(in Ukrainian)

V. Педагогіка
(інші науки)


Прямо скажемо, що класифікація діяльності представників науки і культури Лемківщини є хоч і доцільною, але й доволі умовною. Адже чи не кожен учений є одночасно і педагогом, і культурним діячем, і громадським та суспільним діячем і т. д., а тому зробити чітке розмежуваня є неможливим.
У ділянці педагогіки та інших наук можна назвати педагога, економіста, юриста Михайла Балудянського (1769 —1847) вихідця південної Лемківщини, який усе своє життя віддав Росії. Така ж доля ще одного його краянина, видатного педагога, медика Івана Орлая (1770—1829). Не лише згаданих учених дала суспільству Закарпатська Лемківщина. Можна назвати Юрія Венеліна (Гуцу. 1802—1839) — історика, публіциста, філолога, Івана Раковського (1815—1885) — педагога і публіциста, Віктора Добрянського (1816—1860) — педагога і публіциста та інших.
ХІХ — поч. ХХ ст. позначилися великим, помітним здвигом у науці і культурі на північній (галицькій) частині Лемківщини. Під впливом «Руської Трійці» почався бурхливий рух за національне відродження серед русинів Західних Карпат.
Тут творив відомий фольклорист Никифор Лещишак (1856—1914), відомий педагог і громадський діяч Марко Гижа (1869—1941), професор Іван Брик (1879—1949), дослідник лемківських говірок Іван Зілинський (1889—1952), Юліан Налисник (1890—1960), Теофіль Курилло (1891—1945) та ряд інших.
У США серед учених та культурних діячів з Лемківщини у середині ХХ ст. помітною була діяльність Степана Пельца (1894—1987) — громадського діяча, публіциста, народного маляра, вченого Михайла Дудри (1912—1982) — одного з творців Організації Оборони Лемківщини та багатьох інших.
В Україні після Другої світової війни розгорнули свою діяльність виселенці з Лемківщини Трохим Шевчик (1912—1979) — педагог-географ, Орест Гижа (1913—1990) — лікар і фольклорист, Анатолій Гнатишак (1917—1997) — педагог, професор медицини. У півд. Лемківщині (Словаччина) продовжують свою наукову і культурну працю Олена Рудловчак (нар. 1919), Михайло Новак (нар. 1919). Помітна заслуга вченого-лінгвіста Василя Латти (1921—1965), вченого-філолога Ореста Зілинського (1923—1976).
Поважну наукову працю розпочав в Україні видатний учений, член-кореспондент АНУ Василь Кітик (1923—1984), але передчасна смерть перервала його діяльність. Продовжують науково-педагогічну працю професор медицини Володимир Масляк (нар. 1925), проф. Петро Мощич (нар. 1928), а також педагог і громадський діяч Іван Щерба (нар. 1925) та багато інших.
На Закарпатті здійснюють корисну працю науковці Павло Чучка (нар. 1928), Михайло Роман (нар. 1930), Михайло Гиряк (нар. 1933) та інші. Відома широка діяльність економіста і юриста, громадського діяча Андрія Тавпаша (Львів), редактора Анатолія Кобеляка (Варшава), інженера Максима Маслея (Торонто). В Україні плідно працював мистецтвознавець і педагог Семен Криницький, Петро Пиртей (обидва — Івано-Франківськ).
За межами України працює Володимир Марчак (нар. 1922) — краєзнавець, який створив монографію рідного села Пакошівки (Ukrainiec w Polsce», t. I—II. Sanok, 1994).


Балудянський Михайло (7 жовтня 1769, с. Ольшава Кошицького округу, Словаччина — 15 квітня 1847, СПб) — педагог, економіст, юрист, державний діяч.
Є спроба вивести корені родини Балудянських з с. Балутянка Сяніцького повіту. Але у XVII—XVIII ст. в цьому селі такого прізвища не було. Родина «Балутянські» (Baluciafskie) мешкала тоді у в близькому селі Завадка Риманівська (див. І. Красовський. «Прізвища галицьких лемків XVIII ст., Львів, 1993, с. 30). Можливо, що закарпатська родина Балудянських (раніше Балутянських) походить саме із Завадки Риманівської.
Після закінчення студій у 1804 р. переїхав до Петербурга, якому належала визначна роль у розвитку української літератури. Працював професором політичної економії у педагогічному інституті, потім першим ректором Петербурзького університету (1819—1821). Брав участь (разом з М. Сперанським) в урядовій комісії для складання зведення законів Російської імперії. Був прихильником реформ у селянському питанні і прогресу в освіті. Ряд статей («Національне багатство», «Про поділ і оборот багатства» та ін.) опублікував у «Статистическом журнале» (1806—1808).
М. Балудянський постійно підтримував зв'язки з прогресивними діячами науки і культури Закарпаття.

Орлай Іван
(1770, с. Паладь, теп. Комарівці Ужгородського р-ну Закарпатської обл. — 11 березня 1829, Одеса) — вчений медик, педагог і освітній діяч з родини закарпатських лемків.
Вищу освіту здобув у Львівському, Пештському та Віденському університетах. У 1790 р. виїхав до Росії. У 1793 р. закінчив медико-хірургічне училище в Петербурзі, працював медиком.
У 1821—26 рр. — директор гімназії в Ніжині, де працювала група професорів із Закарпаття. У 1826—29 рр. очолював Рішельєвський ліцей в Одесі. Був членом наукових товариств у Росії і за кордоном. Автор праць з медицини, історії, педагогіки.
У 1804 р. в «Северном вестнике» опублікував першу працю про закарпатських українців «Краткая история о карпато-россах». Була це перша друкована інформація в Росії про життя карпатських русинів. Був особисто знайомий з М. Гоголем і, безперечно, розповідав йому про українське населення за Карпатами. Письменник використав ці розповіді у своїй «Страшной мести».

Венелін (Гуца) Юрій
(справжнє прізв. Гуца — 3 квітня 1802, с. Тибава, тепер Свалявський р-н Закарпатської обл. — 7 квітня 1839, Москва) — просвітній діяч, учений, публіцист, історик-етнограф, філолог.
Освіту здобув в Ужгородській гімназії. У 1821 р. вчився в Сатмарському ліцеї (теп. Румунія), наступного року — у Львівському університеті. У 1825 р. переїхав у Москву і за порадою земляка І. Орлая продовжив навчання у Московському університеті. У грудні 1829 р. Російська Академія відрядила його до Болгарії, Валахії і Молдавії. Зібравши багатий матеріал, у 1833 р. закінчив фундаментальну працю «Влахоболгарські і дако-слов'янські грамоти» (1840). У 1835 р. написав «Граматику нынешнего болгарского наречья».
Автор праць «О зародыше новой болгарской литературы» (1838), «Древние и нынешние болгары» (1829, 2 т.), «Древние и нынешние словене» (1841), «О споре между южанами и северянами на счет их россизма» (1846), «Скандинавомания и ее поклонники» (1841) та ін.
Похований на території Данилова монастиря. Визначному вченому, вихідцеві із закарпатських лемків (лемаків) у Софії поставлено пам'ятник з написом: «Юрію Венеліну — просвітителю болгар».

Раковський Іван
(5 березня 1815, с. Ставне, тепер Ужгородський р-н Закарпатської обл. — 3 грудня 1885, с. Іза Закарпат. обл.) — публіцист та освітній діяч.
Після закінчення у 1830 р. Ужгородської гімназії вступив у богословську семінарію, де у 1838—39 рр. під керівництвом О. Духновича працював писарем єпископської канцелярії. Завдяки сприянню А. Добрянського переїхав у Будин викладачем гімназії та редактором «Земского правительственного вестника». Будучи під впливом російського історика церкви В. Войтковського, перейшов на позиції москвофільства. У 1853 р. видав у перекладі російською мовою «Сокращенную грамматику русского языка» О. Духновича. Співпрацював у віденському «Віснику для русинів…», львівській «Зорі Галицькій», «Семейной библиотеке» та ін. У 1856 р. почав видавати «Церковную газету» — перший закарпатоукраїнський друкований орган.
У 1859 р. виїхав у закарпатське село Ізу священиком, де перебував до кінця життя. 19 вересня 1866 р. обраний головою «Общества св. Василия Великого» в Ужгороді. Видавав язичієм тижневик «Світ». Видав кілька підручників: арифметику в двох частинах (1869), «Краткую научную географию» (1870) та ін. Разом з Венеліним (Гуцою), О. Духновичем, А. Добрянським, О. Павловичем належить до найстаршої генерації закарпатських будителів.

Добрянський Віктор
(1816, с. Рудльов Воронівського округу, Словаччина — 12 червня 1860, Пряшів) — педагог, публіцист і громадський діяч.
Богословський факультет і вищу філологічну школу закінчив у Відні. Як вихователь, викладач і церковний сановник діяв у Пряшеві. З братом Адольфом Добрянським очолив культурно-літературний рух закарпатських і галицьких русинів (українців).
У 1849—1850 рр. В. Добрянський був шкільним інспектором Ужгородського дистрикту, а в 1850—1852 рр. — шкільним радником Кошицького району. Сприяв організації українського, а також словацького шкільництва, виступав за введення руської (української) та словацької мов у гімназіях. Своєю невтомною діяльністю сприяв заснуванню у Пряшеві у 1852 р. вищої гімназії, в якій навчалося багато лемків з обох схилів Карпат. Уклав для гімназії підручник грецької літератури. Був співпрацівником львівських та віденських періодичних видань.

Ярина Йосиф
(1789, с. Радоцина Горлицького пов., теп.. РП — 15 вересня 1817, там же) — видатний учений початку ХІХ ст., філософ, літературознавець, поет.
Навчався в Бардієві, Кошицях і Відні. Про нього, людину великих здібностей і великого таланту, свідчить той факт, що у 25 років він став професором філософії та богослов'я.
Автор ряду творів історико-філософського напрямку, літературних рецензій, поетичних творів, наукових статей і розвідок. Писав в основному латинською і німецькою мовами.
Особа Й. Ярини чекає на поважного дослідника його творчості і наукової діяльності.

Лещишак Никифор
(1856, с. Білична Горлицького повіту, теп. РП — 19 жовтня 1914, с. Лелюхів, там же) — фольклорист кінця ХІХ — поч. ХХ ст.
Є автором рукописного збірника 226 народних пісень (без паспортизації і запису мелодій) з села Білична кол. Горлицького повіту.
Цікава історія збірника, який має неабияку цінність і дотепер не опублікований. Першим звернув увагу на нього І. Франко. Частину записаних пісень він запропонував І. Коперницькому, який високо оцінив їх. 2 січня 1885 р. І. Франко надіслав йому ще 68 пісень, записаних Н. Лещишаком.
У квітні 1889 р. збірку схвалено до друку, але непорозуміння між видавцями і замовниками спричинили відкладення друкування збірника, який, без сумніву, став би окрасою української фольклористики.
Надалі збірник текстів Н. Лещишака зацікавив Б. Лопушинського та О. Зілинського. Останнім часом рукописний збірник перебуває у центрі уваги українського фольклориста у Словаччині Миколи Мушинки.

Гижа Марко
(1869, с. Лосє Горлицького пов., теп. РП — 8 березня 1941, м. Висова, там же) — громадсько-освітній діяч і педагог.
Народну школу закінчив у Горлицях. Після ІІ курсу гімназії в Новому Санчі вступив на підготовчий курс учительської семінарії у Львові. У 1889 р. склав іспит зрілості і був скерований на посаду вчителя в Квятоні, опісля працював у Ганчовій та Лосю. Від 1896 до 1925 рр. — вчитель у селі Висовій. Автор дуже цінної «Шкільної хроніки» місцевої школи. Під заголовком «З шкільної хроніки Марка Гижі — вчителя у Висові» рукопис надрукований у тижневику «Наше слово» за 15 червня — 27 липня 1975 р. (автор публікації І. Красовський).
Багато зусиль докладав, щоб охопити навчанням усю молодь шкільного віку. Значною мірою поліпшив методику викладання в школі, за що отримав кілька урядових подяк. Допомагав народно-освітнім організаціям Лемківщини.
У некролозі про нього було написано: «Син Лемківщини, що сіяв зерна національної свідомості, защіплював ідеї правди, любові і віри для кращого майбуття лемківського краю…»
З чотирьох його синів найстарший загинув у час Визвольних змагань, інші, професіонали з вищою освітою, працювали на ниві педагогіки, медицини.

Брик Іван
(8 липня 1879, с. Долішні Устрики Ліського повіту, теп. РП — 1947, Ляндок, Тироль) — суспільний діяч, науковець, професор.
Після закінчення (1898) гімназії в Перемишлі студіював філософію, українську та слов'янські мови і літературу у Львівському університеті. Був членом «Академічної Громади» і «Наукового Кружка». Згодом студіював у Липську та Празі. У Празі організував «Українську громаду» і став першим її головою.
У Віденському університеті захистив ступінь доктора філософії і повернувся до Львова. У 1904 р. викладав українську мову на «Українських наукових курсах», вчителював в Українській Академічній Гімназії.
Після Першої світової війни викладав у створеному 1921 р. Тайному Українському Університеті у Львові, періодично працював також у Головному відділі товариства «Просвіта», часто виїжджав у міста Ясло, Сянік, Новий Санч на Лемківщині, сприяв розвиткові освіти, культури в лемківському середовищі. Від 1919 р. був почесним членом «Просвіти» і дійсним членом НТШ у Львові.
Свої наукові праці з ділянки літератури, історії української культури публікував у «Записках НТШ», «Українсько-руськім архіві», «Збірнику Львівської Ставропігії», газетах «Діло», «Громадська Думка» та інших. Особливу увагу приділяв історії і культурі рідного краю — Східної Лемківщини.

Зілинський Іван
(22 травня 1879, с. Красна (Коростенка) біля Коросна, теп. РП — 21 квітня 1952, Прага) — мовознавець, дослідник лемківських говірок, фольклорист.
Після Перемиської гімназії вступив на філософський факультет Віденського університету. Уже на другому курсі підготував реферат «Загальний стан української діалектології», в якому велику увагу присвятив лемківській говірці рідного села. У 1907 р. закінчив університет, одержавши наукове звання доктора філософії. Працював викладачем української, німецької та латинської мов у Бережанській, Станіславській, Львівській гімназіях.
У 1911 р. побував на Східній Україні, досліджуючи українську мову. На основі зібраних матеріалів написав працю «Спроба упорядкування українських говорів» (Львів, 1914). Війна на певний час загальмувала його працю.
У 1926 р. почав працювати «допоміжним» професором Ягеллонського університету в Кракові, згодом «надзвичайним професором руських мов». З великою активністю продовжував працю над дослідженням лемківських говірок. У 1927 р. опублікував поважне наукове дослідження «Носові звуки в говірці села Красна Короснянського повіту. Філологічні праці» (Варшава, 1927). У 1933 р. опублікував «Карту українських говорів», що стала вагомим внеском в українську діалектологію. Особливо енергійно виступив проти гіпотези окремих польських дослідників, які твердили, що основою лемківської, бойківської та навіть гуцульської говірок нібито була польська мова.
У квітні 1931 р. взяв участь в експедиції на Західну Лемківщину (с. Явірки) в результаті якої написав наукову розвідку «Лемківська говірка села Явірок» (1934). Чимало уваги присвятив спробам встановлення границь між окремими говірками карпатської групи, головним чином лемківської та бойківської. Його праці з цього приводу: «Питання про лемківсько-бойківську мовну границю» (1934), «Границі бойківського говору» (1938), «Мова закарпатських українців» (1939).
Після війни залишився у Празі на посаді професора української та білоруської мов Карлового університету. Хвороба не дала йому змоги закінчити ряд запланованих праць. Цю справу продовжив його син Орест.

Волошинович Олександр
(2 лютого 1881, с. Липовець, Сяніцького пов., теп. РП — 10 лютого 1971, Братислава) — громадський і суспільний діяч, рідний брат матері поета Б.-І. Антонича.
Рід походив із с. Королик Волоський. Його батько Микола вивчав у Віденському університеті хімію і філософію, працював професором Львівського університету. За станом здоров'я перейшов на посаду священика у с. Липовець (помер 1913 р.). син — О. Волошинович закінчив сім класів гімназії у Самборі, восьмий — у Сяноці (1901). У 1911 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету. Студентом працював у москвофільській студентській організації «Друг».
Після війни (1918) у Сяноці, куди повернувся О. Волошинович, була створена «Руська народна рада», яка боролася за приєднання Лемківщини до Чехословацької республіки. Рада відрядила його до Кошиць зі спеціальною відозвою. Саме тоді польський суд засудив О. Волошиновича до страти. Чеські дипломати відмовилися від «претензій на Лемківщину», і О. Волошинович залишився в Кошицях на посаді урядовця, потім став окружним начальником у Михалівцях. У 1919 р. приїжджала до нього сестра Ольга з 10-річним сином Богданом-Ігорем Антоничем, який уже тоді, за словами О. Волошиновича, був «українцем-народовцем».

Налисник Юліян
(1 січня 1890, с. Красна колишнього Короснянського повіту, теп. РП — 22 квітня 1960, Нью-Йорк) — учений і громадський діяч.
Навчався у Перемиській, потім Новосанчівській гімназіях. За порадою проф. І. Зілинського перейшов у 5-й клас української гімназії у Львові. Після матури вступив на правничий факультет університету. У серпні 1914 р. вступив до Українських Січових Стрільців. 30 вересня 1916 р. під Потуторами (Тернопільщина) потрапив у російський полон. Наприкінці 1917 р. утік з Сибіру до Києва, де працював урядовцем.
У 1921 р. повернувся в Галичину. У Кракові закінчив правничі студії, у 1931 р. відкрив адвокатську канцелярію в Дуклі. У вересні 1939 р. арештований польською поліцією за активну громадську працю в рідному селі (заснування Товариства «Український Народний Дім», «Сільський Господар»), незабаром вийшов на волю.
Під час німецької окупації трудився на народній ниві, працюючи адвокатом. Польські поліцейські управи кілька разів погрожували йому смертю. Тому в липні 1944 р. змушений був залишити рідну Лемківщину і подався до Австрії.
У грудні 1949 р. виїхав з родиною до Нью-Йорка. Вже на початку 1950 р. прийняв посаду голови І-го Відділу Організації Оборони Лемківщини та заступника голови Головної Управи ООЛ. На з'їзді ООЛ в жовтні 1958 р. обраний на голову Головної Управи ООЛ, а на з'їзді 8 листопада 1959 р. поновлений на цій посаді. Був також до кінця життя головою Видавничої колегії Головної Управи «Оборони Лемківщини Західної України».

Курилло Теофіль
(1891, с. Розділля кол. Горлицького пов., теп. РП — 1945, Краків) — доктор правничих наук, громадсько-суспільний діяч.
Мати походила з родини Константиновичів. Гімназію закінчив у Яслі, потім юридичний факультет Краківського університету. Працював адвокатом у Кракові.
Багато уваги і часу присвятив збиранню, обробці і виданню праць з історії Лемківщини. Його перу належать «Дневник лемка із Талергофа» (Талергофський альманах, вип. ІІ, ч.1, Львів, 1930), «Краткая зводка писателей и журналистов из Лемковщини» (Львів, 1934), «Збойництво на Лемковской Руси в XVII i XVIII віках» (Перемишль, 1936), «Лемки — князями церкви» (Львів, 1938). Крім того, численні статті, нариси, замітки з життя лемків друкував у різних газетах і журналах. Зібрав багато даних про знаних лемків, але не встиг видати цю працю.

Федак Федір
(13 грудня 1895, с. Поляни Короснянського повіту, теп. РП — 10 червня 1970, м. Новоград, РП) — культурний і освітній діяч.
Закінчив початкову сільську школу, пізніше освіту продовжував самостійно. У 1912 р. емігрував у США, повернув на початку Першої світової війни, був вивезений на Схід. У 1919 р. повернувся на Лемківщину. Щоб уникнути переслідувань з боку польських властей, на певний час утік до Чехословаччини. Повернувшись, був арештований і сидів у львівській тюрмі.
Від 1947 р. жив у Новограді Щеціньського воєводства. З часу заснування УСКТ (1956) став його активним членом. Розгортав культурно-громадську працю серед лемків, розповсюджував тижневик «Наше слово», українські календарі. Ціле життя був ентузіастом рідної культури. У культурному житті лемків як у Карпатах, так і на західних землях, не було ділянки, в якій він не брав би участі. Прагнув, щоб усі лемківські діти навчалися рідної мови. Для молоді був прикладом того, як належить дорожити рідним і шанувати чуже.
Відколи почало виходити «Наше слово», виступав на його сторінках зі статтями та віршами. Вів також велике листування. Цікаво, що кожен лист старанно прикрашав власноручним малюнком краєвиду Карпат. Часто приїжджав у рідні гори, їздив на художні фестивалі до Свидника, у 1956 р. відвідав рідних в Україні.
Закоханий у природу, всюди, де жив, садив дерева, озеленював села. Зернятка фруктових дерев постійно носив з собою і садив при дорозі, куди мандрував. Завів чудовий власний садочок, навчав сусідів і знайомих садівництва.

Звірик Йосип
(О. Костаревич. 4 жовтня 1896, с. Костарівці біля Сянока, теп. РП — 17 травня 1970, Львів) — педагог, публіцист, громадсько-освітній діяч.
Здобувши педагогічну освіту, надалі все життя вчив лемківських дітей, користувався заслуженим авторитетом і загальною пошаною серед населення. Довгий час був директором школи у с. Свіржова Руська, згодом у селі Святкова Велика Ясельського повіту.
У 1945 р. виселений в Україну, жив у Львові. Завідував педагогічним кабінетом при Брюховицькому районному відділі народної освіти, заступником директора обласного інституту вдосконалення кваліфікації вчителів.
Був постійним дописувачем тижневика «Наше слово». Цінні його праці про кооперацію та шкільництво на Лемківщині. Автор численних оповідань і віршів, присвячених життю лемків.

Пельц Степан
(11 серпня 1894, с. Вороблик Королівський Сяніцького повіту, теп. РП — 27 травня 1987, Нью-Йорк) — громадський діяч, народний маляр, публіцист.
18-річним юнаком виїхав до США на заробітки. Працював на різних фабриках, у вільний час вивчав англійську, німецьку та російську мови. Організував навчання української мови дітей емігрантів, працюва учителем у народних школах.
На початку 30-х рр. створив «Допомоговий комітет» для Воробликів, зібрав кошти на освітні та економічні цілі. Був одним з перших організаторів «Допомогового комітету Лемківщини». У 1936 р. підготував виставу «Лемківське весілля», яка мала великий успіх.
Відомий як публіцист. Автор численних статей з історії лемків, зокрема про їхнє життя в США, Канаді. Цінна його праця «До історії лемківської еміграції в ЗДА» (1965), розвідки про талановитих музикантів-лемків Г. Турковського, О. Турковського та ін. Викликає схвалення його безмежна любов до народної творчості лемків. У його колекції зібрано народні вишивки, різьба, малювання (зокрема малюнки Никифора), які були предметом кількох цікавих виставок. також славився як народний маляр, автор багатьох картин, на яких змалював красу рідної Лемківщини.

Гижа Михайло
(4 вересня 1902, с. Висова Горлицького повіту, теп. РП — 8 листопада 1964, м. Сиракузи, США) — медик, суспільний і громадський діяч.
Середню освіту здобув у польскій гімназії в Горлицях (1922), медичну на факультеті Ягеллонського університету в Кракові (1928). Працював у психіатричній лікарні біля Кракова. У 1930 р. отримав науковий ступінь доктора медичних наук у Львівському університеті, продовжуючи працю у Висовій. Разом з батьком Марком Гижею і братом Орестом проводив велику суспільну працю, піднявши на високий рівень культуру села, національну свідомість земляків-лемків. Помітна його праця на кооперативній ниві.
У червні 1934 р. був арештований і просидів 5 місяців у Березі Картузькій. Польські власті продовжували чинити йому труднощі в праці. У 1944 р. подався до Німеччини, а звідти у 1949 р. виїхав до США, де працював за спеціальністю. Після автомобільної аварії у червні 1964 р. втратив здоров'я і незабаром помер.

Дудра Михайло
(16 листопада 1912, Джерсі Сіті, США — 31 жовтня 1982, Лоренто, США) — учений, суспільний діяч, дійсний член НТШ, член-кореспондент Українського католицького університету в Римі.
Його батьки з Лемківщини. Малим хлопцем повернувся з родиною до рідного краю. Після народної школи закінчив у 1932 р. Українську гімназію в Перемишлі і вступив до Львівського університету. Ще під час студій працював у Лемківській секції при «Просвіті». У 1934 р. вигнаний з Польщі, виїхав до США.
У США розгорнув активну роботу серед лемківської еміграції, став членом-співорганізатором Організації Оборони Лемківщини (ООЛ). Відвідуючи лемківські громади в США і Канаді, виголосив сотні доповідей, допомагав у створенні відділів ООЛ. У 1936 р. став редактором «Лемківського дзвону». Його талант і невтомна праця стали твердою основою існування і діяльності ООЛ. У 1942 р. закінчив у Європі студії і здобув звання доктора прав і суспільних наук в Українському Вільному університеті та доктора політичної економії в Карловому університеті в Празі (1945).
Після війни повернувся до США і присвятив себе університетській праці як професор економії. Був довголітнім викладачем коледжів. Автор численних наукових праць з питань політичної економії. В Лоренто започаткував промислову школу, якою керував 20 років. У 1971 р. від Департаменту праці США отримав звання заслуженого професора, а в 1982 р. — почесний докторат.
Шевчик Трохим (5 серпня 1912, с. Ждиня Горлицького повіту, теп. РП — 1 липня 1979, Львів) — педагог-філолог, географ, працівник системи освіти. Самостійно опанував програму і склав екстерном іспити за курс гімназії в Горлицях, давав приватні уроки з математики та інших предметів. Вступив на історико-філософський факультет Краківського університету, але війна перервала навчання.
У 1945 р. переселений в Україну. Закінчив географічний факультет Львівського університету, працював викладачем. Був на посаді завідувача учбової частини Інституту вдосконалення вчителів, директором вечірньої школи та вчителем географії й іноземних мов у середніх школах. Крім слов'яських мов, володів німецькою, англійською та французькою. Заочно закінчив аспірантуру при Ленінградському університеті, підготував кандидатську дисертацію «Фізична карта світу».
Велику увагу присвятив географії, історії та культурі рідного краю. Виготовив адміністративну карту Лемківщини з обширним до неї поясненням. Написав ряд статей, заміток про Лемківщину, кілька з них були вміщені на лемківській сторінці тижневика «Наше слово». Працював над створенням п'єси «Трагедія Лемківщини» про події від Першої світової війни до 1947 року. Несподівана смерть не дозволила йому завершити літературний твір.

Гижа Орест
(15 жовтня 1913, с. Висова Горлицького пов., теп. РП — 19 лютого 1990, Бережани Тернопільської обл.) — лікар, збирач і популяризатор пісенної творчості лемків.
Ще гімназистом, почав збирати фольклор лемків. Записав перших 80 пісень від народної співачки Марії Макари та її дочки Іванни в рідному селі Висова. Після закінчення гімназії створив тут хоровий і драматичний гуртки та успішно керував ними. У його репертуарі були п'єси «Ой, не ходи, Грицю», «Украдене щастя», «Невольник», «Лимерівна» та інші. У 1933—1937 рр. навчався у Варшавській стоматологічній академії, брав активну участь у студентському хорі.
У 1938 р. свої записи народних пісень О. Гижа показував Ф. Колессі у Львові. Видатний український учений заохотив Гижу до подальшої праці в цьому напрямку.
У 1945 р. О. Гижа був виселений в Україну. Працював лікарем-стоматологом у районній лікарні м. Бережани на Тернопільщині, продовжуючи записи народних пісень від лемків-переселенців. У 1972 р. в Києві побачив світ його збірник «Українські народні пісні з Лемківщини», в який увійшло 300 пісень.
Працю О. Гижі високо оцінили академіки Філарет Колесса та Максим Рильський, професори П. Козицький та О. Сорока, доктор мистецтвознавства Софія Грица, народний артист Іван Козловський. Особливо висока музична оцінка була з боку фольклориста і музикознавця, диригента і композитора, доцента Кошицького університету (Словаччина) Юрія Костюка.
Частина фольклорних записів О. Гижі зберігається в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського НАН. Фольклорист радо спілкувався з шанувальниками народної творчості Тернополя, Львова, Івано-Франківська та інших міст України, Польщі, Словаччини. Наприклад, уже покійний український поет з Пряшева Іван Мацинський присвятив О. Гижі 15 сонетів під назвою «Купина неопалима» (надруковані в Братиславі).
Трагічна смерть сина Богдана у 1973 р. підірвала здоров'я Ореста Гижі. Але ще доволі довгий час він працював на користь медицини, а також в ім'я розквіту культури лемків.

Гнатишак Анатолій
(20 лютого 1917, с. Бахів, Перемишльського воєв. РП — 29 квітня 1997, Львів) — педагог, професор медицини, громадський діяч, походив з відомої лемківської родини з Криниці.
У 1935 р. закінчив Перемиську гімназію і вступив до медичного факультету Львівського університету (закінчив 1941). Працював ординатором хірургічного відділення Львівської залізничної лікарні. У 1944 р. переїхав до Німеччини, працював у лікарні в Ольбернхау.
У жовтні 1945 р. повернувся до Львова, був ординатором у клініці дитячої хірургії. Від 1946 р. — асистент кафедри загальної хірургії. У 1950 р. захистив кандидатську, а в 1958 — докторську дисертації. Від 1960 р. — професор і завідувач кафедри загальної хірургії. У 1966 р. організував (першу в СРСР) кафедру онкології, якою завідував до 1988 р. Був науковим консультантом кафедри, консультантом обласного діагностичного центру.
Опублікував понад 160 наукових робіт, підготував 30 кандидатів і 10 докторів медичних наук, виконав понад 6 тисяч операцій. Протягом 20 років був заступником голови Республіканського товариства онкологів, учасник і організатор кількох з'їздів онкологів.
Був активним працівником на культурній ниві лемків. Брав участь у роботі крайового товариства «Лемківщина» та Фундації дослідження Лемківщини у Львові.

Рудловчак Олена
(1 лютого 1919, м. Мукачеве Закарпатської обл.) — літературознавець у Словаччині, доцент.
Закінчила гімназію в Мукачеві (1937), філософський факультет Словацького університету в Братиславі (1943). Кандидатську дисертацію закінчила в САН (1960), габілітація на доцента — на філософському факультеті Карлового університету в Празі (1967).
Працювала вчителькою, редактором, режисером радіо, старшим науковим співробітником, завідувачкою дослідного кабінету україністики при кафедрі української мови і літератури університету П. Й. Шафарика в Пряшеві.
Серед багатьох її публікацій — «Олександр Духнович» (О. Духнович, твори, т. І, 1968), «Зелений віночок, червоні квіточки. Антологія творчості народних поетів» (1965), «Поети Закарпаття. Антологія закарпатської української поезії XVI ст. — 1945 р.» (1965), «Пряшівська літературна спілка Духновича і літературні проблеми» (Дукля, 1965, 1—4), «Хрестоматія закарпатської української літератури ХІХ ст. Частина перша» (1976), «До історії вивчення закарпатського фольклору і етнографії в ХІХ і на початку ХХ століть» (Наук. збірник МУК, 1976) та ін.
Праці О. Рудловчак мають велике значеня у вивченні літературного процесу лемків південних схилів Західних Карпат.

Новак Михайло
(21 листопада 1919, с. Вишній Орлик Свидницького округу, Словаччина) — педагог, науковець, культурний діяч.
Навчався в словацькій гімназії у Пряшеві, потім в Ужгородській гімназії. У результаті наполегливих пошуків дійшов остаточного переконання, що всі жителі Карпат (гуцули, бойки, лемки) належать до українського народу, а їхні говірки — відгалуження української мови.
З початку 50-х рр. працював редактором журналу «Дружно вперед», викладачем-доцентом, завідувачем кафедри української мови і літератури, заступником декана Пряшівського педагогічного факультету. Функціонер КСУТу, автор багатьох підручників, методичних посібників, статей.

Латта Василь
(29 грудня 1921, с. Пчолине Гуменського окр., Словаччина — 27 червня 1965, Братислава) — вчений-лінгвіст, доцент Братиславського університету ім. Коменського.
Навчався в Мукачівській гімназії, а в 1938 р. перейшов у Празьку гімназію. У 1924 р. вступив на хімічний факультет Віденського політехнічного інституту. У 1945 р. записався на філософський відділ Братиславського університету. Став директором новозаснованої Межилабірської педагогічної гімназії, згодом заснував кафедру української та російської мов при Пряшівському педагогічному інституті.
Постійно досліджував українські говірки в Словаччині. У 1954 р. вступив в аспірантуру при Братиславському університеті, яку закінчив у 1957 р. Написав кандидатську дисертацію «Українські говірки Східної Словаччини». Після захисту розпочав працю над кількатомним діалектологічним Атласом говірок Східної Словаччини.
Протягом короткого часу В. Латта визнаний як один з кращих чехословацьких діалектологів. Високу оцінку одержали його праці «Повноголосся в українських говорах Словаччини» (1958), «Словацько-українська мовна межа» (Київ, 1960), «Українська мова в ЧССР» (1958) та інші, які мають неабияке значення для визначення мовних проблем лемків південних схилів Західних Карпат.
Основна його праця, яку не встиг завершити, — два томи «Атласу українських говірок Східної Словаччини».

Олесневич Любомир
(26 серпня 1921, с. Богуша Новосанчівського пов., теп. РП — 17 червня 1983, Львів) — учений, громадський діяч.
Навчання у Новосанчівській гімназії перервала війна. Після арешту деякий час був у концтаборі Кірхебург. У 1945 р. переселений з родиною у м. Бережани на Тернопільщині. Тут закінчив середню школу і вступив до Львівського торгово-економічного інституту (закінчив 1953 р.). У цьому ж інституті закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію (1958).
Працював науковим співробітником, потім завідувачем відділу Інституту економіки АН України. Автор 88 наукових праць, присвячених проблемам економіки західних областей України, підготував для захисту докторську дисертацію.
Його перу належать статті на лемківські теми, які друкувалися в Україні і за кордоном. Опрацював тему міграції лемків, їх переселення в Україну. Розпочав укладання словника лемківського діалекту. Цікавився життям лемків в Україні, Польщі, Словаччині, на еміграції. Багато років був членом правління Товариства «Україна», підтримував дружні стосунки з «Лемко-Союзом» у США. Написав історію Лемко-Союзу.

Кметко Ігор
(22 лютого 1928, с. Яблониця Польська Короснянського пов., теп. РП) — педагог, громадський діяч.
Після неповної середньої школи у 1942—1944 рр. навчався в торговельній школі у Сяноці.
У 1945 р. виселений в Україну в м. Бережани на Тернопільщині. У 1947 р. закінчив Бережанську середню школу, а в 1952 р. геодезичний факультет Львівського політехнічного інституту. Працював інженером-геодезистом у м. П'ятигорську Ставропольського краю (1952—1957), старшим лаборантом кафедри геодезії Львівського політехнічного інституту (1957—1959) та асистентом кафедри геодезії Сільськогосподарського інституту (1959—1967). У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію та був затверджений доцентом кафедри геодезії політехнічного інституту. У 1973—1975 рр. працював викладачем гірничого інституту в Алжирі. Відомий науковець-дослідник у ділянці геодезії. Опублікував понад 70 наукових праць.
І. Кметко — активний громадський діяч. Він голова Личаківського районного відділення товариства «Лемківщина» м. Львова, дослідник історії та культури лемків, постійний учасник імпрез як товариства «Лемківщина», так і Фундації дослідження Лемківщини у Львові.
Зілинський Орест (12 квітня 1923, с. Красна (Коростенка), теп. Короснянського пов., теп. РП — 14 липня 1976, Свидник, Словаччина) — учений, філолог, громадський діяч; син професора Івана Зілинського.
Початкову та середню освіту здобув у Красній, Кракові, Ярославі. Вступив до Українського вільного університету у Празі (1940).
Був арештований за участь в антифашистському русі. Після закінчення факультету слов'янської філології в Празькому Карловому університеті (1949) працював викладачем. Від 1958 р. і до кінця житя працював у Чеській АН у Празі над проблемою україністики і українсько-слов'янських культурних взаємин. Автор понад 200 наукових праць, статей, рецензій. Велику увагу приділяв вивченню літератури та культури лемків обох схилів Західних Карпат. Його праці часто друкувалися на сторінках «Нашого слова» і «Нашої культури».
У 1969 р. вперше після війни і востаннє відвідав рідне село. Знайомлячись з архівами в Польщі, відшукав серед численних документів раніш не відомий збірник 233 лемківських народних пісень (тексти) із с. Білична, який у 80-х рр. ХІХ ст., священик Н. Лещишак надіслав І. Франкові. Але з різних причин збірник не був надрукований. У «Нашому слові» (1973, 35—41) О. Зілинський подав короткий зміст збірника і 10 балад з коментарями.
У 1975 р. повернувся до фольклору рідного села. В архіві батька знайшов пісні, записані 1905 і 1912 рр. Помістив у «Нашому слові» публікацію «Обрядові пісні села Красна на Лемківщині» (1975, 31, 34—37).
Планував опрацювати народні балади лемків Польщі як продовження монографії «Народні балади українців Східної Словаччини» (рукопис), де зібрано понад 500 балад, але передчасна смерть перешкодила здійсненню цих задумів.

Кітик Василь
(11 квітня 1923, с. Мисцова Короснянського пов., теп. РП — 24 липня 1984, Львів) — видатний учений-геолог, професор, член-кореспондент АН України, громадський діяч.
Навчався у містечку Дуклі, потім в Українській учительській семінарії в Криниці. 1945 р. разом з родиною виселений в Україну. У 1951 р. закінчив Львівський політехнічний інститут. З 1955 р. в Інституті геології і геохімії горючих копалин АН України працював аспірантом, молодшим науковим співробітником, ученим секретарем, заступником директора з наукової роботи і завідувачем відділу. У 1956 р. захистив кандидатську, а в 1969 р. — докторську дисертації. З 1982 р. — член-кореспондент АН України. Опублікував близько 170 наукових праць, у тому числі 8 монографій.
Вів велику науково-організаторську і громадську роботу. Був обраний головою Міжвідомчої комісії, керував роботою ряду наукових симпозіумів, редагував наукові тематичні збірники, був членом редколегії республіканського збірника «Геологія і геохімія горючих копалин». Брав активну участь у підготовці молодих учених. До кінця життя залишався патріотом рідного краю — Лемківщини, вивчав історію та культуру краянів.

Масляк Володимир
(10 серпня 1925, с. Кінське Сяніцького пов., теп. РП) — учений у ділянці медицини, суспільний діяч.
Гімназію закінчив у Перемишлі. У 1940—1942 рр. навчався в Українській учительській семінарії в Криниці. Влітку 1945 р. переселений в Україну (Жовківський р-н на Львівщині). У 1946 р. вступив на навчання до Львівського медичного інституту. Після закінчення (1961) працював хірургом. Його постійно цікавила нова галузь медицини — проктологія. У 1961 р. пройшов курс спеціалізації з цієї спеціальності при Московському науково-дослідному інституті.
Надалі цілком присвятив себе справі розвитку нової галузі медицини в Україні. У 1962 р. став завідувачем створеного з його ініціативи проктологічного відділу Львівської обласної клінічної лікарні, першого медичного закладу такого типу в Україні. Першим в Україні почав читати курс проктології студентам медінституту. Як спеціаліст високої кваліфікації успішно зробив велику кількість дуже складних операцій.
В. Масляк — досвідчений талановитий учений і педагог. У його доробку понад 50 наукових праць. Він учасник республіканських наукових конференцій. У 1967 р. захистив кандидатську дисертацію, став доцентом інституту. У 1979 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого лікаря України, а в 1994 р. — звання професора інституту.
Активний учасник імпрез товариства «Лемківщина» та Фундації дослідження Лемківщини у Львові.

Мощич Петро
(27 квітня 1928, с. Волосате Ліського повіту, теп. РП) — педіатр, професор, громадський діяч.
У 1942—1944 рр. вчився у Ярославській гімназії. Переселившись 1945 р. в Україну, закінчив в Ужгороді 10-й клас середньої школи і вступив на медичний факультет Ужгородського університету (закінчив 1952).
У 1953 р. вступив в аспірантуру на кафедру педіатрії Київського медичного інституту. У 1958 р. захистив кандидатську дисертацію, з 1963 р. — доцент кафедри. У 1967 р. захистив докторську дисертацію, з 1969 — професор, від 1971 — завідувач кафедри дитячих інфекційних захворювань.
У 1983—88 рр. — головний педіатр України.
Автор близько 350 наукових праць з медицини, серед яких 25 монографій, учасник численних міжнародних і республіканських форумів, конгресів, з'їздів, конференцій. Має 12 винаходів, підготував 18 кандидатів наук та 4 докторів, за підручник «Дитячі хвороби» (1979) удостоєний Державної премії України, має звання заслуженого діяча науки та техніки України.
П. Мощич — активний діяч товариства «Лемківщина» в Києві.

Щерба Іван
(14 березня 1925, с. Свіржова Руська Ясельського повіту, теп. РП) — педагог, громадський діяч.
Навчався у містечку Дукля, а в 1940—1944 рр. — в Українській учительській семінарії (Криниця).
У 1945 р. переселений в Україну. Працював директором початкової школи в Скнилівку біля Львова.
У 1954 р. закінчив факультет англійської мови Львівського університету ім. І. Франка. Перейшов на роботу завідувачем методичного кабінету у Брюховичах, був інспектором шкіл Брюховицького відділу народної освіти.
З 1966 р. працював завідувачем кабінету іноземних мов Львівського обласного інституту вдосконалення вчителів.
Опрацював ряд методичних рекомендацій для вчителів іноземних мов. У співавторстві розробив типову схему комплексної системи управління якістю підготовки учнів.
Брав участь у роботі наукових конференцій різного рівня. Він сумлінний працівник Львівського товариства «Меморіал», товариства «Лемківщина» (член правління). Автор численних матеріалів у місцевій пресі, а також статей на лемківську тематику в тижневику «Наше слово», квартальнику «Лемківщина» (США), послідовний пропагандист історії та культури рідного краю.

Лихота Михайло
(5 квітня 1930, с. Злоцьке, Новосанчівського пов., теп. РП — 18 листопада 1994, Київ) — редакційно-видавничий працівник, народний маляр.
Неповну середню освіту здобув у 1944 р. в Криниці. У 1945 р. переселений в Україну (Копичинці на Тернопільщині). У 1949 р. закінчив середню школу і вступив на художнє відділення редакційно-видавничого факультету Українського поліграфічного інституту у Львові, який закінчив у 1954 р.
Після служби у війську працював технічним редактором, у 1958 р. призначений завідувачем видавничого відділу видавництва «Дніпро» у Києві, а в 1963 р. — заступником директора з виробництва.
Вільний час віддавав мистецтву живопису. Створив цикл картин «Церкви Лемківщини». На персональній виставці у Львівському скансені (травень 1994) експонувалося 70 полотен з зображенням цікавих лемківських храмів. Виставка ця була повторена у м. Бережанах (1994), Тернополі (1995). Мріяв доповнити колекцію і видати альбом картин, але передчасна смерть перешкодила цьому.

Чучка Павло
(22 лютого 1928, с. Баранинці Ужгородського району Закарпатської обл.) — учений-педагог, професор, дослідник історії і культури лемків.
У 1952 р. закінчив філософський факультет Ужгородського університету. До 1969 р. працював доцентом, з 1969 до 1976 р. — професором кафедри української мови університету. З 1976 р. очолює кафедру загального і слов'янського мовознавства.
Працює в ділянці української діалектології, слов'янської ономастики та історії слов'янських мов. Є автором більше сотні наукових праць.
За його участі укладено і видано численні словники. Захистив у 1959 р. кандидатську дисертацію «Українські говірки околиць Ужгорода», а також докторську «Антропонімія Закарпаття» (1970). Опрацював кілька монографій з історії української мови. Був науковим консультантом при опрацюванні наукового дослідження «Прізвища галицьких лемків у XVIII ст.» (1993, автор І. Красовський).
Праці П. Чучки, а також його аспірантів — поважний внесок у справу більш глибокого розкриття різних аспектів історії та культури лемків.

Роман Михайло
(1 листопада 1930, с. Кобильниця Бардіївського округу, Словаччина) — педагог і науковець, кандидат філологічних наук.
Закінчивши у 1950 р. Пряшівську вчительську семінарію, працював учителем і директором початкової школи в Пряшеві. У 1951—1952 рр. навчався на педагогічному факультеті Словацького університету. У 1971 р. йому присвоєно звання доцента, а у 1980 — звання професора теорії та історії української літератури. Є автором понад 80 наукових праць, багатьох рецензій, науково-популярних статей і розвідок. Темою його наукових зацікавлень є література східнословацьких українців. З грунтовніших досліджень на цю тему є монографія «Федір Лазорик — життя і творчість» (Пряшів, 1974), «Життя і творчість Федора Іванчова» (Пряшів, 1976), «Шляхи літератури українців Чехословаччини» (Пряшів, 1979).
Велика його заслуга у популяризації творчості літераторів Словаччини лемківського походження.
Часто виступає на конференціях, з'їздах письменників, семінарах. Цікаві його виступи на міжнародних конференціях в Ужгороді (1972, 1979), в Києві (1972, 1980), Львові (1980) та інших.
Барна Микола (8 лютого 1930, с. Радоцина Горлицького повіту теп. РП) — педагог, науковець-біолог, громадський діяч.
У 1945 р. виселений у Харківську область, а наступного року з родиною переїхав на Тернопільщину. Після середньої школи вступив (1956) на лісогосподарський факультет Львівського лісотехнічного інституту, де захопився ботанікою. На третьому курсі брав участь у роботі ІІ Всесоюзної конференції студентів-біологів, де виступив з доповіддю про деревні екзоти в Карпатах. Після закінчення інституту (1961) вступив в аспірантуру. В Інституті ботаніки АН України захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата біологічних наук.
У 1971 р. обраний на посаду доцента кафедри ботаніки Тернопільського педінституту. Автор понад 50 наукових праць, бере участь у республіканських з'їздах, конференціях.
З 1977 р. працює заступником декана біологічного факультету інституту. Основну роботу поєднує з громадською діяльністю. Є активістом товариства «Лемківщина» в Тернополі.

Гиряк Михайло
(27 листопада 1933, с. Пихня Гуменського округу, Словаччина) — науковець, публіцист, збирач і дослідник українського фольклору в Словаччині.
Закінчив гімназію в Гуменному (1952), філологічний факультет Вищої педагогічної школи в Пряшеві, аспірантуру на філософському факультеті Братиславського університету. Науковий працівник філософського факультету університету ім. Шафарика в Пряшеві, член Словацького етнографічного товариства САН, активний дослідник українського фольклору.
Окремим виданням вийшли: «Українські народні казки Східної Словаччини» (Т. І, 1965, т. ІІ, 1966, т. ІІІ, 1969, т. IV, 1972, т. V, 1976), «Гора до неба. Українські народні казки Східної Словаччини» (Ужгород, 1968), «Бібліографія фольклору Пряшівщини 1945—1969» (1972), «Фольклористичні намагання українців Східної Словаччини за післявоєнний період» (1973), «Вступні формули українських народних казок Східної Словаччини» (1976). Опублікував серію статей про народних казкарів Східної Словаччини (О. Дем'ян, А. Кимак, І. Станко, С. Полянський та ін.) та дослідження про Ф. Лазорика і Ю. Костюка.
Творчість М. Гиряка має велике значення для вивчення фольклору лемків південних схилів Карпат.

Тавпаш Андрій
(2 березня 1934, с. Святкова Велика Ясельського повіту, теп. РП) — керівник харчової промисловості, державний, суспільний і громадський діяч, юрист і економіст.
У 1945 р. переселений в Україну. У 1966 р. закінчив юридичний, а в 1974 р. — економічний факультет Львівського університету. У 1974—1988 рр. працював головою виконкому Галицької районної Ради народних депутатів, а також на інших державних посадах. У 1988 р. на конкурсній основі обраний генеральним директором Львівської кондитерської фірми «Світоч», а в 1996 р. — президентом акціонерного товариства фірми.
Неодноразово обирався депутатом Львівської міської та Галицької районної Рад народних депутатів. Нагороджений численними державними відзнаками. Захоплюється літературою з історії України і, зокрема, з історії та культури лемків.
Велика заслуга А. Тавпаша на ниві розвитку культури лемків в Україні. У 1992—1997 рр. колектив фірми «Світоч» за його ініціативи пожертвував поважну суму коштів на завершення будівництва церкви святих Володимира і Ольги в Шевченківському гаю та на видавничі потреби Фундації дослідження Лемківщини у Львові, на потреби товариства «Лемківщина», народної хорової капели «Лемковина». Є активістом товариства «Лемківщина» і Фундації дослідження Лемківщини.

Кобеляк Анатолій
(16 січня 1936, с. Крампна Ясельського повіту, теп. РП) — редакційний працівник, громадський та суспільний діяч.
У 1947 р. разом з родиною внаслідок акції «Вісла» інтернований на західні землі Польщі (поблизу м. Гожова). У 1957 р. закінчив педагогічний ліцей і був рекомедований на роботу вчителя.
У 1961 р. переїхав до Варшави і працював у редакції українського тижневика «Наше слово» секретарем. Тоді проявив свої здібності в опрацюванні матеріалів з лемківської тематики, а також як організатор різних імпрез у ділянці розвитку культури лемків.
У 1961—1978 рр. редагував лемківську сторінку «Нашого слова». Сприяв друкуванню на сторінках тижневика циклу (1500 статей) «З історії та культури лемків» (автор І. Красовський), редагував матеріали з лемківської тематики. Є автором численних інформацій з життя лемків у Польщі.
У 1995 р. пішов з редакції «Нашого слова» і разом з Є. Місилом та Р. Галаном створив редакційно-видавниче об'єднання «Український архів».
Відредагував чудовий збірник спогадів о. митрата С. Дзюбини (лемко з Гладишова) «І стверди діло рук наших» (Варшава, 1995), підготував до друку «Лемківський календар-97» (Варшава-Львів, 1996), бібліографічний покажчик «Іван Красовський» (Львів, 1997), працює над «Енциклопедичним словником Лемківщини».
Маслей Максим (23 жовтня 1937, с. Берест кол. Новосандецького пов., теп. РП) — інженер, суспільний діяч у лемківському середовищі Канади.
У 1947 р. з родиною депортований на західні землі Польщі (Нове Джевце Зеленогурського воєв.). У 1956—61 рр. навчався на механічному факультеті Вроцлавського політехнічного інституту, здобув професію інженера. Від 1961 р. працював інженером-конструктором. Суспільну діяльність розгорнув у гуртку УСКТ у Вроцлаві. У 1969—1970 рр. був заступником голови Вроцлавського ВП УСКТ, а в 1971 — головою правління. Автор численних статей про життя лемків у Польщі, що їх друкував у тижневику «Наше слово». У 1972 р. з дружиною, сином і дочкою переїхав у Торонто. Наступного року став членом Об'єднання Лемків Канади (ОЛК), виконував функцію секретаря Крайової Управи. У 1977—1981 рр., а також у 1986—1992 рр. працював головою Крайової Управи ОЛК. У 1988 р. став головним промотором (організатором) Музею Лемківської Спадщини ім. Ю. Тарновича в Торонто. Написав ряд статей до газети «Лемківські вісті» (Канада) та журналу «Лемківщина» (США). Взяв участь у роботі Міжнародної наукової конференції з історії лемків 22—24 травня 1990 р. у Львові, на якій виступив з рефератом «Лемківська громада у 100-ліття українського поселення в Канаді».

Дуда Ігор
(10 березня 1940, с. Ганчова Горлицького повіту, теп. РП) — мистецтвознавець, педагог і культурний діяч.
Після Другої світової війни родина переїхала на Тернопільщину. Вчився у Львівському технікумі легкої промисловості (1958 —1961), після закінчення переїхав до Тернополя.
З 1965 р. викладав креслення і малювання в професійно-технічному училищі № 8. У 1967—73 рр. студіював в Інституті живопису, скульптури і архітектури ім. І. Репіна Академії мистецтв СРСР у Санкт-Петербурзі на факультеті теорії та історії мистецтва.
У 1970—91 рр. — викладач історії мистецтва, рисунка і шрифтів Республіканської школи декораторів-рекламознавців і відділення «художнє оформлення» (з 1988) Тернопільського кооперативного технікуму. Паралельно викладав історію мистецтва в Тернопільському педагогічному інституті (1984—1986).
Автор-упорядник навчальних програм з історії образотворчого мистецтва, рисунка, шрифтів та інших художніх дисциплін для технікуму, педінституту, школи мистецтв. Від 1 червня 1991 р. — директор новоствореного Тернопільського обласного художнього музею.
Член Спілки журналістів України (1984), Спілки художників (1992), член ради інституту Національного Відродження України при Крайовій Раді НРУ. Друкується з 1972 р. Окремими виданнями вийшли його каталоги і путівники «Бучач» (1985), «Борщів» (1989), «Тернопіль» (1989), «Тернопільщина Літературна» (1990) та інші. Більше 200 статей, рецензій і нарисів опублікував у журналах «Образотворче мистецтво» (Київ), «Наша культура» (Варшава), «Народна творчість та етнографія» (Київ), «Тернопіль» та в часописах «Вільне життя», «Ровесник», «Тернопіль вечірній», «Радянська освіта», «Наше слово» тощо.
З 1998 р. І. Дуда — голова правління обласного товариства «Лемківщина», член редколегії газети «Дзвони Лемківщини». Бере участь у науково-практичних конференціях, семінарах з проблем мистецтва, історії та культури. Виступає з лекціями, доповідями перед громадськістю, по обласному радіо і телебаченню.


Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/5.html

Icon Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision:


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© LV Productions, Ltd. All Rights Reserved.