(in Ukrainian) IV. Література

Лемківщина виховала велику плеяду творців різних літературних жанрів, зокрема поетів, прозаїків, драматургів. Одним з найдавніших лемківських поетів був, безперечно, Русин Павло (1470—1517). Хоч у тодішній ситуації змушений був писати латинською мовою, все ж усюди підкреслював, що він «русин». Залишив близько 4 тис. віршів. У подібній ситуації працював письменник, публіцист Станіслав Оріховський (1513—1566) — «син руського священика» (І. Франко).
На Закарпатті у другій половині XVIII ст. творив літератор, історик Іван Пастелій, автор ряду історичних статей, віршованих творів. Там же, на південній частині Лемківщини, творили народний поет, збирач фольклору Іван Югасевич (1741—1814), письменник, фольклорист і етнограф Олександр Митрак (1837—1915). Одними з найпопулярніших закарпатських літераторів були члени Пряшівської літературної спілки Микола Надь (1819—1862) та Анатолій Кралицький (1835—1894).
Але чи не найбільшої слави і популярності здобули лемківські письменники, будителі Закарпаття Олександр Духнович (1813—1865) та Олександр Павлович (1819—1900). Щоправда, хоч вони й ігнорували живу народну мову і писали мертвим «язичієм» або ж вузьким діалектом, все ж їх заслуга у боротьбі проти мадяризації русинів, за їх єдність з усім українським народом величезна.
На північній (галицькій) частині Лемківщини тоді ж творила письменниця і громадська діячка Клавдія Алексович (1830—1916). Перебувала в полоні політичної ідеології галицьких «москвофілів».
У відповідь закарпатським будителям північна частина Лемківщини дала слов'янському світові великого письменника-прозаїка Володимира Хиляка (Єронім Анонім. 1843—1893) — одного з найбільш відомих письменників Лемківщини.
На закарпатській частині Лемківщини на зламі XIX—ХХ ст. у ділянці літератури діяли Іриней Легеза (1861—1922), Юлій Ставровський (1850—1899), Емілій Кубек (1867—1940), Ірина Невицька (1886—1965), літературознавець Іван Панькевич (1887—1968), Гренджа-Донський Василь (1897—1974) та ін.
У міжвоєнному часі на північній частині Лемківщини успішно творили літератори Іван Филипчак (1871—1945), замучений кадебістами, Франц Коковський та інші вірні сини українського народу.
На повний голос заявили про себе і про своїх краян лемківський письменник Григорій Гануляк (1883—1945) та поет і народний маляр Іван Русенко (1890—1960).
У радянські часи в Україні творив письменник з Лемківщини Дмитро Бедзик (1898—1982). І хоч він перебував у повній залежності від канонів совітського трактування проблем української літератури, все ж першим познайомив читачів з історією рідного краю у трилогії «Украдені гори».
У першій половині ХХ ст. у слов'янському світі засяяв талант поета Лемківщини Богдана-Ігоря Антонича (1909—1937). Але, на превеликий жаль, зірка ця швидко погасла. Талановитий поет помер зовсім молодим.
В Югославії в 20-х рр. ХХ ст. зазвучав голос Йосифа Костельника (1903—1936), а у Словаччині успішно творили Гриць Дуда, Федір Лазорик, Іван Прокіпчак, Михайло Шмайда, Іван Родак.
Серед українських поетів Словаччини особливим талантом відзначався Іван Мацинський (1922—1987). Певних успіхів досягла Анна Галчак.
В Україні розвинув свою літературну діяльність Іван Желем (1925—1988), автор численних нарисів, оповідань, новел, гуморесок, поезій. Постійно зростає талант поета Івана Головчака, поетів Василя Хомика, Миколи Горбаля, Володимира Барни, Романа Вархола.
У Польщі творять лемківські поети Павло Стефанівський, Петро Трохановський (Петро Мурянка), Владислав Грабан, Стефанія Трохановська.
У США видала збірку художніх оповідань-спогадів лемкиня Іванна Савицька («Ой верше мій, верше…», Кренфурд, 1982).
Літературний процес у середовищі лемків тепер позначений творчим піднесенням.


Русин Павло (1470, Коросно, теп. РП — 1517, Сянік або Н. Санч) — поет і мислитель доби Відродження. Народився, правдоподібно, в одному з русинських сіл поблизу Коросна. Ґрунтуючись на тому, що він писав латинською мовою (інакше тоді не міг), польські дослідники трактують його як польського літературного і культурного діяча.
Закінчив університет у Німеччині та Краківську академію. Тут отримав звання магістра і залишився викладачем. Видав у Відні (1509) том своїх творів.
Російський славіст І. Голенищев-Кутузов підтвердив, що «у своїх книгах магістр Павло незмінно називав себе русином» (Славянские литературы», Москва, 1973). Польська дослідниця А. Єліч писала, що «вважав себе за русина і підписувався «Паулюс Рутенус» (Антологія польсько-латинської поезії, Щецін, 1985). Любов талановитого поета і вченого до рідного краю відзначили поети Р. Лубківський (Львів), Петро Мурянка (Польща).
За свідченням дослідників, помер на Лемківщині (в Сяноці або Н. Санчі). Залишив близько 4 тис. віршів. Один з них («Похвала поезії») надрукований у випуску «Голос Ватри», 1987, 4.
Павло Русин — визначний гуманіст Європи XVI ст.

Оріховський Станіслав
(1513—1566) — письменник, оратор, публіцист.
І. Франко в праці «Карпаторуська література XVII—XVIII вв.» писав, що в середині XVI ст. на території теперішньої Лемківщини жив син руського священика Станіслав Оріховський, який завзято виступав на захист народної мови і руського обряду. За іншими джерелами, він був сином дрібного шляхтича з Перемишля і православної попівни з Лемківщини. Навчався у Відні, Віттенберзі, а також в італійських університетах, де засвоїв полемічні засоби гуманістів.
У політичному трактаті «Зразковий підданий» він заявив: «Я русин, гордий цим, охоче говорю про це всюди». Власні твори, які друкувалися в Речі Посполитій і на Заході, підписував «Orzehovius Roxolanus» (Оріховський — русин). Одним з перших почав цікавитися слов'янською проблемою, розвивав ідею єдності слов'янських народів. Писав твори в основному латинською мовою. У книжечці «Baptistum Ruthenorum» («Хрещення русинів») розвивав ідею унії католицької і православної церков.

Пастелій Іван
(27 січня 1741, с. Мала Пастіль, теп. Пастілки Перечинського р-ну Закарпатської обл. — 1799, Мукачево) — педагог, історик, літератор і громадський діяч.
Після навчання працював викладачем у Мукачівській богословській школі, а також священиком.
З його історичних робіт виявлено «Історію Мукачівської єпархії» (додаток до праці М. Лучкая «Історія карпаторусів») та «Про походження русинів». У цих працях (зокрема другій) велика кількість матеріалу стосується історії закарпатських лемків. З художніх творів відомий сатиричний вірш «Піснь пастиря душевного», написаний народною лемківською говіркою. Тут перші букви кожної із строф складають прізвище автора.
Творчість І. Пастелія позитивно оцінив Іван Франко в праці «Карпаторуське письменство», назвавши Пастелія «чоловіком вільнодумним».

Югасевич Іван
(Склярський, 1741, с. Прикра Свидницького округу, Словаччина — 15 грудня 1814, с. Невицьке поблизу Ужгорода) — педагог, народний поет, збирач фольклору.
Студіював у Галичі, де навчився дуже гарно писати. Вчителював і був дяком у різних лемківських селах Східнословацького краю. Власноручно переписав понад 30 церковних книг, прикрашаючи їх власними ілюстраціями, заставками. Склав три великі рукописні збірники пісень, описані Ю. Яворським у «Матеріалах для історії старинної пісенної літератури в Підкарпатській Русі», також склав рукописний збірник прислів'їв і приказок, що їх збирав ціле життя. У 1806 р. вибрав 370 з них для «Календаря греко-руського». Писав вірші. У вірші «Слово о простотах» розповів про бідного простака, що ніде на світі не знайшов правди, про п'яниць, гультяїв та дівчат, які

…кед суть у церкві, то лем позерают,
А єдна на другу зуби вишкіряют,
А хто отки иде, вшитко добрі знают,
Бо лем о парібках всегда мислі мают.


Від 1795 р. мешкав і працював у с. Невицькому біля Ужгорода. Тут склав співаник, у який ввійшло 245 церковних і 20 світських пісень.

Митрак Олександр
(16 жовтня 1837, с. Плоске Свалявського округу Закарпатської обл. — 17 березня 1915, с. Росвитове, тепер у складі Мукачева) — письменник, фольклорист і етнограф.
Після закінчення Ужгородської богословської семінарії (1862) був священиком у селах Закарпаття. Друкуватися почав у 1864 р. Писав поезії («Хмарно, темно…», «Любіте наш народ», «Добре тому багатому»), етнографічні нариси про життя, побут і звичаї закарпатських горян, у тому числі лемків («Дорожні враження на Верховині», «Руський народ», «Народне весілля у гірських русинів»), збирав народні пісні, частина яких надрукована у збірці Я. Головацького «Народні пісні Галицької та Угорської Руси». Склав російсько-мадярський (вид. 1881) та мадярсько-російський (вид. 1922) словники. У творах, зокрема художніх, використовував говірку закарпатських лемків (лемаків).

Нодь Микола
(1819, м. Бошвар, Угорщина — 1862, Відень) — літератор, музикант, громадський діяч.
Закінчивши Ужгородську богословську семінарію, став викладачем семінарії, потім парохом у Відні, ректором Віденської духовної семінарії.
Налагодив зв'язки з галицькими українськими культурними діячами, підтримував український національний рух, проголошував єдність української культури. Видав дві збірки поезій: «Руський соловей» та збірку пісень для дітей «Пам'ять із отпуста добрим дітям» (Відень, 1851), що мали велике значення для розвитку освіти, культури серед українців Закарпаття, зокрема лемків. Складав мелодії до пісень. Мова його творів народна, колоритна, виразна. Друкував свої твори в західноукраїнській пресі, зокрема у «Віснику», в альманахах Пряшівської літературної спілки. Талановитий диригент, керівник хорів.
Поруч з О. Духновичем та О. Павловичем був одним з найпопулярніших українських літераторів Закарпаття, членів Пряшівської літературної спілки.

Кралицький Анатолій
(1835, с. Чабини, тепер Межилабірський округ, Словаччина — 1894, Мукачево) — літератор-прозаїк, громадський діяч.
Навчався в Ужгородській духовній семінарії, працював (з 1858 р.) учителем, а з 1869 р. і до кінця життя — ігуменом Мукачівського монастиря.
Зібрав велику бібліотеку. Багато книг подарував йому український учений М. Драгоманов. Пересилав він Драгоманову етнографічні та фольклорні матеріали для збірників «Малоруські народні пісні», «Малоруські народні перекази». Листувався з І. Франком, який друкував окремі праці Кралицького в журналі «Життя і слово».
Друкувався у всіх закарпатських виданнях. Особлива його заслуга в збиранні і публікації пам'яток давнини, етнографічних і фольклорних матеріалів.
Заслуговує на увагу серія статей у «Науковому сборнику галицко-руской матіци» (1866, вип. І—IV), залишив нариси про О. Духновича, А. Коцака, В. Поповича та ін. Автор багатьох оповідань з життя рідного краю, закарпатських лемків. Видав повість «Князь Лаборець» (1863) та ряд інших.

Духнович Олександр
(24 квітня 1803, с. Тополі на Пряшівщині, Словаччина — 30 березня 1865, Пряшів) — письменник, культурний діяч і педагог.
Літературну діяльність розпочав у 1829 р. Належав до т. зв. будителів. Прогресивне значення їх культурно-освітньої роботи дещо зменшується тим, що, протестуючи проти мадяризації русинів, вони ігнорували живу народну мову, писали здебільшого діалектом. Лише в окремих журналах найбільш талановиті з них, як О. Духнович, О. Павлович, зверталися до народної мови. Заснував 1850 р. у Пряшеві «Литературное заведение», навколо якого об'єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинную историю карпато-росов» (Москва, 1914), був організатором і видавцем періодики. Видавав російською мовою газ. «Церковная газета» (1856—1857, Пешт), з 1858 р. — «Церковный Вестник для русинов Австрийской державы». Перша українська газета на Закарпатті (друкувалася язичієм) — «Світ» (1867—1871), але до її виходу в світ О. Духнович не дожив.
О. Духнович — автор багатьох віршованих творів, двох драм «Добродетель превышает богатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів). Все, що написав народною мовою, є кращим з його спадщини («Я русин», «Песнь простонародная» та ін.).

Павлович Олександр
(19 вересня 1819, с. Шариське Чорне Бардіївського округу, Словаччина — 25 грудня 1900, Вишній Свидник, Словаччина) — поет, громадський діяч, педагог.
У 1847 р. закінчив Трнавську духовну семінарію, працював священиком.
Свого першого вірша «Гори, гори зелененькі, як вас не видати…» присвятив передчасно померлим батькові і матері.
Вже у віршах студентських років проявив любов до рідного народу. Вірний своєму народові залишився протягом усього життя.У своїй творчості виступив як активний поборник єдності слов'ян. «Чтоби ріки словянской жизни злилися в одно море», — заявив він у вірші «Дума об отамане Подкове». За життя опублікував лише одну збірку — «Песник для маковецкой руской детви» (1860). Збірка віршів «Венец стихотворений» вийшла після смерті О. Павловича у 1920 р.
З великим зацікавленням стежив за розвитком літературного життя слов'янських сусідів. В українцях, які жили на північному схилі Карпат, вбачав своїх кровних братів.

Алексович Клавдія
(20 лютого 1830, с. Красна поблизу Коросна РП — 15 жовтня 1916, Львів) — письменниця і громадська діячка.
Втративши у ранньому віці батьків, виховувалася у діда-єпископа Полянського в Перемишлі. Тут закінчила педагогічні курси, розгорнула громадсько-освітню діяльність. Заснувала товариство «Руських дам» у Львові, була активною дічкою товариства ім. М. Качковського та товариства «Муза». Світогляд її формувався під впливом політики галицьких русофілів.
К. Алексович відома також як популярна письменниця. Її перу належать «Пісня Ольдини» (1860), «Народні повір'я на Великій Русі», казка «Заклятий ведмідь», п'єси «Запаморочена», «Дві сестрички», «Орендар» та ряд інших творів.
Похована в гробниці галицьких письменників і журналістів на Личаківському кладовищі у Львові.

Гумецький Модест
(3 квітня 1842, с. Токарня Сяніцького пов., теп. РП — 9 грудня 1899, с. Ріпник, там же) — лікар і поет.
Навчався в Коросні і Ряшеві. Після закінчення гімназії вступив на богословські студії, але незабаром перейшов на медицину в Кракові, опісля у Відні. У 1871 р. одержав ступінь доктора медицини. Працював лікарем у Ліську, Добромилі, а потім 25 років у Коросні, де обирався бургомістром міста.
Ще студентом почав писати вірші та оповідання. Писав руською (українською), польською і німецькими мовами. Його твори друкувалися в галицько-руській періодиці, а також у польських і німецьких журналах. До найкращих публікацій можна зарахувати: «Поезії невідомого» (Ясло, 1876, Львів, 1879), «Афоризми на фоні природи» (Львів, 1877), «Думи і думки» (Львів, 1888), де вміщено 20 поезій з нотами. Патріотична поема «Сіон або руська пісня» залишилася в рукописі.

Хиляк Володимир
(літ. псевд. Єронім Анонім, В. Нелях, Лемко Семко та ін., 27 липня 1843, с. Верхомля Велика, теп. Новосанчівське воєв. РП — 25 червня 1893, с. Літинія біля Дрогобича, теп. Львівської обл.) — письменник.
Після студій працював священиком у Долині, Ізбах, Бортному. Постійно вивчав життя селян, записував їх народні пісні, вірування. У 1864 р. виступив зі статтею «Із крайнє західної Русі». Незабаром вийшла його етнографічно-фольклорна праця «Весільні звичаї у лемків» (1866). Перша повість «Польський патріот» (1872) вивела автора на літературне поприще. Надалі його ім'я не сходить зі сторінок галицьких часописів.
У 1873 р. вийшов твір «Повість на часі». Новим кроком у літературній творчості була найбільш популярна повість «Шибеничний верх» (1877—78) у двох частинах, в якій розповідається про навалу польських конфедератів. На початку 80-х рр. В. Хиляк створив літературне полотно про життя лемків — повість «Руська доля». Обидві повісті — «Шибеничний верх» і «Руська доля» — друкувалися в «Нашому слові» у 1968, 1972—73 роках.
Написав ряд гумористичних оповідань з селянського життя — «Лихо на світі», «Сипкова поляна», «Гумор у лемків» та інші. У 1882 р. у Львові вийшли три томи творів лемківського письменника, а в 1887 — четвертий том.
Як письменник заслужив щиру повагу і визнання в середовищі лемків.

Легеза Іриней
(Іван Лацуга, 1 квітня 1861, с. Тур'я Бистра, теп. Перечинський р-н Закарпатської обл. — 1922, с. Кленове, там же) — письменник і громадський діяч.
Вчився в Ужгородській гімназії та духовній семінарії. Працював парохом у рідному селі та в с. Кленовому, де розгорнув громадську працю (організував кредитні каси, кооперативи «Братства тверезості»), закликав будувати школи та ін.
Був автором численних оповідань — гумористичних («Циган і смерть», «Як став Максим віщуном», «Кінець фіглям»), психологічно-моралізаторських («Андрій, блудний син», «Св. вечір», «Чорна яма», «Жебрак», «В'язник», «Як продав Ондуляк Тирчуну»), соціально-побутових («Чичанич», «Бочка зі сливами», «Скупий Іцко», «Послідня карта») про скупість глитаїв, моральне їх виродження та убогість думки; протиставляв їм здоровий глузд селян-лемків.
Оповідання І. Легези часто передруковувалися в різних газетах і після смерті автора.

Ставровський Юлій
(літ. псевд. Попрадов, 18 січня 1850, с. Списька Сулина Бардіївського округу, Словаччина — 27 березня 1899, Пряшів) — письменник у Словаччині.
Освіту здобув у Пряшівській гімназії та на юридичному і богословському факультетах Будапештського університету. Працював парохом у с. Орябина, службовцем в єпископській канцелярії Пряшева, парохом у с. Чертіжне. Захоплювався слов'янськими мовами.
Автор багатьох віршів, етнографічних і публіцистичних статей про мову. Друкувався в руській пресі. У збірці «Поезія Попрадова» (1928) є поезії «Я руський», «Родина», «На Бескиді», «К Уриїлу Метеору». У 1883 р. написав «Руський буквар». Довгий час листувався з відомим українським ученим, дослідником фольклору українців Закарпаття В. Гнатюком.

Кубек Емілій
(23 листопада 1867, с. Штефурів Свидницького округу, Словаччина — 17 липня 1940, США) — закарпатський письменник, дослідник життя лемків.
Після закінчення духовної семінарії (1881) став священиком. У с. Снаків розгорнув культурно-освітню діяльність, допоміг збудувати дорогу, розводив сади, сприяв удосконаленню способів господарювання, подбав про побудову школи, заснував хоровий і драматичний гуртки, дописував до періодичних видань.
У 1904 р. емігрував до США. Тут написав ряд літературних творів. Найбільший з них є роман «Марко Шолтис» (1918—20). У 1922 р. надрукований у чотиритомнику творів Е. Кубека.
Твір розповідає про життя закарпатських лемків, написаний лемківською говіркою з незначною домішкою церковнослов'янських і російських слів. Дія «Марка Шолтиса» відбувається, починаючи від 70-х рр. ХІХ ст., і закінчується у 1917 р. в одному із сіл Пряшівщини. Автор дуже вдало змалював життя і побут лемків. Менші прозові твори («Єдно виданіє», «Пасхальний дар», «Після дождя — сонце», «Кому што Бог обіцяв» та ін.) теж пов'язані з життям закарпатських лемків в еміграції.

Невицька Ірина
(10 грудня 1886, с. Збуцька Біла Гуменського округу, Словаччина — 21 листопада 1966, Пряшів) — письменниця і активна громадська діячка.
Початкову освіту здобула в Сабинівській німецькій школі, вчилася в Пряшівській учительській семінарії. Живучи у Пряшеві, потім Ужгороді, писала вірші (псевд. — Анна Новак, Анна Горіяк), друкувала їх у календарях, збірниках, закарпатській періодиці. Писала також публіцистичні статті, нариси, казки, повісті, драми. Більшість її творів не опубліковано. Є авторкою першого закарпатоукраїнського історичного роману «Правда побідила» (Пряшів, 1924).
У 1929 р. видала збірку «Дарунок». Заснувала перші драмгуртки, читацькі гуртки, недільні школи, читала лекції про літературу і мистецтво.
Була організатором першого жіночого товариства «Союз руських жінок» у Пряшеві. В Ужгороді заснувала жіночу секцію «Просвіти». На початку 30-х рр. у Пряшеві видавала літературною українською мовою газету «Слово народа» — першу таку у Сх. Словаччині. Видала перший календар «Союзу руських жінок». З її ініціативи відбувся в Ужгороді перший Жіночий конгрес. З 1939 р. жила у Пряшеві.

Надь Митро
(4 листопада 1896, с. Миклошевці, Югославія — 8 лютого 1962, с. Петровці, Югославія) — поет і громадський діяч русинів Югославії.
Змалку любив записувати народні пісні, складати вірші. Перші поетичні твори («Загучали гори», «За свободу України», «Заграйте гудачки», «Заградка») надруковані у «Руському календарі» на 1937 рік.
Нікому не хвалився вмінням писати вірші, а тому не міг видати за життя окремої збірки. Зрештою, не мав часу на доопрацювання творів, бо був зайнятий господарством і кравецтвом.
Окрема збірка його творів вийшла у 1967 р. після смерті автора. Вся поезія пронизана любов'ю до природи, до землі, присвячена змалюванню тяжкого життя самого автора і його земляків. Писав говіркою югославських русинів.
Гренджа-Донський Василь (23 квітня 1897, с. Волове, тепер смт. Міжгір'я Закарпатської обл. — 23 листопада, 1974, Братислава) — письменник у Словаччині, основоположник української поезії на Закарпатті.
Перша його збірка і фактично перша книжка селянського поета українською мовою «Квіти з терням» вийшла у 1923 р. в Ужгороді. Услід за нею «Золоті ключі» (1923), «Шляхом терновим» (1924), «Китиця квіток» (1925), «Оповідання з закарпатських полонин», «Тернові квіти полонин» (1928), «Назустріч волі» (1929), «Немає набоїв» (1930), «Ілько Липей — карпатський розбійник» (Львів, 1936), «За гратами» (1939).
У 1939 р. був ув'язнений у фашистському концтаборі. Письменник утік з концтабору і взяв активну участь в антифашистському русі. Після війни жив у Братиславі, де, крім письменницької діяльності, займався малюванням картин з краєвидами Карпат. Написав ряд казок для дітей, кілька драматичних творів («Сиротина», «Останній бій», Скам'янілі серця» й інші).
У 1964 р. у Пряшеві, а згодом у Києві вийшли його вибрані твори під заголовком «Шляхом терновим», в яких багато уваги присвятив життю лемків. До останніх днів життя письменник залишався вірним краєві, рідному народові.

Дем'ян Лука
(6 червня 1894, с. Верхні Ворота, тепер Воловецький район Закарпатської обл. — 16 травня 1968, м. Мукачево) — письменник, збирач фольклору. Закінчив неповну середню школу. Літературну діяльність розпочав збиранням і обробкою фольклорних матеріалів.
Один з перших закарпатських письменників, який почав писати твори сучасною мовою. Окремо вийшли: «Чорт на весіллі» (1921), «Відьма» (1924), «Із села» (1943), «Весілля без жениха» (1956), «Зустріч» (1961), «Оповідання синіх Карпат» (1966). У його обробці вийшли дві збірки закарпатських народних казок — «Зачарована підкова» (1959), «Казки» (1969). Шість оповідань включено до збірки «Закарпатські приповідки», що видана в Югославії («Руське слово», Нови Сад, 1979). У творах змальовується життя закарпатських селян, переважно лемків.

Филипчак Іван
(29 січня 1871, с. Лішня Сяніцького пов., теп. РП — 21 жовтня 1945, Сибір) — письменник і суспільний діяч.
Після Сяніцької гімназії закінчив філософський факультет Львівського університету. Працював викладачем географії, історії, української мови та літератури, психології та логіки у Самбірській семінарії.
Разом з педагогічною і громадською працею займався літературною творчістю. У 20—30-х рр. вийшли його повісті та оповідання, в яких дуже вдало змалював історію Лемківщини в часи Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств, а саме: «Княгиня Романова», «За Сян» (1928), «Будівничий держави», «Сила волі», «Лемко Ділер», «Дмитро Детько» (1938). Повість «Дмитро Детько» він закінчив словами: «Пам'ятайте за Лемківщину, бороніть її до останньої краплі крові, бо це західний бастіон наших земель». Є автором «Історії села Лішні Сяніцького повіту» та ряду повістей, публікацій.
Як педагог, історик, літератор мав велику повагу з боку студентів і громадськості. Під час Другої світової війни був вивезений у Сибір, де помер і похований у спільній могилі як «враг народа».

Гануляк Григорій
(Григорій Марусин. 1 березня 1883, с. Синява Сяніцького повіту, теп. РП — 29 серпня 1945, м. Сянік РП) — письменник з Лемківщини.
Першим його літературним твором була новела «Я ся не бою» (1903), написана лемківським діалектом. Іван Франко схвально оцінив цю спробу і у «Літературно-науковому віснику» (1907, кн. 2) за його ініціативи було передруковано.
У 1908 р. Г. Гануляк переїхав до Львова. З допомогою Франка віддався журналістиці і письменництву. Видавав твори українських письменників, репродукції картин українських митців. Власні твори друкував у журналах «Наука», «Живая мисль», «Галичанин». Був членом Товариства руських літераторів і журналістів у Львові, членом Об'єднання слов'янських журналістів у Празі.
Після Першої світової війни працював редактором видавництва «Русалка» у Львові. Під його редакцією виходила «Книгозбірня школярика» (щомісячний випуск). Написав понад 50 новел, оповідань, п'єс. У 1937 р. прийнятий дійсним членом Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові.
У 1941 р. в Києві вийшла збірка його оповідань «За горами, за лісами». Більшість його оповідань присвячена життю лемків в умовах буржуазної Польщі. Оповідання «Буря», «В старім краю» змальовували життя лемків-емігрантів за океаном. Цінним у творчості Г. Гануляка є реалістичне зображення життя земляків-лемків.

Русенко Іван
(1890, с. Красна, Короснянського пов., теп. РП — 10 січня 1960, с. Королівка Борщівського р-ну Тернопільської обл.) — народний лемківський поет і маляр.
Після закінчення гімназії в Новому Санчі служив у австрійському війську. Від 1922 р. — вчитель у Красній, згодом у Бонарівці. У 1945 р. виселений в Україну, постійно мешкав у с. Королівка Борщівського району на Тернопільщині, де 15 років вчителював.
Як народний поет написав багато віршів, у яких прославляв рідні Карпати, оспівував життя лемків. Ряд поетичних байок — творчий переспів байок Крилова. Написав сценічний твір «Вертеп в Карпатах». Часто його твори друкувалися в газеті «Карпатська Русь» і календарі «Лемко» (США), тижневику «Наше слово» (Варшава). Відомий також як збирач народного пісенного фольклору лемків.
Автор численних картин, сценічних декорацій і зарисовок з життя лемків. Деякі з них друкувалися в різних післявоєнних виданнях США і Польщі.

Бедзик Дмитро
(1 лютого 1898, с. Вільхівці Сяніцького повіту, теп . РП — 27 лютого 1982, Київ) — український письменник з Лемківщини.
У роки Першої світової війни емігрував на Схід. Закінчив Харківський інститут народної освіти (1924). Член Спілки письменників України, жив у Києві. Працював у ділянці літератури майже півстоліття. Серед його творів відомі п'єси «Арсенальці» (1939), «Останній вальс» (1959), романи «Студені води» (1930), «Дніпро горить» (1948), «Серце мого друга» (1964).
Значну увагу присвятив рідній Лемківщині. З-під його пера вийшла трилогія з життя лемків: «Украдені гори» (1969) — про події перед Першою світовою війною та на початку війни; «Підземні громи» (1971) — про події 1915—1917 рр., що відбувалися одночасно і на Лемківщині, і на Східній Україні; «За хмарами зорі» (1972) — про події 1917—1919 рр. на Лемківщині, в Києві, Петрограді. Трилогія — помітний внесок у розвиток української літератури, зокрема літератури лемків.

Антонич Богдан-Ігор
(5 жовтня 1909, с. Новиця Горлицького повіту, тепер Новосанчівське воєв. РП — 6 липня 1937, м. Львів) — талановитий український поет. Народився в родині священика.
Початкову освіту здобув приватно у с. Липовець Сяніцького повіту в родині Волошиновичів, звідки походила його мати. Після закінчення у 1926 р. Сяніцької гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету, який закінчив у 1933 р.
Любов до рідного краю дала Антоничу чудову зброю — слово.

…Літа пливуть, мов гірські води,
і про опришків дощ осінній
вже тільки спомини наводить.
Чимало бур так прогуло.
Лиш ти однакове й незмінне,
далеке лемківське село.
(з «Елегії про співучі двері»).
У 1931 р. вийшла у Львові перша збірка поета «Привітання життя», у 1934 — друга «Три перстені», у 1936 — третя — «Книга Лева» — остання, що вийшла за життя поета. Дві збірки «Зелене Євангеліє» та «Ротації» вийшли у 1938 р. Помер поет на 28 році життя, похований на Янівському кладовищі у Львові.
Про творчість поета і його значення у мистецтві та культурі українського і взагалі слов'янського народу справедливо писав проф. М. Неврлі (Словаччина): «Ніхто ще перед Антоничем і ніхто ще після нього не оспівав так любовно Лемківщину, як він» (Вступ до зб. «Перстені молодості», Пряшів, 1966).
Далеко за межами України відома творчість великого поета, співця незбагненного таланту, юнака з далекого гірського лемківського села Богдана-Ігоря Антонича. Його твори друкувалися в альманасі «День поезії» (1963). У журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін», 1964, № 2) була вміщена стаття С. Трофимука «Поет весняного похмілля» та добірка поезій Б.-І. Антонича. У грудні 1964 р. Львівська телестудія передала літературний нарис про поета. Але чи не найкращим пам'ятником «співцеві зелених Бескидів» була збірка творів поета «Пісня про незнищенність матерії» (К., 1967) зі вступною статтею Дмитра Павличка, який писав: «У храмі його (Антонича — І. К.) творчості стоятимуть напевно і наші правнуки… будуть вони разом з поетом співати хвалу сонцеві, життю, людині».
У 1989 р. в Києві вийшла чергова збірка поезій Б.-І. Антонича (вступна стаття М. Ільницького, упорядкування, примітки і словник Д. Павличка), а у Львові в тому ж році вийшов збірник статей про Б.-І. Антонича «Весни розспіваної князь» (упорядники М. Ільницький та Р. Лубківський). У 1991 р. в Києві вийшов нарис про життя і творчість Антонича. Автор — Микола Ільницький.
Це лише окремі праці про поета. Загальне визнання — найкращий пам'ятник Великому синові Лемківщини.

Смереканич Петро
(літ. псевд. Григорій Мариндя, 20 серпня 1909, с. Свіржова Руська Ясельського повіту, теп. РП — 7 листопада 1997, м. Львів) — педагог, журналіст, суспільний діяч.
Учительську семінарію закінчив у Самборі (1929). Певнийчас вчителював у Горличчині, допомагав батькам у сільському господарстві. У 1933 р. склав іспити за гімназію в Кракові.
З 1934 р. працював головним редактором газети «Наш Лемко» у Львові, але через розбіжність у поглядах з Ю. Тарновичем залишив редакцію. Тоді написав основну частину «Першої лемківської читанки». У воєнні роки працював у кооперації (Сянік).
У 1945 р. переселений в Україну, працював на Донбасі, згодом переїхав до Львова, де викладав англійську мову в середніх школах, заочно закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов (1958) і написав методичну працю про шляхи поліпшення змісту підручників іноземних мов.
Пішовши на пенсію (1971), підготував рукопис збірки оповідань та нарисів із життя лемків.

Дудра Яків
(1894, с. Лосє Горлицького повіту, теп. РП — 6 листопада 1974, там же) — народний поет і громадський діяч у Польщі.
Після закінчення початкової школи займався сільським господарством. Змалку мав потяг до книжок і виняткову здатність запам'ятовувати прочитане. У 1947 р. внаслідок акції «Вісла» депортований на західні землі Польщі у Бєльско-Бялу.
З дитинства захоплювався віршуванням, але аж у старому віці друкувався на сторінках «Нашого слова» (Варшава), газеті «Карпатська Русь» (США), в українських календарях. Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) у Польщі видало збірку його творів «Уродився я хлопом» (Варшава, 1983). У творах «Співайте, лемки», «Лемковино», «Уродився я хлопом», «Возрастай, новий світе» та ін. з любов'ю оспівував рідну Лемківщину.

Костельник Йосиф
(30 листопада 1903, с. Петрівці, Югославія — 21 червня 1936, там же) — письменник, збирач фольклору, культурно-освітній діяч у середовищі русинів Югославії.
Гімназію закінчив у Винковцях (1914—1922), юридичний факультет у Загребі (1922—1926). Перебував на службі у Вуковарі, Шабцю, Сараєві, Рогатиці.
Літературну діяльність розпочав співпрацею з хорватською католицькою газетою «Луч». Був дуже працьовитим і за короткий час написав стільки літературних творів, що забезпечив собі місце серед кращих руських літераторів у Югославії. Писав поезії, оповідання, статті з літератури, історії, етнографії, друкуючи їх у різних періодичних виданнях. У період 1925—1931 рр. написав 18 оповідань про життя русинів Югославії. Допомагав В. Гнатюку у збиранні фольклору та виданні «Південнослов'янських руських народних пісень» (1927), написав вступну частину до книжки.
У 1981 р. в Новому Саді вийшла збірка його творів «Позберани твори». У збірку включено 18 оповідань, 6 поезій, 11 статей, 13 пісень, дві розвідки з етнографії.

Гриць-Дуда Іван
(5 червня 1911, с. Рудльов Воронівського округу (Словаччина)) — письменник у Словаччині, театральний діяч.
Закінчив Мукачівську торговельну школу (1931) та Ужгородську вчительську семінарію (1935). Вчителював на Закарпатті. Захоплювався театральним мистецтвом. Працював директором, режисером і актором Пряшівського українського театру. Певний час був редактором журналу «Дружньо вперед».
Його вірші, оповідання, поеми, повісті друкувалися в українській періодиці, виходили окремими виданнями. Збірка оповідань «Невзгоди» (1967) — про життя і побут земляків-лемків. Віршований роман у двох книгах «Маків цвіт» (1974) і «Серед дороги, серед бур» (1975) розповідають про героїчне минуле народу, про боротьбу народних збійників. Автор драми «Федір Главата» (1973), ряду п'єс: «Бурхлива весна» (1979), «Князь Лаборець», «Верба», «Маріанна».
Його твори значною мірою збагатили не лише лемківську, а й загальноукраїнську літературу.

Лазорик Федір
(Федь Маковичанин, Смутножер, Дальнозір, 1 квітня 1913, с. Бехерів Бардіївського округу, Словаччина — 4 липня 1969, Братислава) — письменник у Словаччині.
У 1932 р. закінчив Пряшівську вчительську семінарію. Вчителював в українських селах Сх. Словаччини і Закарпаття. Друкуватися почав у 1926 р. на сторінках дитячих журналів. Писав переважно поезії, в яких змальовував нужденне життя закарпатських українців (лемків). Перша збірка віршів «Слово гнаних і голодних» (1949) присвячена боротьбі закарпатських українців проти німецьких окупантів. Друга збірка — «Велика сила» (1955). Вийшли також повісті «Світанок над селами» (1953), «Вік наш фестивальний» (1958), книжечки ліричної прози «Роздуми і співи» (1963). Був упорядником збірника народних пісень Східної Словаччини «Співаночки мої» (1956). Словацьке педагогічне видавництво в Пряшеві видало том його творів «Вибране» (1963). Останнім прижиттєвим виданням була збірка поезій «Снігові хризантеми» (Пряшів, 1968), що є повною біографією поетичної душі Ф. Лазорика.
Був активним учасником літературних вечорів, талановитим майстром слова.

Прокіпчак Іван
(6 січня 1917, с. Межилабірці Гуменського округу, Словаччина — 26 лютого 1991, Гуменне) — письменник у Словаччині, член Спілки словацьких письменників, суспільний діяч.
У 1935 р. закінчив Пряшівську учительську семінарію, у 1968 — педагогічний факультет Пряшівського відділення університету ім. Шафарика. Після війни обіймав різні посади, був одним з засновників журналу «Дукля», працював директором української школи-інтернату в Гуменному та виконував обов'язки голови ЦК КСУТ.
Відомий у жанрі прози. Перший вірш «Мати» був опублікований у «Букварі» (1937). Видав збірки оповідань та повістей «Ранок» (1952), «Піднімається хлібороб» (1954), «Боротьба починається» (1956), «Вибоїни» (1965). Ряд творів вміщено у збірці «Пелюстки провесни» (1977). Публіцистичні статті, оповідання (присвячені головним чином оспівуванню карпатської природи, життю лемків) публікував у народних календарях та місцевій пресі, виступав по радіо, брав активну участь у літературних вечорах та читацьких конференціях.

Шмайда Михайло
(2 листопада 1920, с. Красний Брід Межилабірського округу, Словаччина) — письменник у Словаччині, збирач фольклору лемків, громадський діяч.
Почав друкуватися в 1948 р. Його твори (вірші, оповідання) публікувалися в журналі «Дружно вперед», журналі «Дукля». Основну увагу в своїх творах присвячує землякам-лемкам. На таких позиціях стоїть автор у повісті «Паразити» (1953), збірці оповідань «В'язка ключів» (1956), романі «Тріщать криги» (1958) та інших.
У 60-х рр. вийшли дві частини трилогії «Лемки». Автор докладно і реалістично змальовує життя лемків на Пряшівщині. Третю книгу автор присвятив життю лемків північних схилів Західних Карпат.
Велику працю здійснив надалі М. Шмайда у справі вивчення духовної культури лемків, повного та всестороннього запису їх фольклору (народної поезії і прози, ігор, забав, звичаїв, вірувань). Свідченням глибокого аналізу духовного життя лемків є праця «З народної пам'яті» (Пряшів, 1969). Велику кількість художніх і публіцистичних творів, а також наукових статей написав М. Шмайда у 80—90-х рр.

Родак Іван
(29 серпня 1921, с. Сорочин Свидницького округу, Словаччина) — письменник і журналіст у Словаччині. Член Спілки словацьких журналістів (1950).
Після восьмирічної школи продовжив навчання у торговельному підприємстві «Пчела» (Прага). Від 1952 р. — працівник редакції газети «Нове життя».
Публіцистичні праці друкував у газеті «Нове життя», журналах «Дружно вперед», «Дукля», календарах і збірках, зокрема зб. «Десять літ Пряшівського краю» (1955).
У 1956 р. видав п'єсу «Кам'яні серця». У 1968 р. збірку гумористичних оповідань «Дашто за дашто», пізніше «Між людьми» (1974), «Чорт не спить» (1977) та багато інших творів. Частину з них написав і надрукував лемківським діалектом.

Мацинський Іван
(9 квітня 1922, с. Межилабірці Гуменецького округу, Словаччина — 4 березня 1987, Пряшів) — поет, публіцист, літературний редактор.
Закінчив учительську семінарію в Пряшеві (1937—1941), працював учителем. У 1945—1949 рр. навчався у Вищій політичній школі у Празі, де заснував літературно-громадський місячник «Костер» (1946—1947). Від 1949 р. постійно жив і працював у Пряшеві. З його ініціативи створено Українську секцію Спілки словацьких письменників (1953) та альманах «Дукля». Друкуватися почав на сторінках студентського журналу. Перша збірка віршів «Білі хмари» (1949) написана російською мовою. Збірку «Наша мова» (1956) видано російською й українською мовами. У збірках «Зимова ніч» (1961) та «Карпатські акорди» (1962) остаточно перейшов на українську мову. У вступній статті до збірки «Розмова сторіч» (1965) охарактеризував стан літературної, наукової, суспільної праці закарпатських лемків протягом останніх двох сторіч. Остаття його книга «Вінки сонетів» (1986) свідчить про напружену й плідну працю поета над словом і образом.
Багато творів присвятив лемкам, описові їх щоденного життя, побуту. Тонкий знавець психології земляків слушно розглядав проблему закарпатських лемків з проблемою галицьких лемків. У творах використовував народний фольклор. Підтримував постійний контакт із збирачем фольклору лемків О. Гижею та етнографом І. Красовським.

Ковач Федір
(7 березня 1931, с. Рокитівці Гуменецького округу, Словаччина) — педагог і письменник, член Спілки словацьких письменників.
Закінчив гімназію у Гуменному (1952), а у 1958 р. — філологічний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Працював учителем у середній школі в Стропкові, потім секретарем ЦК КСУТ (1969), доцентом кафедри української мови і літератури Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика.
Автор публікацій «Олександр Павлович. Літературно-критичний нарис» (Пряшів, 1969), «А. Павлович — поет и общественный деятель Закарпатья второй половины ХІХ в.» (Київ, 1970), «Деякі проблеми розвитку української літератури в Чехословаччині. Післявоєнний період» (Пряшів, 1973). Опублікував серію статей про творчість В. Зозуляка, Ф. Іванчова, І. Гриця-Дуди, Ю. Боролича, М. Дробняка, В. Гайного, П. Гули, Й. Збіглея та інших. Працює також у галузі художнього перекладу українською мовою. За книжку «Деякі проблеми розвитку української літератури в Чехословаччині» удостоєний літературної премії ім. І. Франка (1974).

Вірхнянський Іван
(Вірх, 2 серпня 1919, с. Гладишів Новосандецького повіту, теп. РП — 12 вересня 1996, Гнєвонєж РП) — народний лемківський поет, публіцист.
Сільську школу закінчив у Гладишеві. У 1947 році внаслідок акції «Вісла» інтернований на західні землі Польщі. Повернувшись після 1956 р. в рідну Лемківщину, у вільні хвилини почав писати вірші про дитинство, природу рідних Карпат, статті про звичаї та щоденне життя лемків. Є автором оповідань «Як газда стратив свою жену», «Або я хвора, або буду хвора», «Як липяне сонце до міха імали», «Як липяне будували село і церков» та інших і циклів «Лемківське весілля», «Ярмарки», «Слуги і кухарки», «Вечірки», «Чари», що їх друкував переважно на лемківській сторінці тижневика «Наше Слово», в антології «Гомін».

Собин (Нецьо) Меланія
(30 серпня 1920, с. Бортне Горлицького пов., теп. РП — 5 лютого 1978, там же) — письменниця-поетеса, громадський діяч.
З юнацьких років була активною учасницею гуртків сільської художньої самодіяльності. Закінчила гімназію в Риманові. Значний вплив на формування її світогляду мали вчителі, священик. Змалку захопилася віршуванням. Писала вірші українською літературною мовою, а також діалектом.
Тяжко пережила післявоєнну трагедію вигнання. Вже на чужині у вірші «До рідної землі» закликала краян-лемків не залишатися на чужині.
До рідної землі в зелені Карпати
повертаймо, Брати,
там треба нам жить...

Настав довгожданний час, і повернулася на рідну землю. Продовжила оспівувати красу Леківщини, даровану людям від Всевишнього, рідне село. Але навкруги залишилися опустілі села, дичавіла природа.
Земле занедбана,
чом ти плугом не скраяна?...

За життя опублікувала заледве три вірші, решта залишилися в рукописі. У 70-х рр. кілька віршів Меланії Собин надрукував тижневик «Наше слово» (Варшава), вірші «Земле моя», «Над могилою Нестора» надруковано в збірці «Lemkowie pisza» (Kраків, 1989).
Сіяла серед людей зерна любові до рідної землі. Не дивно, що рідне її село Бортне швидко було заселене лемками, які поверталися з чужини, і зажило новим життям.

Петик Ольга
(дів. прізв. Хиляк, літерат. псевдонім Володимир Ольгович, 15 серпня 1922, м. Мушина, Новосанчівського пов., теп. РП) — письменниця в Польщі.
Навчалася в гімназії у Новому Санчі, потім у Кракові, де отримала свідоцтво зрілості (1940), а після Другої світової війни — на історичному факультеті Ягеллонського університету в Кракові.
Вірші та оповідання друкувала в українському тижневику «Наше слово» (Варшава) і його додатку «Наша культура», львівському журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін», 1989, 7). Автор драматичних творів «За землю руську», «Володимир-І — Хреститель», «Голод, голод», повістей на бібілійну тему «Марта», «Вигнання з раю». Опрацювала драму, пов'язану з життям і творчістю лемківського маляра Никифора Дровняка, під назвою «Сон про Никифора» (надрукована в «Лемківському календарі-96», Львів).
Переклала польською мовою ряд поезій Б.-І. Антонича, Д. Павличка, новел В. Стефаника, Ст. Васильченка, «Лісову пісню» Лесі Українки.
З 1980 р. живе у Перемишлі.

Галчак Анна
(11 квітня 1929, Межилабірці, Словаччина) — письменниця в Словаччині.
Ще ученицею створювала «співанки» на власні слова. Ранні записи пропали під час війни. З 1952 р. жила у Чертижному, потім у Гуменному, Липанах. У 1963 р. повертається з сім'єю у Межилабірці, працює інженером. Продовжує впорядкування зібраного матеріалу з життя лемків Словаччини, записує фольклор, успішно працює над новими поетичними творами. Ряд поезій вміщено в збірнику «Карпати піснею вчаровані» (Братислава-Пряшів, 1974). Останнім часом пробувала свої сили у художній прозі — новелі, оповіданні, гуморесці. У 1976 р. у Пряшеві вийшла книжка її прозових творів «Лабірські оповідання». Друга збірка прозових творів — «Вдови і сироти» (1982). Вірші вийшли збірками «Окрилені мрії» (1979), «Балади» (1985). Видала книжечку для дітей «Тисяча сонць» (1986). Всі твори своїм корінням і мовою виростають з ґрунту життя лемків Словаччини, зокрема Лабірщини. Письменниця широко використовує у своїй творчості рідний лемківський діалект, романтично змальовує чари природи рідних Карпат.

Грицков'ян Ярослав
(Василь Гречко, 24 квітня 1931, с. Воля Матіяшова Ліського повіту, теп. РП) — педагог, літературознавець, український письменник у Польщі.
У 1947 р. внаслідок акції «Вісла» інтернований на західні землі Польщі. Закінчив педагогічний ліцей у Вейгорові, заочно — Вищу педагогічну школу (1953—1955), працюючи вчителем. У 1955—1959 рр. навчався на педагогічному факультеті Ягеллонського університету в Кракові. З 1959 р. працював інспектором шкіл з українською мовою навчання, з 1973 — ст. науковим співробітником Інституту вдосконалення вчителів. У 1977 р. захистив докторську дисертацію «Українська література в польських перекладах 1945—1965». З 1965 р. систематично друкує літературознавчі та критичні статті, наукові розвідки про українську літературу в тижневику «Наше слово», «Українському календарі» (Варшава), а також в українській періодиці Словаччини, Югославії та в Україні.
Пише фейлетони, оповідання, вірші. У творах значну увагу приділяє описові рідного гірського краю (напр., вірш «Бескиди», 1979 р., та ін.). Автор методичних посібників, літературної читанки для V класу.

Дробняк Михайло
(3 жовтня 1942, с. Збудський Рокитів Гуменського округу, Словаччина) — письменник і громадський діяч.
Навчався в середній школі у Межилабірцях. Писати почав ще у початковій школі. Після закінчення філософського факультету університету ім. Шафарика в Пряшеві (1964) працював редактором газети «Нове життя».
У 1975 р. перейшов на посаду лектора Піддуклянського народного ансамблю Українського театру в Пряшеві. Вірші друкував у місцевій пресі, потім колективному збірнику «Пригорщі весни» (1966), видав збірки віршів «Розлуки і зустрічі» (1967), «Смуги світла» (1969), «Очі в долонях» (1974), «Колосся надії» (1975) та інші. Пише також оповідання. Його повість «Коли згасли зорі» була надрукована в журналі «Дукля» (1974). Роман «Долини» відзначений премією в літературному конкурсі. У творах оспівує красу рідного краю, працелюбність земляків-лемків.

Желем Іван
(3 квітня 1925, с. Вапенне Горлицького повіту, теп. РП — 6 вересня 1988, Львів) — письменник, публіцист, громадський діяч.
У 1937 р. вступив у Горлицях до гімназії, але через Другу світову війну не зміг закінчити навчання. Ще у гімназії, живучи в «Руській бурсі», познайомився з історією рідного краю, літературою. Тоді ж почав писати вірші. У 1945 р. виселений в Україну. У м. Самборі на Львівщині закінчив середню школу, а у Львові здобув вищу освіту.
Друкуватися почав у 1965 р. в українському тижневику «Наше слово», «Лемківському календарі» (Торонто). Писав оповідання, новели, гуморески, нариси, публіцистичні та критичні статті і замітки. Писав літературною мовою, а також лемківською говіркою. Твори в основному присвячував життю земляків на Лемківщині, а також проблемам розвитку культури лемків в Україні, збереженню їх самобутніх традицій.
Надрукував близько тридцяти оповідань, новел та гуморесок, серед яких «Ой верше мій, верше» (1965), «Чарівниця» (1966), «На стежці» (1967), «Поєдинок» (1970), «Повів бим вам дашто», «Після весілля» (1975), «Юж видит», «Заспівали лемки в Україні» (1971), «Співає Лемковина» (1972), «Лемківська народна» (1979), кільканадцять віршів і поем, публіцистичних статей, багато заміток та інформацій.

Дзіндзьо Михайло
(19 липня 1925, с. Красна Короснянського повіту, теп. РП — 8 серпня 1993, м. Борислав Львівської обл.) — журналіст, народний поет, збирач лемківського фольклору.
Після виселення у 1945 р. в Україну деякий час жив у Борщеві на Тернопільщині. Згодом переїхав до м. Борислава на Львівщині, де закінчив середню школу (1957), та Дрогобицький нафтовий технікум (1962).
Ще на Лемківщині почав писати вірші та записувати фольклор. Цю роботу продовжив і розвинув у лемківському середовищі Борислава. Лише від Анни Драган записав кілька десятків народних лемківських, зокрема весільних пісень. На основі зібраних матеріалів опрацював «В Розділю на весіллю» («Наше слово», 1970—1971), «Лемківські хрестини» (1971), «Лемківські вечірки» (1974—75). У тижневику «Наше слово» друкувалися його оповідання, нариси, гуморески і сміховинки. Фрагмент «Лемківське весілля» друкувався в журналі «Жовтень» (1975, 12). Окремі оповідання опублікувала газета «Нафтовик Борислава».

Головчак Іван
(21 липня 1928, с. Тилич Новосандецького повіту, тепер Новосанчівське воєв. РП) — поет і суспільно-громадський діяч з Лемківщини.
У 1945 р. з родиною виселений в Україну в Донецьку область, а восени 1946 р. родина перебралася у село Вовчків на Івано-Франківщині. У 1948 р. закінчив зооветеринарну школу і працював зоотехніком. У 1962 р. закінчив в Івано-Франківську середню школу, а в 1974 — дворічну школу громадських кореспондентів. Працював художником на заводі «Полімер». Мешкає в Івано-Франківську.
Відомий як поет. Його вірші написані з позицій тогочасної «радянської дійсності» адже інакше не могло бути. Друкувався в районній газеті, а також обласній («Прикарпатська правда»), у газеті «Нафтовик Борислава». Від 1971 р. друкує вірші на лемківській сторінці тижневика «Наше слово» (Варшава), у квартальниках «Лемківщина» (США), «Ватра», «Загорода» (Польща) та інших.
Вірші присвячені різним аспектам життя людей, їх щоденній праці, боротьбі за розквіт народів, мирне життя на планеті. Більшість віршів автор присвячує землякам-лемкам, друзям.
У творах оспівуються майбутні світлі дні весни, покликані відроджувати і помножувати національне багатство Карпатського краю, всієї України.

Хомик Василь
(27 травня 1933, с. Мисцова, Короснянського пов., теп. РП) — поет, фольклорист. Член Спілки письменників України.
Після виселення у 1945 р. в Україну закінчив факультет філології Львівського університету ім. І. Франка (1957).
Ще студентом розпочав записувати лемківські пісні від матері та односельчан. Опрацьовані матеріали друкував в основному на сторінках «Нашого слова». Найважливіші його опрацювання: «Лемківські народні пісні про жіночу недолю» (1959), «Лемківське народне весілля» (1960), «Лемківські народні прислів'я та приповідки», «Збійницькі пісні з Лемківщини» (1962), «Звичаї та обряди лемків» (1963), «Лемківський народний календар» (1973) та ін.
Пише вірші для дошкільнят і друкує їх на сторінках дитячих видань «Малятко» (Київ), «Світанок» (Варшава). Автор збірки легенд «Чародійны гушлі» (Стоваришіння лемків, 1992), збірки поезій «Лемківська молитва» (Львів, 1993), збірки поезій для дітей «Україна — край наш рідний» (Львів, 1997).
Є членом правління товариства «Лемківщина» у Львові.

Горбаль Микола
(10 вересня 1941, с. Воловець Горлицького повіту, теп. РП) — поет, композитор, художник.
У 1945 р. переселений в Україну (с. Летяче Заліщицького р-ну Тернопільської обл.). Закінчив середню школу і музичний відділ Чортківського педагогічного училища. Працював учителем музики в Борщівській восьмирічній школі.
Продовжив (заочно) навчання в Івано-Франківському педінституті, викладав етику у сільськогосподарському технікумі, керував хором лікарів (Борщів).
Тоді розпочалася його діяльність як поета і композитора. Пише літературною мовою та лемківським діалектом.
У 1970 р. арештований і засуджений на 5 років позбавлення волі. Після відбуття покарання працював монтером київських ліфтів. У 1979 р. засуджений ще на 5 років. У неволі написав цикл поезій «Дні і ночі». Після чергового засудження на 10 років звільнений у 1983 р. У тому ж році в Канаді відбулося спеціальне масове віче на захист М. Горбаля.
У 1990 р. в Києві вийшла перша збірка поезій М. Горбаля «Вибрані поезії» з передмовою Н. Світличної. М. Горбаль обраний депутатом Київської міської Ради народних депутатів та депутатом Верховної Ради України (1994), головою крайової організації Української Республіканської партії та головою київського відділення товариства «Лемківщина». Підтримує дружні зв'язки з Фундацією дослідження Лемківщини у Львові.

Барна Володимир
(2 червня 1953, с. Товсте Тернопільської обл.) — поет, журналіст, громадський діяч. Походить з родини лемків-переселенців. Батько — Андрій з Кам'янки, мати — Євдокія з Дальови на Сяніччині.
У 1960—1970 рр. навчався в місцевій середній школі. У 1970 р. вступив на факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка (закінчив 1975 р.). Скерований на роботу в Тернопільський комітет радіомовлення і телебачення. З 1981 р. — член Спілки журналістів України та Спілки письменників України.
Є автором багатьох передач на обласному і республіканському радіо. Виявляє велике зацікавлення до історії та культури лемків. У радіопередачах часто висвітлює життя лемків-земляків, успіхи художніх колективів, досягнення митців, учених. Бере активну участь у громадському житті. Був обраний членом правління Товариства «Лемківщина» у Львові, у 1990—1993 рр. працював головою правління Товариства у Тернополі. З його ініціативи 6—7 червня 1992 р. у Тернополі відбувся Всеукраїнський конгрес лемків.
Є автором численних віршів, статей, нарисів з лемківської тематики. У 1991 р. вийшла його збірка поезій «В долонях всесвіту», у 1992 — збірка «Бескиди», книжка нарисів «Лемківщина в серці моїм» та інші. У 1997 р. опрацював збірку поезій Володимира Грабана (РП), написав передмову.

Вархол Роман
(24 грудня 1956, с. Нагірнянка Чортківського р-ну Тернопільської обл.).
Батьки — виселенці із Сяноцького повіту, що на території Польщі. Закінчивши Ягільницьку середню школу, вступає на філологічний факультет Львівського держуніверситету. У 1979 р. закінчує навчання. Спочатку працює в бібліотеці та музеї. Відтак протягом кільканадцяти років викладає українську мову та літературу в школі. Нині на творчій роботі. Член Спілки письменників України. Автор збірок поезій «Мозаїка» (1989), «Будити райдугу пора» (1992), «Полювання без сокола» (1993), «Вівтар Бескидів», «Тихий Дунай», «Чардаш» (1995), «Ружа-лелія» (1996), «Діти Пантократора» (1997). Мешкає в с. Зимна Вода на Львівщині.

Стефанівський Павло
(3 березня 1932, с. Білянка Горлицького пов., теп. РП) — етнограф, поет, громадський діяч.
Після виселення у 1947 р. на західні землі Польщі закінчив (1952) в Квідзині школу механізації сільського господарства, працював інструктором ВП УСКТ в Зеленій Горі. Зацікавився фольклором лемків та лемківським народним танцювальним мистецтвом. У 1959 р. повернувся до рідного села Білянка. Став секретарем секції лемківської культури при ГП УСКТ та її інструктором, членом редколегії «Лемківського слова» (додаток тижневика «Наше слово»). Організував хорові, танцювальні, драматичні та музичні гуртки в селах Білянка, Команча, Лосє, Висова, а також організував виступ художнього колективу лемківської пісні (Білянка) у Свиднику, чим започаткував післявоєнні контакти між лемками обох схилів Західних Карпат. Був одним з ініціаторів фестивалів лемківських колективів у Лосю (1962) і Устю Руському (1963).
Створив музей пам'яток культури лемків у Білянці, активно допомагав у створенні лемківських музеїв у Зиндрановій і Бортному. Постійно займається різьбярством по дереву, малюванням лемківських церков.
На теми матеріальної і духовної культури лемків опублікував ряд статей і репортажів. Відомий як поет. У 1956 р. написав вірш «Про лемка». Окремою збіркою «Лемківська ікона» вийшли його вірші у 1985 р. Одним із кращих поетичних творів є триптих «Молитва до Тараса». Є автором п'єси «Любов неволю ламле» (Йонкерс, 1980). У 1991 р. вийшла його поетична збірка «Лем». Більшість творів присвячена оспівуванню краси рідного краю. Є видавцем квартальника «Лемко». Присвячує увагу боротьбі за повернення лемкам лісів, які до 1947 р. були їхньою власністю.
Живе і творить у с. Білянка.

Трохановський Петро
(літ. псевд. Петро Мурянка. 10 серпня 1947, с. Пархово, Лігницького воєв. РП) — поет, громадський і церковний діяч, редактор.
Народився у лемківській родині виселенців з села Білянки Горлицького повіту. Навчався в будівельному технікумі (Вроцлав), потім у духовній православній семінарії при Християнській академії у Варшаві. Працює дяком при православній церкві в Криниці та вчителем.
Відомий як поет, який пише лемківським діалектом. У Новому Санчі вийшла в 1983 р. збірка його віршів «Сухий бадиль» діалектом і в перекладі польською мовою. Збірку ілюстрував В. Грабан, переклад і післямова Здзіслави Загадлувни.
У 1984 р. видавництво УСКТ видало збірку його віршів «Мурянчыско». У 1989 р. вийшла збірка поезій «Як сокіл воды на камени». Підготував і видав антологію дитячої поезії «Мамко, куп мі книжку» (1995). У своїх творах оспівує життя земляків-лемків, природу рідного краю.
П. Трохановський також укладає і редагує щорічний «Лемківський календар», квартальник «Антифон», газету «Бесіда» — орган Стоваришіння лемків у Польщі.


Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/4.html

Icon Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision:


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© LV Productions, Ltd. All Rights Reserved.