зацікавлений у тому, щоб зберегти і розвинути народні традиції лемків. Він закликав українських учителів Східної Галичини добровільно їхати на педагогічну роботу в гірські лемківські села. Діяльність Івана Франка мала величезний вплив на поширення прогресивних ідей на Лемківщині.

Грушевський Михайло (29 вересня 1866, м. Холм, теп. РП — 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, похований у Києві) — видатний український історик, академік.
З 1908 р. переїхав до Києва, увійшов до керівництва Товариства українських поступовців. Був арештований і засланий у Симбірськ. У 1917 р. очолив Центральну Раду. На початку 1919 р. емігрував до Австрії. У 1924 р. повернувся в Україну, обраний академіком АН України. У 1929 р. обраний академіком АН СРСР. З 1930 р. працював у Москві.
Вперше в українській історіографії створив зведену працю з історії України до середини XVII ст. Його головні праці: «Історія України-Руси» в 10 томах (1898—1936), «Нарис історії українського народу» (СПб, 1904), «Ілюстрована історія України» (1911), «Історія української літератури» (п'ять томів, 1923—1927) та інші. У цих капітальних працях (зокрема 1—3 томах «Історії України-Руси») є чимало матеріалів, які стосуються території сучасної Лемківщини. У багатотомному виданні документів «Джерела до історії України-Руси» опубліковано ряд джерел з історії Сяніцької землі і взагалі Лемківщини. Його внесок в історичну науку важко переоцінити. Багато джерел, якими користувався М. Грушевський, втрачено. А тому його праці «залишилися єдиним джерелом для роботи в майбутньому» (П. Толочко).
Колесса Філарет (17 липня 1871, с. Ходовичі Стрийського повіту на Львівщині — 3 березня 1947, Львів) — український фольклорист, музикознавець, композитор, літературознавець, академік АН України.
У 1891—1892 рр. прослухав цикл музичних лекцій у Віденському університеті. Працював з І. Франком, М. Лисенком, Лесею Українкою. Від 1939 р. — професор Львівського університету, від 1940 р. — директор Етнографічного музею у Львові.
Учений постійно цікавився Лемківщиною, вивчав пісенну творчість лемків. Записував пісні від селян Закарпаття та галицької частини Лемківщини. Видав збірки «Народні пісні з південного Прикарпаття» (1923), «Народні пісні з Галицької Лемківщини» (1929). Тексти пісень з мелодіями до другого збірника (їх понад 800) записав у таких повітах: Горлицькому (села Бліхнарка, Висова, Ганчова, Квятонь, Маластів, Лосє, Пантна, Ропиця Руська, Устя Руське), Грибівському (Брунари Вижні, Ставиша), Новосанчівському (Андріївка, Поворозник), Сяніцькому (Волтушова, Дошно, Кам'янка, Шкляри, Чистогорб), Ясельському (Ростайне).
Велику увагу надавав питанню слов'янських взаємозв'язків (напр. «Карпатський цикл народних пісень, спільних українцям, словакам, чехам і полякам», 1929).

Гнатюк Володимир (9 травня 1871, с. Велеснів Монастирського р-ну Тернопільської обл. — 6 жовтня 1926, Львів) — видатний український етнограф, фольклорист та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Празької та Віденської Академії наук.
Ще студентом першого курсу філософського факультету Львівського університету зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. У 1897 р. видав першу книжку шеститомника «Етнографічні матеріали з Угорської Русі».
У цілому матеріали охоплюють понад 1700 сторінок друку, містять 485 зразків прозового фольклору (легенди, новели, казки, байки, оповідання, анекдоти) та 583 пісні.
Після закінчення університету (1898) працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові вченим секретарем філологічної секції та етнографічної комісії (з 1914 — голова комісії). Під керівництвом І. Франка редагував етнографічний збірник «Матеріали до української етнології». Видав ряд наукових праць про лемків закарпатської смуги, а також югославських русинів: «Руські в Бачці» (1898), «Русини в Угорщині» (1899), «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900), «Словаки чи русини» (1901). Всього видав кілька десятків фольклорних збірників наукових праць. Зібрані матеріали відзначаються точністю запису і мають велике значення для дальшого вивчення культури і побуту українців, зокрема лемків.
Похований у Львові на Личаківському кладовищі. Надмогильний пам'ятник і пам'ятник у с. Велесневі роботи скульптора-лемка Луки Біганича. У селі, де народився В. Гнатюк, створено меморіальний музей. Тут широко висвітлено багатогранну творчість провідного українського вченого.

Панькевич Іван (6 жовтня 1887, с. Цеперів, теп. Кам'янсько-Бузький р-н Львівської обл. — 25 лютого 1968, Прага) — український і чехословацький мовознавець, учений, дослідник мови і культури українців Карпат.
Навчався у Львівському і Віденському університетах (закінчив 1912), одержав посаду викладача Віденської консулярної академії. Переїхавши після Першої світової війни в Закарпаття, відстоював українську літературну мову перед язичієм і мадьяронством. Уклав граматику української мови. На підставі друкованих джерел і власних досліджень вивчав говірки майже 300 сіл. Опрацював монографію «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» (Прага, 1938). Це найкраща праця про закарпатські діалекти.
Від 1947 р. і до кінця життя викладав українську мову та літературу в Карловому університеті, написав ряд цінних наукових праць. Значна їх частина стосується лемківських говірок Закарпаття, Східної Словаччини і Польщі. У журналі «Літопис Бойківщини» (1938) надрукував статтю «Лемківсько-бойківська границя в Чехословаччині». У праці «Пісня про Штефана воєводу, як пам'ятка шариського говору» довів, що найдавніша пісня в українському фольклорі походить з Лемківщини. Її було записано у с. Венеція в Сх. Словаччині.
Багато уваги приділив збиранню і науковому дослідженню давніх лемківських пам'яток, про що свідчать його статті «Фольварська грамота Олексія Мироловича 1607 р. як пам'ятка українського лемківського говору на Спіші», «Дві лемківські грамоти початку XVI століття», «Закарпатський діалектний варіант української літературної мови XVII—XVIII вв.» Окремий розділ про формування лемківських говірок є в його книзі «Нарис історії українських закарпатських говорів, ч. І. Фонетика». Добу формування лемківських говорів визначає XIV—XVI сторіччями. Однією з останні його праць була рецензія «Мовний атлас польського Підкарпаття з точки зору українських лемківських говорів».
Велику доповідь про формування лемківських говорів І. Панькевич підготував для IV Міжнародного з'їзду славістів у Москві. Але до з'їзду не дожив.

Кульчицька Олена (15 вересня 1877, м. Бережани Тернопільської обл. — 8 березня 1967, Львів) — український живописець і графік, народний художник України, лауреат премії ім. Т. Шевченка (1967).
Художню освіту здобула в приватній студії у Львові (1901—1903) та Віденській художньо-промисловій школі (1903—1908). Тридцять років (до 1938) з незначною перервою працювала викладачем малювання у середніх школах Перемишля та місцевій учительській семінарії.
На час перебування в Перемишлі, зокрема між 1924—1937 роками, припадає період особливого зцікавлення видатної художниці природою Лемківщини, дерев'яною архітектурою лемків, їхнім одягом, народними традиціями. Подорожуючи по Лемківщині, вона відшукувала матеріал для нових тематичних циклів. Вивчала і змальовувала найбільш характерні і найбільш хвилюючі елементи в житті, побуті і творчості мешканців Західних Карпат, загострюючи увагу на історичних і етнографічних особливостях кожної місцевості. Гравюри й акварелі на лемківську тематику ввійшли до циклів «Народне будівництво Західної України» (церкви з сіл Сквіртне, Поляни Суровичні), «Західноукраїнський одяг» (селяни з Висови, Команчі, Полян Суровичних, Межиброду). Зібрала цінну колекцію лемківських вишивок. Враження від подорожей лягли також в основу циклів про боротьбу лемків за соціальні і національні права (Ліське повстання 1932 р.)
З 1938 р. художниця жила у м. Львові.

Коковський Франц (псев. Франц Михайлів, Богдан Левченко, Елепідон, 17 вересня 1885, м. Бережани, Тернопільської обл. — 9 вересня 1940, м. Тернопіль) — український письменник, журналіст, етнограф.
Після закінчення у 1906 р. Бережанської гімназії вступив на правовий факультет Львівського університету, але в наступному році був заарештований і виключений з університету. Опісля закінчив правничі студії у Чернівецькому університеті.
Три роки працював адвокатом у Підгайцях біля Бережан, а у 1928 р. переведений на посаду судді в Сяноці. Тут почалася нова доба в його житті. Вивчивши говірку лемків, заглибився у вивчення багатої їх культури. Зі своїми приятелями (зокрема малярем Л. Гецом) започаткував у 1930 р. в Сяноці культурне товариство «Лемківщина» і музей такої ж назви. Незадоволені польські власті позбавили його посади. Повернувшись до Бережан, відкрив там адвокатську канцелярію. Заарештований КДБ, трагічно загинув у тернопільській тюрмі.
Як письменник відомий ще зі студентських років. Спочатку писав поезії. Перша з них «В хвилі розлуки» була надрукована в «Руслані» (1903). У 1907 р. вийшла збірка поезій «Сердечні струни», потім «Настрої» (1909).
Особливо активну письменницьку діяльність розвинув у Сяноці. Свої праці друкує в журналах «Життя і знання», «Рідна мова». У 1933—1934 рр. вийшли друком його статті «Забуті могили», «Пам'ятки старовини на Лемківщині», «Історія села Карликова», «Назва сіл у Сяніччині в XV ст.», «Стара лемківська колядка», «Писанки на Лемківщині» та інші. У 1934 р. вийшли у Львові оповідання «Юнацькі серця», у 1935 р. «Слідами забутих предків» (оповідання з минулого Лемківщини), а також статті «Назви сіл Ліського повіту», «Старі церкви на Лемківщині». У 1936 р. вийшла лемківська повість «За землю», в якій порушено болючу тему землі. Повість друкувалася в тижневику «Наше слово» (з 2 липня 1967 до 3 березня 1968).
Написав «Історію культурного руху на Лемківщині», був постійним передплатником і співробітником газети «Наш Лемко». У 1937 р. у Львові вийшли з друку його оповідання «Лемківська слава», праця «Східними межами Лемківщини», стаття «Домашній промисел і торгівля у лемків». У 1938 р. завершив опрацювання повісті з лемківського життя «Марія», яку, на жаль, не вдалося видати.
Творчість Ф. Коковського мала величезне значення для розвитку культури та росту національної свідомості лемків.

Ванчицький Степан (14 жовтня 1888, с. Красне Скалатського повіту, тепер Тернопільська обл. — 18 листопада 1969, Сідней, Австралія) — суспільний діяч у краї і на еміграції, член НТШ, журналіст.
Закінчив українську гімназію в Тернополі, потім юридичний факультет Львівського університету (1908—1913). Від початку 1928 р. вів обласну адвокатську канцелярію в Сяноці, організовував читальні і філію «Просвіти» в селах і містечках Лемківщини, боровся проти спроб польських урядових кіл полонізувати українців Західних Карпат. На належну висоту підняв тут рільничу освіту. Працював спільно з художником Л. Гецом, проф. М. Іваненком, о. С. Венгриновичем, етнографом І. Добрянською.
У 1939 р. створив у Сяноці «Український Комітет», був обраний головою Української Народної Ради. Був кілька разів ув'язнений. У липні 1944 р. виїхав до Німеччини, а потім до Австралії.
Журналістську діяльність розпочав ще в 1914 р. Багато писав про Лемківщину в часописі «Лемківські вісті», «Лемківському календарі», газ. «Наш Лемко». Окремі статті: «Лемкам належиться їхня рідна земля» (1968), «Лемківщина — самоцвіт України» (огляд суспільного життя на Лемківщині в 1918—1944, 1969), «В огні окрадена» (до трагедії лемків у 1944—1947 рр., 1967) та інші, вельми цінні для вивчення історії лемків.

Заклинський Корнило (1 серпня 1889, Львів — 1 квітня 1966, Прага) — публіцист, громадський діч.
Після гімназії вступив на відділ класичної філології Віденського університету, але через два роки перейшов у Львівський університет. Почав активно вивчати українську, зокрема закарпатську літературу.
Після Першої світової війни переїхав на Закарпаття, у 1920—1938 рр. працював учителем гімназії в Береговому. Тут розгорнув науково-дослідницьку діяльність. Особливу увагу зосередив на закарпатському (в тому числі й лемківському) фольклорі. Відшукав ряд цікавих пісень про турецько-татарські походи, про різних історичних осіб. Друкував їх на сторінках закарпатської та галицької преси, зокрема журналу «Підкарпатська Русь». Кілька десятків зібраних легенд і переказів видав збіркою «Народні оповідання про давнину» (Пряшів, 1925). Цікаві легенди про князя Лаборця, збійників. Був членом наукового товариства «Просвіта» в Ужгороді.
Закарпатською тематикою займався до кінця життя. Статті та рецензії друкував у словацьких виданнях, журналі «Дружно вперед». Написав монографії та статті про Г. Тарковича, А. Вальковського, В. Добрянського та інших. Тісно співпрацював з Музеєм української культури у Свиднику, друкувався в збірниках музею, передав музеєві значну частину власної бібліотеки.

Батюк Степан (20 грудня 1891, с. Стоянів на Львівщині — 10 березня 1965, с. Салівка Чортківського р-ну Тернопільської обл.) — відомий педагог і освітній діяч на Лемківщині, майстер різьблення по дереву.
Закінчив учительську семінарію в Сокалі. Першим його вчителем у ділянці різьбярства та ліплення з глини був його дід Михайло Вербицький. Різьбити почав ще семінаристом.
Після закінчення учительської семінарії (1912) за закликом І. Франка поїхав працювати на Лемківщину, учителював у Новиці, Вижньому Регетові, Висові. Зарекомендував себе не лише педагогом високої кваліфікації, а й активним громадським діячем. У селах заснував хорові і драматичні гуртки, поставив ряд п'єс українських класиків. Незадоволені польські власті силоміць перевели його у польське село Бохню. У 1945 р. переселений на Тернопільщину.
Відомий як художник і різьбяр, автор барельєфів і горельєфів «Дума про минуле», «Богдан Хмельницький», «Каменярі», «Тарас Бульба», «Шевченко в засланні» та інших, які неодноразово експонувалися на республіканських і обласних виставках.
Автор кількох рукописних праць про історію шкільництва на Лемківщині.
Пастернак Ярослав (2 січня 1892, м. Хирів Львівської обл. — 22 лютого 1962, м. Торонто, Канада) — український археолог, дослідник праісторії та княжої доби західних земель України, доктор філософії (1926).
Навчався у Львівському та Карловому (Прага) університетах. У 1929—1939 рр. директор музею НТШ у Львові, згодом старший науковий співробітник Інституту археології АН України, з 1944 р. — в еміграції.
Автор багатьох наукових праць з археології Карпатського регіону: «Руські Карпати в археології» (Прага, 1926), «Найстарші часи Карпатської України» (В кн. «Карпатська Україна», Львів, 1939), «Літописний город Перемишль і проблема білих хорватів» (1961), «Лемківщина в сивій давнині» (Аннали, ч. І, Камілюс, 1974). Вершиною його діяльності є «Археологія України» (Торонто, 1961). Сліди перебування людини на території Лемківщини датує добою мезоліту (VIII тис. — V тис. до н. е.). Зробив доповідь про пам'ятки культури карпатських курганів на археологічному конгресі в Берліні.

Паньків Володимир (13 серпня 1894, м. Кам'янка-Бузька, теп. Львівська обл. — 5 червня 1980, м. Львів) — етнограф, мистецтвознавець, громадський діяч.
Після гімназії у Станіславі в 1914—16 рр. студіював у Відні. Часто виїжджав у Карпати, став колекціонером виробів народних промислів та ужиткового мистецтва гуцулів, бойків і лемків.
З 1944 р. очолив Львівський музей етнографії та художніх промислів. Проявив велику активність у реалізації планів будівництва у Львові Музею народної архітектури та побуту (скансену).
Велика заслуга В. Паньківа у відродженні в Україні та популяризації народного мистецтва — різьбярства лемків — переселенців з Польщі. Будучи членом правління Львівської організації Спілки художників України і депутатом Львівської обласної Ради, добився створення цехів лемківської різьби при організації СХУ та фабриці ім. Лесі Українки. При його сприянні зростав талант лемківських митців, а велику їх групу прийнято членами Спілки художників.
Автор праць про народне різьбярство лемків: «Лемківські майстри різьби по дереву» (Київ, 1953), «Мастерство лемковских резчиков» (журнал «Декоративное искусство СССР», Москва, 1959, 4) та багатьох заміток у місцевій пресі.

Гец Лев (13 квітня 1896, Львів — 16 грудня 1971, Краків) — український художник, педагог, громадський діяч.
Після загальної школи вчився у мистецько-промисловому училищі, з 1919 р. — студент Краківської академії мистецтв. Вже тоді зацікавила його архітектура Кракова, яка згодом стала темою багатьох художніх творів. Після закінчення у 1924 р. Академії працював вчителем рисунка у Сяноцькій гімназії. Його учнем був талановитий поет з Лемківщини Б.-І. Антонич.
Як відомий громадський діяч на лемківській культурній ниві у 1930 р. заснував у Сяноці товариство «Лемківщина» та музей з такою ж назвою. Для музею збирав і комплектував лемківський іконопис, предмети побуту, знаряддя сільськогосподарської техніки, твори народних промислів і мистецтва, документи і рукописи. Музеєм керував 14 років. Лемківщині присвятив багато художніх творів.
Після Другої світової війни жив у Кракові, з 1950 р. працював викладачем малюнка в Академії мистецтв. За вісім років зарисував близько 500 старовинних архітектурних пам'яток Кракова, майданчиків, одвірків, балконів. Створив власний стиль у малюванні, тому творчість його оригінальна.
Л. Гец до кінця життя співпрацював з лемківськими діячами мистецтва, науки і культури, зокрема з Олексою Стецяком, Іриною Добрянською, Іваном Красовським.

Остромира (спр. прізвище Лоза, за чолов. Маковська) Марія (18 жовтня 1900, с. Підберезці, теп. Пустомитівський р-н Львівської обл. — 28 жовтня 1969, Ланчестер, США) — українська письменниця.
У 1919 р. закінчила Львівську учительську семінарію. У 1921 р. одружилася з Ю. Маковським з Лемківщини, активним суспільним діячем у Ліському і Сяніцькому повітах. З 1950 р. жила у США, де разом з чоловіком працювала над книжкою про Лісько і Ліський повіт (О. Кривов'яза. Лісько — український княжий город. Торонто, 1976). Багато уваги присвятила темі визвольної боротьби лемків, виступаючи у періодиці як патріотка Лемківщини. Друкувалася у «Лемківських вістях», «Лемківському календарі» та ін.
Серед її повістей позитивної оцінки заслуговує насамперед повість «Лемківщина в огні» — історично-літературне полотно, створене на основі споминів-хроніки командира УПА Хріна і чотового Островерхи. Повість ця (надрукована у 1992 р. в Києві, вид. «Український письменник») художньо заперечує книгу Я. Гергарда «Луни в Бєщадах», в якій польський автор спотворив історію УПА.

Кос-Анатольський Анатолій (1 грудня 1909, Коломия Івано-Франківської обл. — 30 листопада 1983, Львів) — український композитор, народний артист України (1969), суспільний діяч.
Його мати Лідія Копистянська — лемкиня з Криниці. Вона передала синові любов до лемківських народних пісень, до культури лемків. Виступаючи перед учасниками хорової капели «Лемковина», він сказав: «Я горджуся своїм лемківським походженням, свої творчі успіхи в значній мірі завдячую багатству лемківської пісенної культури…».
Навчаючись у Станіславській гімназії, створив тут хор, почав записувати пісні. У 1931 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету, а в 1934 — Львівську консерваторію. Особливого розвитку досягнув його талант у післявоєнному Львові, де працював концертмейстером драматичного театру, а від 1952 р. — викладачем Львівської консерваторії ім. М. Лисенка (з 1973 — професор).
Автор опери «Заграва» (1959), балетів «Хустка Довбуша», «Сойчине крило» (1957), оперети «Весняні грози» (1960), ряду концертів та популярних хорів («Нова Верховина», «На горах Карпатах» та ін.), сольних пісень, романсів. широко використовував пісенні здобутки лемків, обробляв лемківські пісні, що їх успішно виконує капела «Лемковина».

Блавацький Василь (16 лютого 1889, Сторонятин біля Львова — 20 березня 1944, Родотичі Львівського воєв.) — суспільний діяч, правник, кооператор на Лемківщині.
Гімназію та юридичні студії закінчив у Львові. Був шефом закордонного відділу Міністерства юстиції УНР. У 1923 р. відкрив адвокатську канцелярію в Сяноці. Швидко вивчив особливості краю. Громадську працю розпочав організацією хорів у Сяноці та інших місцевостях повіту. Влаштовуючи численні концерти, відроджував духовні національні традиції. Відновив філію «Просвіти» і став її головою. Постійно виїжджав у різні лемківські села, поширював національну свідомість, закладав читальні «Просвіти» також у сусідніх повітах.
У 1926 р. заснував у Сяноці Лемківський Союз Кооператив — осередок для розбудови кооперації на Лемківщині, став директором ЛСК. Був ініціатором заснування «Сільського Господаря», хоч робив усе те в умовах тиску з боку урядових кіл. Багато допомагав лемкам як адвокат.
Др. В. Блавацький був замордований по дорозі зі Сянока до Львова 20 березня 1944 р. на території с. Родотичі біля Городка.

Іванусів Олег (28 липня 1935, с. Вацевичі біля Дрогобича, теп. Львівська обл.) — інженер-електрик, науковий і громадський діяч лемківського походження.
До 1939 р. жив у с. Лесівка поблизу Івано-Франківська (тоді м. Станіславів). У 1939—1941 рр. перебував у Новому Санчі, а в 1941 р. повернувся до Івано-Франківська. Життя склалося так, що у 1943 р. змушений був емігрувати на Захід. У 1945—1948 рр. перебував у таборах для біженців, а у 1948 р. перебрався до Канади, з 1957 р. працює у Торонто.
У 1965 р. разом з дружиною Боженою розпочав поїздки по Європі. Вирішив здійснити ідею створення приватного проекту з нагоди тисячоліття хрещення України-Русі. З цією метою приготував видання альбому «Церква в руїні».
Панство Іванусівих допомогло в будівництві Лемківської церкви святих Володимира і Ольги у Львові. Для Фундації дослідження Лемківщини вони передали 1500 примірників книги-альбому. За кошти від реалізації книги було закуплено будівельний матеріал (дерево) для церкви. Будівництво церкви завершено у 1992 році. О. Іванусів постійно буває у Львові і надає допомогу у справі розвитку культури лемків в Україні.
Він є довголітнім членом Управи Об'єднання Лемків Канади (ОЛК). У 1991 р. обраний віце-головою КУ ОЛК. Докладає великих зусиль на ниві збагачення культурних скарбів лемків, процвітання їх мистецтва, науки і культури.

Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/6.html

Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision: