(in Ukrainian) ІІІ. Церква, культура

Місце Церковних Діячів у Культурі Лемківщини

Церква на Лемківщині відігравала важливу роль у культурному і національному житті мешканців Західних Карпат.
Ще у часи Київської Русі в м. Сяноці існувала школа переписування церковних книг, цим займалися місцеві священики. З ініціативи церкви створювались школи іконопису, церковні братства, школи-дяківки.
Помітна заслуга в справі піднесення рівня церковного і культурного життя належала священикові Іванові Прислопському (перша половина XVIII ст.). Він уклав ряд пісенників, переписував церковну літературу. Про нього схвально писав Іван Франко. Його правнук, також Іван Прислопський (1831—1909), — автор історичної праці «Сандецька Русь» та інших творів.
Велика заслуга перед церквою і культурою лемків перемиського єпископа Йосифа Сембратовича (1821—1896), галицького митрополита і Львівського архієпископа. Його братанець Сильвестер Сембратович — видатний церковний діяч, письменник, галицький митрополит і кардинал.
Заслужили визнання активні діячі на церковно-культурній ниві єпископ Юліан Пелеш, (1843—1896), о. Василь Чернецький (1837—1900), церковний діяч і письменник др. Микола Малиняк (1851—1915) та ін.
Справжній патріотизм українського церковного і культурного діяча проявив перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876—1947), замучений більшовицькими кадебістами.
На церковно-духовній і культурній ниві плідно трудиться православний Перемисько-Новосанчівський архієпископ Адам (Олександер Дубець). У Перемишлі виконує благородну місію о. митрат Степан Дзюбина — колишній в'язень концтабору «Явожно». Серед визначних церковних діячів з Лемківщини можна назвати Володимира Ярему — патріарха Правосл. Автокефальної церкви, а на еміграції Степана Сулика — філадельфійського архієпископа і митрополита. У Польщі плідно, але не довго діяв єпископ Теодор Майкович (8 січня 1932 — 9 травня 1998).
Позитивну роль у житті лемків в Україні відіграла Лемківська церква святих Володимира і Ольги, збудована в 1992 р. у Шевченківському гаю м. Львова. Завдяки діяльності Церковного комітету, правління Фундації дослідження Лемківщини, якій належить церква, пароха церкви (лемка з Криниці) Митрофорного протоєрея о. Анатолія Дуди церква стала справжнім осередком духовного і національного відродження лемків. Грамотою Владики Любомира Гузара від 1 грудня 1997 р. о. А. Дуда призначений Митрополичим делегатом для українців греко-католиків лемківського походження в Україні.
Свій внесок у розвиток культури лемків робили всі діячі науки і культури, а тому чіткий поділ їх за різними напрямками діяльності неможливий. Велика заслуга у цій ділянці належить церковному діячеві, дослідникові фольклору лемків Іванові Бірецькому (1815—1883), Феофанові Обушкевичу (1841—1924), лінографові і граверу Андрію Андрейчину (1865—1914), Михайлові Соболевському, який, крім церковних справ, збирав лемківський пісенний фольклор, видавши у 1967 р. збірку «Лемківські співанки».
Корисну культурну діяльність серед русинів Югославії проводили освітній і церковний діяч Дюра Биндас (1887—1950) та Тимко Онуфрій (1908—1989). У Словаччині на культурній ниві відзначився Андрій Дулеба (нар. 1919).
У міжвоєнний час велику культурну працю вів Іван Тибляк (1921—1943), замучений німецькими фашистами у концтаборі. Серед культурних діячів теперішньої Лемківщини заслужене місце займає Федір Гоч, завідувач створеного ним музею лемківської культури в с. Зиндрановій поблизу Дуклі.
В Україні проблемами культури мешканців західних Карпат займається численний загін виселенців з Лемківщини, їх дітей. Це діячі, згадані у інших розділах книжки, а також Іван Кушнір, Володимир Шуркало, Михайло Крупа, Ігор Кметко та інші. Багато зусиль віддали на культурній ниві Роман Соболевський, Павло Юрковський.
Значна заслуга в розвитку культури лемків належить Фундації дослідження лемків (теп. голова Ярослав Швягла). Добрі результати багаторічної праці члена правління Фундації, заслуженого працівника культури України Петра Когута. Фундація має у своєму веденні новозбудовану Лемківську церкву святих Володимира і Ольги, Музей історії та культури лемків. Громадське відділення «Бібліотека Лемківщини» видало 20 книг про лемкознавство, в т. ч. шість щорічників «Лемківського календаря». Друкується «Енциклопедичний словник Лемківщини» в 2-х томах.


Прислопський Іван (поч. XVIII ст., с. Кам'яна, Новосанчівського пов., теп. РП — середина XVIII ст. (?) — письменник і церковний діяч.
У 1736 р. списав «Літургікон св. Івана Златоустого» і «Ірмологіон». Склав «Пісні церковні на всі празники», переклав лемківською говіркою «Псалтир Давида» з власними коментарями та «Євангеліє». Один з перших руських письменників Західних Карпат. Про нього писав Іван Франко в праці «Карпаторуське письменство XVII— XVIII ст.» (Львів, 1900).

Прислопський Іван
(1831, с. Кам'яна, Новосанчівського пов., теп. РП — 1909, с. Фльоринка, там же) — журналіст і історик, правнук письменника Івана Прислопського.
Після богословських студій працював парохом у Висовій, Більцареві, Жегестові, Брунарах і Фльоринці. Багато писав, був кореспондентом усіх галицько-руських часописів того часу. Автор праці «Сандецька Русь», що була опублікована в газеті «Галичанин» у 1893 р. та в «Лемківському календарі-96» (Львів, 1995).

Сембратович Йосиф
(8 листопада 1821, с. Криниця теп. РП — 1896, Рим) — церковний діяч, теоретик богослов'я.
Вчився в гімназії в Новому Санчі та Перемишлі. Богословські науки закінчив у Відні. У 1846 р. одержав у Римі докторат і був призначений префектом духовної семінарії у Львові та доцентом богослов'я в університеті. У 1653 р. призначений проректором духовної семінарії у Відні, але незабаром відкликаний до папської конгрегації в Римі. У 1867 р. повернувся на батьківщину, став єпископом у Перемишлі, 8 травня 1870 р. призначений галицьким митрополитом, архієпископом Львівським, членом Галицького сенату.
Після процесу проти І. Наумовича (1882) імператор Франц Йосиф запропонував Й. Сембратовичу зректися митрополичого престолу на користь братанка Сильвестра Сембратовича. Здійснивши цю вимогу, виїхав до Рима, де мешкав до кінця життя.
Був автором ряду творів з богословської тематики.

Сембратович Сильвестер
(3 вересня, 1836 с. Дошниця Короснянського пов., теп. РП — 4 серпня 1898, м. Львів) — церковний діяч, теоретик, письменник.
До гімназії ходив у Перемишлі, Львові і Відні. Богословський і філософський факультет закінчив у Колегії папи Урбана VIII в Римі, де у 1861 р. отримав ступінь доктора. Через два роки призначений префектом духовної семінарії у Львові і професором догматики в університеті. Папа Лев ХІІІ у 1879 р. призначив його єпископом-суфраганом у стрия — митрополита Йосифа Сембратовича, по відході якого у 1885 р. призначений галицьким митрополитом.
У 1895 р. призначений кардиналом. Крім того, був тайним радником цісарського двору, членом палати вельмож і кавалером ордена Залізної Корони. Мав вирішальний голос у галицькому сеймі, будучи заступником крайового маршалка. Намагався зблизити східний обряд з римським шляхом певних реформ у напрямку часткового златинщення церковного обряду, сприяв зміцненню спільних інтересів українського і польського народів.
Заснував журнал для священиків «Руській Сіон», автор численних пастирських послань: у справі тверезості (1885), в справі 900-літнього ювілею хрещення Київської Русі (1888) та інших. Написав статтю «Сходство і різниця учення православної і римської церкви» (Львів, 1869), промову при посвяченні духовної семінарії (1889) і ряд інших.
Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Пелеш Юліан
(3 січня 1843, с. Смерековець, Короснянського пов., теп. РП — 10 січня 1896, Перемишль) — церковний діяч, теоретик богослов'я.
Гімназію закінчив у Пряшеві та Перемишлі, богословські науки — у Відні (1867). Був висвячений і призначений префектом духовної семінарії у Відні, де одержав диплом доктора теології (1870). З Відня переїхав до Львова, а в 1872 р. призначений викладачем богослов'я в Перемишлі. У 1874 р. знову переїхав до Відня, де став ректором духовної семінарії. Там зустрічався з російським царем Миколою ІІ. Щоби позбутися Пелеша, австрійський уряд призначив його єпископом новоствореної єпархії у Станіславі (грудень, 1885).
У 1891 р. призначений перемиським єпископом. Брав активну участь у церковному синоді у Львові.
Літературна його діяльність почалася виданням ним у Львові церковного журналу «Рускій Сіон», в якому постійно вміщував свої статті. Крім того, написав «Пастирське богословіє» (Відень, 1877), праці «Розправа о духовном урядовом стилі» (Відень, 1878), «Історія унії руськой церкви з Римом» (І—ІІ томи, Відень, 1880) та інші.

Чернецький Василь
(7 січня 1837, с. Тарнавка Сяніцького повіту — 5 квітня 1900, с. Сілець, Белзького повіту) — краєзнавець, публіцист, церковний і суспільний діяч.
Його рід походив із солтисів с. Вислочок. Крім богословської праці, досліджував минуле рідного краю. Жив також у Цеклинській Волі, навчався в Яслі разом з С. Сембратовичем, пізніше у гімназіях Ряшева, Перемишля, Нового Санчу. З 1854 р. по 1858 р. навчався у вищих гімназіях в Пряшеві, Кошицях, Ужгороді. Закінчивши богословські студії, висвятився у 1862 р., завідував парафією у Туринці Жовківського повіту (1862—1866), був парохом у Стронятині (1865—1884) та Сільці (1884—1900).
Автор численних історичних і краєзнавчих праць. Друкувався у «Слові», «Проломі», «Руській Раді», «Ділі», видавництві товариства ім. М. Качковського, Временнику Ставропігійського інституту.
Активно займався освітянською працею: засновував читальні, художньо-співочі колективи, заснував дяківське товариство для перемишльської єпархії, дав почин до заснування товариства «Руська Рада» у Сокалі.

Малиняк Микола
(1 вересня 1851, с. Кам'яна Новосандецького пов., теп. РП — 1915, Талергоф, Австрія) — письменник, учений, церковний діяч.
Навчався у дякоучителя, згодом закінчив гімназію в Новому Санчі і богослов'я в Римі, де у 1875 р. одержав докторат з богослов'я і філософії. Певнийчас працював у с. Вороблику (Сяніччина), потім ад'юнктом богословського факультету Львівського університету. Працював на приходах у Злоцькому, Криниці, Шляхтовій. Під час Першої світової війни був вивезений у Талергоф, де й помер.
Друкувався під псевдонімами «Римлянин», «Кам'янин». Найвагомішою публікацією є «Зерна горушичні», в якій описав рідне село, своє перебування в Римі, подорож до Єрусалима та ін. Частина твору — це біографія автора від раннього дитинства до 1890 р., що переплетена різними цікавими записами. Тут також опис кількох лемківських сіл: Кам'яна, Лабова, Вороблик, Новиця, Злоцьке, Мушина, Шляхтова. У «Руском Сіоні» надруковані «Записки Римлянина». Ряд статей присвятив церковним справам.

Коциловський Йосафат
(1876, с. Пакошівка Сяніцького повіту, теп. РП — 17 листопада 1947, Чалаївка під Києвом) — церковний і культурний діяч.
Освіту здобув у Львові, Римі і Відні. Отримав звання доктора теології і філософії. У 1911 р. вступив до закону Василіанів. У 1915—16 рр. був директором української духовної семінарії, потім викладачем і проректором духовної семінарії в Станіславові. Від 1916 р. — греко-католицький єпископ у Перемишлі. До юрисдикції єпископату входила також Лемківщина. Створив ряд громадських і церковних товариств, видавав тижневик «Український Бескид», в якому друкувалось чимало матеріалів з лемківської проблематики.
Хоч спричинився до значного піднесення культурного рівня лемків, мав також поважні клопоти з парафіянами на Лемківщині, що сприяло виникненню суперечок і розриву з церковним єпископатом та львівською греко-католицькою митрополією, створенню Апостольської адміністрації для Лемківщини.
Був двічі арештований (1945, 1946). Помер у концтаборі під Києвом.

Масцюх Василь
(30 березня 1873, с. Нова Весь Новосанчівського повіту, теп. РП — 12 березня 1936, Риманів-Здрій Сяніцького пов., теп. Короснянське воєв. РП) — церковний діяч на Лемківщині.
Народну школу і гімназію закінчив у Новому Санчі, богослов'я — у Львові і Перемишлі. У 1903 р. одержав ступінь доктора богослов'я у Віденському університеті. У 1912 р. габілітований на приватного доцента канонічного права Львівського університету. Під час Першої світової війни короткий час перебував у Талергофі, в 1916 р. вступив до австрійського війська польовим капеланом. Після війни працював на різних парафіях. У листопаді 1934 р. папою Пієм ХІ призначений апостольським адміністратором Лемківщини, а 11 грудня того ж року затверджений на становище декретом Конгрегації для Східної церкви.
Автор праці «Право супруже» і ряду статей релігійного змісту. Друкувалися також його статті, присвячені лемківським справам. Був противником українського національного руху на Лемківщині.

Сулик Степан
(2 жовтня, 1924, с. Бальниця Ліського пов., теп. РП) — церковний і освітній діяч на еміграції, архієпископ.
Закінчивши Учительську семінарію в Криниці (1944), емігрував на Захід. Навчався в Українській католицькій семінарії в Німеччині, у 1948 р. виїхав до США, де у 1952 р. закінчив католицький університет у Вашингтоні. Працював настоятелем різних парафій, а з 1955 р. парохом у Фініквілі і секретарем єпископської канцелярії. Відзначився як ревний будівничий основ морально-релігійного життя у Філадельфії, організатором будівництва шкіл. Як член дієцезіального трибуналу брав участь у справах дієцезій.
31 травня 1958 р. іменований папським капеланом, а 29 січня 1981 р. — філадельфійським архієпископом-митрополитом.

Адам
(Олександр Дубець, 14 вересня 1926, с. Фльоринка, Новосанчівського пов., теп. РП) — православний церковний діяч на Північній Лемківщині і Надсянні.
У 1942 р. гітлерівці замучили в Освєнцімі його батька. Вчився у Криницькій учительській семінарії, у 1956 р. став учнем Варшавської духовної семінарії, потім студентом Православної секції ХАТ. Зі званням магістра богослов'я прибув як священик до Висової, що у колишньому Горлицькому повіті, пізніше переведений до Кальникова поблизу Перемишля. У 1966 р. призначений деканом у Сяноці. У важких умовах об'єднував розпорошених віросповідників православ'я, організовував нові парафії.
На початку 1983 р. протоієрей Олександр був пострижений у ченці з іменем Адама. Його возведео в сан архімандрита, а 30 січня 1983 р. у Митрополичому соборі у Варшаві проведено хіротонію у єпископи.
30 жовтня 1983 р. Владику Адама іменовано єпископом Перемишльсько-Новосанчівської єпархії, створеної декретом польського уряду від 30 вересня 1983 р. У 1996 р. Владика Адам возведений у сан архієпископа.

Дзюбина Степан
(11 листопада 1913, с. Гладишів Горлицького повіту, теп. РП) — церковний і суспільний діяч у Польщі, зокрема на Лемківщині.
Від п'ятого класу навчався в Горлицькій польській гімназії, після її закінчення (1932) вступив до греко-католицької семінарії в Перемишлі. Під час вакацій здійснював прогулянки по Лемківщині.
13 березня 1938 р. єпископом Йосафатом Коциловським висвячений на священика і призначений помічником пароха в Ждині, де розпочав активну працю на церковній і національній ниві. Організував драматичний гурток, хор. У травні 1939 р. переїхав до Явірок, у найзахідніший закуток Лемківщини, де зустрів початок Другої світової війни.
На початку 1942 р. переїхав до Злоцького, де взяв активну участь у справі єднання лемків на грунті церковної і національної злагоди. У кінці 1942 р. переведений парохом до Криниці, де у спорудженій ним каплиці вів науку для учнів Української учительської семінарії. Тут часто зустрічав маляра-лемка Никифора Дровняка. У 1943 р. арештований гестапо. І після звільнення йому не дали спокою. Боляче пережив трагедію лемків 1944—47 рр.
Навесні 1947 р. арештований і вивезений у концтабір в Явожно. Звільнений в кінці грудня 1948 року.
На початку 50-х рр. виїхав у Слупськ, але йому було заборонено робити греко-католицькі відправи. Після 1956 р. отримав парафію в Битові і став єдиним греко-католицьким душпастирем у Кошалінському воєводстві. Декретом примаса Польщі від 10 вересня 1965 р. іменований каноніком-крилошанином греко-католицької капітули в Перемишлі. 7 січня 1976 р. папою Павлом VI іменований капеланом, а 14 червня 1977 — генеральним вікарієм для греко-католиків Польщі. Це сприяло його переїзду до Перемишля і отриманню парохії в Гребенному.
Не без його домагань церква в Криниці, що довгий час використовувалася як костел, передана греко-католицькій громаді.
10 жовтня 1993 р. о. митрат С. Дзюбина разом з о. А. Дудою і о. Ю. Кравецьким відправили літургію в Лемківській церкві святих Володимира і Ольги (Шевченківський гай, Львів). Удруге здійснив відправу та проголосив глибокозмістовну проповідь у Лемківській церкві 28 липня 1996 року.
Приємну несподіванку подарував нам о. Дзюбина в 1995 р., видавши поважний том власних спогадів «І стверди діло рук наших» (Варшава, видавництво «Український Архів»).

Ярема Володимир
(9 грудня 1915, с. Глідно Березівського повіту теп. РП) — мистецтвознавець, церковний діяч.
У 1942—1944 рр. навчався у Львівській мистецькопромисловій школі, у 1945 р. закінчив восьмий клас класичної гімназії («Мала духовна семінарія»). Після служби в армії два роки працював у Львівському музеї українського мистецтва.
Згодом, закінчуючи заочно Ленінградські духовні заклади, був настоятелем парафій у кількох місцевостях Львівщини, а від 1969 до 1992 р. очолював парафію в церкві Петра і Павла у Львові. Він — один з перших ініціаторів відродження Української Автокефальної православної церкви. Від 1992 р. — патріарх УАПЦ всієї Русі, з ім'ям Дмитрій.
Відомий як дослідник історії церков, у тому числі й печерних, зібрав величезну кількість матеріалів, зокрема фотографій. Значну увагу присвятив історії церковної архітектури, іконостасів, іконопису Лемківщини. Автор праць «Старинні лемківські ікони XIV—XV ст.» («Наша культура» 1967, 9—11, 1968, 1—3), а також «Первісні іконостаси в дерев'яних церквах на Прикарпатті» (Матеріали Музею народного будівництва в Сяноці, 1972, 16). Ряд праць, що стосуються Лемківщини, зберігаються в рукописах. Опрацював також джерела для монографії «Стародавні ікони з села Ванівки на Сяніччині».
В. Ярема був активістом Фундації дослідження Лемківщини у Львові, допомагав у розбудові організації, видавничій її діяльності.
Бірецький Іван (1815, с. Кальниця колишнього Сяніцького повіту, теп. РП — 12 липня 1883, с. Угнів Сокальського повіту на Львівщині) — прогресивний громадський і культурний діяч, перший збирач і дослідник фольклору лемків.
У 1839 р. закінчив духовну семінарію у Львові, висвячений у 1842 р., працював у с. Бахір біля Радошиць на Сяніччині. Тут розвинув громадську діяльність, відкрив першу школу «дяківку». Перебуваючи довгі роки на Лемківщині, свідомо працював у руслі загальноукраїнської єдності. Листувався з Я. Головацьким, І. Вагилевичем, Й. Кобринським, описуючи свою працю щодо збирання фольклору в Західних Карпатах.
Зібрані колядки, пісні, веснянки, приповідки і загадки переслав Вагилевичу і Головацькому. 17 його загадок вміщено у збірнику «Приповідки і загадки» (Відень, 1841, ред. Я. Головацький). Поява книжки була великою подією. Вона засвідчила світові не лише красу народної «хлопської» мови, але й силу народного духу. Пісні і гагілки (веснянки), зібрані І. Бірецьким, увійшли до збірника Я. Головацького «Народные песни Галицкой и Угорской Руси». Колядки залишалися у рукописному фонді Наукової бібліотеки АН України у Львові. Їх опубліковано у тижневику «Наше слово», 1966, 49—52, 1967, 1—4, (автор публікації І. Красовський).
І. Бірецький був учасником «Собору руських учених» (1848, Львів), де виконував обов'язки секретаря історії та географії, був членом-засновником «Галицької руської матиці», секретарем «Руської Ради» в Перемишлі. Від 1857 р. мешкав в Угнові на Львівщині.

Обушкевич Феофан
(16 вересня 1841, с. Ждиня, Новосанчівського пов., теп. РП — 16 березня 1924, США) — громадський і церковний діяч на Лемківщині і в еміграції.
До гімназії ходив у Новому Санчі та Пряшеві. Богослов'я вивчав у Львові, Кракові і Перемишлі. Працював парохом у Матієвій, потім у Розтоці. Також працював у Радоцині, 10 років у Ганчовій, 4 роки в Устю Руськім на Горличчині. У Ганчовій за його сприяння громада закупила поміщицький ліс, в Устю він заснував перший на Лемківщині сільський хор та оркестр.
У 1890 р. виїхав до США, де активно працював на культурно-освітній ниві. Був одним із засновників «Союзу руських братств» (1892), у якому працював до кінця життя, був одним з головних засновників «Руського Народного Союзу» (1894), що в кінці 90-х рр. став впливовою організацією п. н. «Український Народний Союз».
У трактуванні історичних подій дотримувався староруського світогляду.

Андрейчин Андрій
(2 вересня 1865, с. Устя Руське Горлицького повіту, теп. РП — 4 січня 1914, Львів) — літограф і гравер.
Закінчив школу в Горлицях і вступив до гімназії у Новому Санчі. У 1879 р. подався пішки до Києва, де завдяки сприянню друкаря Григорія Корчака-Новицького вступив у Рисувальну школу М. Мурашка.
У 1881 р. повернувся до Львова, працював у майстерні вивісок, а також у літографії Львівського промислового товариства. Одночасно закінчив Художньо-промислову школу. 1886 р. призваний на військову службу, два роки працював у літографії при Краківській корпусній команді. З 1889 р. повертається до Львова у літографію А. Пришляка, а в 1893 р. відкриває власну літографію фірми «Андрейчин», що стала основним видавцем мистецької та музичної літератури.
На Крайовій виставці 1894 р. А. Андрейчин одержав бронзову медаль за літографічні роботи. Тісно співпрацював з Науковим Товариством імені Т. Шевченка, Львівським університетом, видавництвами. Видав «Вишивки східної Галичини» (1895), «Українські монограми для вишивки хрестиком та гаптом» (1896), «Писанки» (1886). Створив гравюри і видав серію з 25 портретів київських і галицьких князів, козацьких гетьманів художника А. Тимоховського. Спільно з Г. Величком виготовив та видав «Етнографічну карту Руси-України».
Похований на Янівському кладовищі у м. Львові.
Соболевський Михайло (14 серпня 1886, с. Костарівці, Сяніцького пов., теп. РП — 15 лютого 1969, м. Львів) — збирач лемківського фольклору, церковний діяч.
Навчався у Сяноці, а у 1900 р. вступив до гімназії. Проявив талант у вивченні іноземних мов та замилування до музики. Самотужки навчився гри на скрипці. Учнем старших класів гімназії диригував церковним хором. У 1908 р. вступив до духовної семінарії в Перемишлі, згодом перевівся до Львова, керував хором гімназистів, брав участь у струнному оркестрі.
Все життя записував слова і мелодію лемківських народних пісень. У 1914 р. був визений до Талергофа. Після повернення на Лемківщину працював на приходстві у селах Ждиня і Долини, а від 1919 і до 1945 р. — в Устю Руському Горлицького повіту.
Влітку 1945 р. з родиною переселений в Україну (Чортківський район на Тернопільщині). Коли у 1959 р. пішов на пенсію, вирішив опрацювати зібрані ним записи лемківського пісенного фольклору і опублікувати їх. У 1967 р. вийшла у світ його збірка «Лемківські співанки» (Київ, «Музична Україна»), яка містить 170 лемківських народних пісень. Збірка стала у пригоді багатьом художнім колективам.
Умів різьбити по дереву та вишивати.

Биндас Дюра
(23 березня 1887, с. Руський Керестур, Югославія — 24 січня 1950, с. Старий Вербас, там же) — культурно-освітній діяч у середовищі бачванських русинів, зачинатель їх культурно-національного відродження.
У 1896 р. закінчив гімназію в Загребі, в 1896—1900 рр. навчався в Ужгородській духовній семінарії. У 1901 р. зайняв посаду пароха в Руському Керестурі і перебував на ній 11 років. Розгорнув інтенсивну культурно-освітню та педагогічну роботу, допомагав редагувати «Неділю Русина». У 1912—1923 рр. продовжив культурно-громадську діяльність у с. Дюрдьов. У 1913 р. разом з учителем Будинським, др. Г. Костельником, др. Д. Нарадієм зробив спробу видання української газети, але через брак коштів здійснити цей задум не вдалося.
Після розпаду Австро-Угорщини 13 грудня 1918 р. видав звернення до земляків із закликом провести установчі збори Руського народного просвітнього дружества (РНПД). На зборах у липні 1919 р. Д. Биндаса обрано заступником голови РНПД, а згодом — головою.
У 1921 р. під його редакцією вийшов перший «Руський календар», а 21 грудня 1924 р. — перший номер «Руських новин». Надалі підтримував контакти з Г. Костельником, який переїхав до Львова. Разом з о. Костельником займався збиранням фольклору серед бачванських русинів — колишніх вихідців з Лемківщини.

Тимко Онуфрій
(5 жовтня 1908, с. Кацур, Югославія — 24 серпня 1989, с. Титовий Вербяш, Югославія) — науковець і композитор, культурний і церковний діяч, член Союзу фольклористів Югославії.
Гімназію закінчив у Травнику. Богословську освіту здобув у Загребі і Львові. Львівський період, коли він познайомився з визначними українськими вченими, зокрема Ф. Колессою, найкраще вплинув на його подальше творче життя. З 1934 р. працював на парохії в Руському Керестурі, де створив чоловічий хор. Після війни служив капеланом у Кацурі, а від 1950 р. — в Старому Вербяші.
Найпліднішими у його творчій праці були роки 1953—1954. Саме тоді видав кілька пісенників, зокрема збірку «Наша пісня» (1953) з 310 піснями і описом танців. Редагував збірку «Малий соловей» (1953), «Співаночки мої» (1954), багато пісень залишив у рукописах. Виступав з рефератами на тему етномузики русинів Югославії. Його пісня «Блукаю я уж велі роки» була дуже популярною. Написав ряд праць з історії русинів.

Вислоцький Дмитро
(псевд. Ваньо Гунянка, 4 квітня 1888, с. Лабова Новосандецького пов., теп. РП — 27 грудня 1968, Львів) — громадський і культурний діяч у середовищі лемківської еміграції, редактор, журналіст.
Ще студентом видавав газету «Лемко» в Новому Санчі. У 1914 р. вивезений до концтабору «Талергоф». Через подальші переслідування з боку польського уряду в 1920 р. виїхав до Канади. Тут, пізніше у США видавав місячник «Лемко», був ініціатором об'єднання староруської частини лемківських емігрантів у «Лемко-союзі» з органом «Карпатська Русь», що її редагував у 1931—1944 рр. За своїм світоглядом належав до діячів староруської (москвофільської) орієнтації, був противником українського національного відродження лемків.
У 1946 р. повернувся в Україну. Спочатку жив на Закарпатті, потім у Львові. Був членом правління Львівського відділення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. Автор ряду оповідань, одноактних п'єс, а також історичних нарисів про лемків.

Дулеба Андрій
(10 грудня 1919, с. Бенядиківці Свидницького округу, Словаччина) — педагог, музикознавець, збирач фольклору, суспільно-громадський діяч у Словаччині.
Горожанську школу закінчив у Стропкові, гімназію у Пряшеві (1942). У 1955 р. закінчив педагогічний факультет Пряшівського університету ім. П. Й. Шафарика. Працював учителем у кількох селах Свидницького округу. Удостоєний звання «Зразковий учитель» та звання «Зразковий працівник культури Словаччини».
З ранніх років записував фольклор від земляків та сам почав писати тексти і мелодії пісень. Записи друкував на сторінках українського журналу «Дружно вперед», у народних календарях, збірниках. Найбільшою і найвизначнішою його публікацією є збірник «Українські народні пісні Східної Словаччини» (т. ІІІ, Пряшів, 1977). Він є автором кількох підручників для музичного виховання, був директором славної капели «Маковиця», керівником самодіяльних художніх колективів. Автор збірки народних оповідань, активний учасник різних культурних імпрез.

Тибляк Іван
(9 лютого 1921, с. Дошно Сяніцького повіту, теп. РП — 1943, концтабір, Німеччина) — освітній та громадський і культурний діяч.
Незвичайно талановитий, після початкової школи продовжував самостійно засвоювати програму гімназії, що успішно здійснив менш ніж за два роки. Ще юнаком організував у рідному селі курси для неписьменних селян, навчав молодь історії рідного краю, географії, основ мистецтва, хореографії.
Далеко за межі села полинула слава про танцювальний, драматичний і співочий гуртки, що їх він створив і сам ними керував. Дошнянські танцюристи і хористи напевно уперше в історії успішно виступали на святах молоді, фестивалях, концертах. Серед найактивніших учасників художньої самодіяльності були господарі Павло Смерецький, Кость і Андрій Бебли з дружинами, Микола Рак, Микола Рудавський, Степан Дзендзель, Данько Коваль з дружиною, парубки Василь Рак, Василь Храпцьо, Василь Одрехівський, Іван і Андрій Рудавські, Дмитро Коваль, Юрко Хвостик, дівчата Катерина і Анастасія Красовські, Марія Тибляк, Юлія Бебло і багато інших. Село Дошно завдяки І. Тибляку помітно виросло в культурному та освітньому відношеннях.
Німецькі окупанти вивезли І. Тибляка разом з іншою молоддю села на примусові роботи до Німеччини. Важка праця на фабриці була не під силу Тибляку і він утік. Спійманий німецьким гестапо, був потрактований як «шпигун» і замучений у концтаборі влітку 1943 р.

Філь Микола
(4 грудня 1922, с. Запалів Ярославського пов., теп. РП — 28 липня 1983, Мюнхен, Німеччина) — видатний політичний і суспільний діяч на Лемківщині і в еміграції, диригент, співак, історик.
Навчався приватно історії, мови, гри на скрипці. У 1942 р. вступив до Української учительської семінарії в Криниці, де поряд з навчанням займався залученням юнацтва до ОУН, був у постійному контакті з групами УПА на Лемківщині. Певний час був диригентом хору семінарії, їздив з хором по містечках і селах Лемківщини.
Рятуючись від гестапо, подався у 1944 р. у Сяніччину до Волі Матіяшової, де зустрів своїх бойових друзів, вступив у склад 6-го районного проводу (у 1945 р. став його провідником з кличкою «Пугач»), до якого входили його товариші з Криниці Михайло Федак (Смирний), Анатолій Вороняк (Хмара), Євген Мельничук (Білий), Степан Котелець з Одрехови (Лісовий) та інші.
Шостий район тягнувся від сіл Середнє Велике, Дарів, Суровиця, Поляни Суровичні по Горлиці і Криницю.
Лемківщина стала надрайоном. Західну Лемківщину очолювали Федаки з с. Ропянки (Смирний і Сокіл). М. Філь (Пугач) очолив район Риманівщини, до складу якого входило 38 сіл, і активно включився в акцію набору добровольців в УПА. Лише з с. Пулави вступило 27 хлопців.
Становище бійців УПА після акції «Вісла» було вельми важким, і Пугач з бойовим загоном подався у Словаччину, потім перейшли словацько-австрійський кордон, дістались до Відня, а потім в американську зону. М. Філь поїхав до Мюнхена. Тут записався студентом УВУ, студіював історію, географію, мови.
У Німччині працював головою Братства колищніх вояків УПА, був членом Світового Братства Вояків УПА, керував церковним хором, працював у Єпископській канцелярії, виконував функцію дяка. Закінчив навчання в УВУ з науковим ступенем доктора історії України.
Автор численних статей, таких як «Україна 1917 року» (1977), «Скарб українського народу» (1966), статей про композиторів А. Веделя, М. Леонтовича та інших.

Гоч Федір
(28 червня 1929, с. Зиндранова Короснянського пов., теп. РП) — культурний і громадський діяч лемків у Польщі.
Після війни деякий час жив на західних землях Польщі. Повернувшись у Зиндранову, збудував нову хату, а на батьківській садибі створив музей історії та культури лемків. Тут експонуються пам'ятки історії та культури лемків, твори церковного та народного мистецтва.
У 1954 р. Ф. Гоч організував у Зиндрановій ансамбль пісні і народної музики. Особливу популярність здобула музична капела під його керівництвом. Розробив сценарій «Лемківського весілля», яке у 1956 р. передавалося по телебаченню, написав кілька одноактних п'єс. Його статті, нариси часто друкувалися на лемківській сторінці «Нашого слова», у газеті «Карпатська Русь» (США).
Федір Гоч — колишній член головного правління УСКТ, голова Лемківської секції. До 10 листопада 1991 р. був головою Об'єднання Лемків Польщі (ОЛП). Останнім часом він є організатором дуже цікавих народних святкувань під назвою «Від Русалля до Івана», організатором видання цікавого щоквартальника «Загорода». Був головним ініціатором і організатором будівництва церкви в с. Зиндранова.

Соболевський Роман
(2 травня 1920, с. Устя Руське Горлицького повіту, теп. РП — 29 грудня 1978, м. Львів) — педагог, самодіяльний композитор, культурний діяч.
У 1939 р. вступив до гімназії в Горлицях, але навчання перервала війна. У 1945 р. виселений у Чортківський район на Тернопільщині. Вступив на англійську філологію Чернівецького університету, який закінчив у 1950 р. Одночасно з університетом закінчив вечірню музичну школу по класу домри. Навчився грати також на інших інструментах.
Працював учителем англійської мови в середніх школах Львова, потім викладачем англійської мови у Львівській державній консерваторії. Крім англійської, вивчив також німецьку, італійську, іспанську і французьку мови.
Був активним учасником самодіяльної народної хорової капели «Лемковина» і як хорист, і як композитор. Написав музику (обробка для хору) кількох лемківських пісень, що їх виконують лемківські хори, допоміг батькові М. Соболевському опрацювати і видати збірку «Лемківські співанки» (Київ, 1967).

Когут Петро
(19 листопада 1919, с. Петруша Воля біля Коросна, теп. РП) — публіцист і громадський діяч, заслужений працівник культури України.
У 1935 р. закінчив кооперативні курси у Львові, де познайомився з талановитим поетом з Лемківщини Б.-І. Антоничем. До війни працював продавцем у рідному селі, з 1939 р. і до кінця війни перебував у рядах борців проти фашизму. Після війни працював на адміністративних посадах у Львові.
П. Когут — автор численних статей, нарисів про визвольну боротьбу лемків, їх історію та культуру, про видатних діячів Лемківщини. Перші публікації, ще напередодні війни, друкувалися в газетах «Земля і воля» (Львів), «Селянські вісті» (Коломия). Вірш «Тюремний спомин» був надрукований у календарі «Світ праці» (Коломия). Надалі свої праці друкує в місцевій періодиці та за кордоном: «Карпатська Русь», «Українські вісті» (обидві США), «Рідний край» (Аргентина), «Життя і слово» (Канада), «Наше слово» (Польща), «Нове життя» (Словаччина) та ін.
Бере активну участь у громадському житті. Один з організаторів створення хорової капели «Лемковина» у Львові. У 1988—1991 був головою Товариства «Лемківщина», з 1991 р. — заступник голови правління Фундації дослідження Лемківщини у Львові, співавтор «Лемківських календарів» та інших видань Фундації.

Бурдяк Марія
(дівоче прізв. Ковальчик, 29 листопада 1931, с. Устя Руське Гарлицького пов., теп. РП) — фольклорист, педагог, громадський діяч.
У 1945 виселена з родиною в с. Ягольницю Чортківського району на Тернопільщині. У 1951—1957 рр. навчалась на філологічному факультеті Чернівецького університету. Її цікавили лемківські говірки, тому й дипломна робота «Говори лемків», опрацьована на основі говірки її рідного села. З 1957 р. працює вчителькою української мови і літератури в середній школі. Захоплюється збиранням фольклору, зокрема пісень, легенд, керує дитячим фольклорним ансамблем, є членом обласного об'єднання збирачів народної творчості «Джерело».
Відома як автор численних статей, нарисів у періодичній пресі. Ряд матеріалів друкувалися в тижневику «Наше слово» (Варшава), зокрема вірші «Добра рада», «Краса Лемківщини», «Бесіда з горами», «Мої скарби», в яких оспівується краса рідного краю, нариси «В гостях у різьбярів Орисиків», (НС, 1980, 12,), «У майстерні Івана Мердака» (НС, 1986, 12). Працює над упорядкуванням матеріалів до «Фразеологічного словника лемківської говірки».
Осадчук Зузанна (18 вересня 1934, с. Пінківці Михайлівського округу, Словаччина) — педагог, науковець, художник.
Після закінчення гімназії у Гуменному (1953) навчалася у Вищій педагогічній школі у Пряшеві та Братиславі (заочно).
У 1955—58 рр. працювала худжньо-технічним редактором журналу «Дружно вперед», наступні два роки у відділі української літератури Словацького педагогічного видавництва.
У 1960—1973 рр. — вчителька у Пряшівській педагогічній школі, від 1973 — старший викладач кафедри образотворчого виховання Пряшівського педфакультету. У 1975 р. одержала звання доктора, в 1983 р. призначена доцентом теорії викладання образотворчого виховання.
Автор шкільного підручника для 1—2 класів педшколи, написала понад 30 статей. Бере участь у наукових симпозіумах, конференціях та семінарах.
Значне місце в її житті та діяльності займає малярська робота, участь у художніх виставках. Основи малярської професії засвоїла від брата Степана Гапака, який був професором. Найулюбленішим об'єктом її творчості є рідна природа, про що розповідають картини «Вид на Пряшів», «Вид на село», «Шариський пейзаж», «У Вишній Волі», «В Ольшовцях» та інші.
У творах оспівує красу гірського краю, життя земляків-лемків.


Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/3.html

Icon Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision:


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© LV Productions, Ltd. All Rights Reserved.