(in Ukrainian) ІІ. Мистецтво
живопис, скульптура, різьба по дереву і каменю, музика і співоче мистецтво


Незважаючи на те, що Лемківщина розміщена далеко від матірного осередку, в Західних Карпатах, мистецтво різних жанрів досягло тут великого розвитку і процвітання. Лемківщина дала світові численних митців різних жанрів, як у живопису (Никифор, Милий) так і у скульптурі (Кавка, Одрехівський), різьбі по дереву (Михайлишин, Орисик, Сухорський), музиці і співі (Д. Бортнянський, О. Турковський, сестри Байко та інші).

Живопис

Традиції лемківського мистецтва живопису сягають глибини віків. Іконописне мистецтво процвітало в Західних Карпатах у часи Київської Русі, сягнувши вершини свого розвитку у ХІV—ХVІІ століттях. Про це свідчать численні твори іконопису того часу невідомих нам майстрів з Ванівки, Дальови, Тилича та інших місцевостей. Твори ці зберігаються у Львові та численних музеях Польщі й інших країн. Відомі шедеври іконописного мистецтва зі школи іконопису в Бардієві.
На засадах церковного іконопису зростав талант лемківського маляра-примітивіста Никифора Дровняка з Криниці (1895—1968). У південній частині Лемківщини (Пряшівщина) творив живописець Дезидерій Милий (1906—1971) — один з найвидатніших митців лемківського походження. У південній частині Лемківщини творять живописці Юлій Мушка, Степан Гапак, Павло Маркович, Володимир Микита.
Своєрідна творча праця церковного діяча з Вислока Горішнього Дмитра Блажейовського (н.1910). Він автор іконописних картин, створених власною технікою кольорової вишивки, та численних історичних і мистецтвознавчих праць.
В еміграції успішно працює лемко Василь Мадзелян (Більцарева), автор численних живописних творів з лемківської тематики, а також творів з ділянки скульптури, кераміки. У США творив також Вархола Андрій (Енді Варгол. 1928—1987). У Парижі творить Омелян Мазурик (нар. 1937), в Торонто Павло Лопата (н.1945). Варто відзначити успішну працю в галузі живопису Дмитра Солинка, який мешкає у Львові, та інших.

Скульптура
Найдавнішою традиційною ланкою скульптурного мистецтва на Лемківщині було виробництво іноді на диво високої художньої вартості надмогильних пам'ятників з місцевого каменю — пісковика. Найпопулярнішими митцями-скульпторами були майстри з села Бортне Горлицького повіту. До наших днів збереглися їхні вироби (цвинтар с. Бортне та ін.) ХVІІІ—ХІХ ст., що дивують своєю формою, технікою виконання. До скульпторів-митців високого класу належав Іван Кавка з Полян Суровичних. Великі мистецькі здібності цього юнака відзначено у різьбярській школі у Риманові, коли він мав лише 10 років. На жаль, ми не знаємо, що сталося з митцем, де і коли він помер. Напевно, був заарештований КДБ і знищений.
У південній частині Лемківщини у 20 рр. ХХ ст. набула популярності скульптор Олена Мандич (1902—1975). На еміграції велику популярність мав скульптор з Лемківщини Михайло Черешньовський (1911—1994). В Україні виросли митці-скульптори Василь Одрехівський — різьбяр з Вільки (1921—1996), проф. Еммануїл Мисько (н.1929), брати Мирон і Юрій Амбіцькі, Мердак Іван (н.1933). У Львові живуть і творять наймолодші лемківські скульптори — брати Андрій і Володимир Сухорські — автори пам'ятника Т. Шевченкові у Львові, а також сини В. Одрехівського — Володимир та Роман Одрехівські.
Різьба по дереву і каменю
Мистецтво різьби по дереву на Лемківщині у ХІХ—ХХ ст. сягло свого найвищого розквіту. Давньою традицією в різьбярстві було спорудження іконостасів, церковних рам і свічників. Цей вид різьбярства згодом об'єднався з новою його ланкою — копіюванням природи (тваринного і рослинного світу), що зародилося в кінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. Головними осередками різьбярства були села Вілька і Балутянка на Сяніччині, а також Криниця і Білянка.
Серед найстарших різьбярів с. Балутянки слід назвати Михайла Михалишина, а з с. Вільки Андрія Іляша (1864—1942) та найздібнішого народного митця Михайла Орисика (1885—1946), а також Григорія Бенча (1905—1988). До плеяди молодших найздібніших різьбярів належать Олекса Стецяк, Василь Одрехівський, Андрій Орисик (з Вільки) та Шалайда Василь з Балутянки. Талановитими майстрами різьби вважають Осипа Величка, Бердаля Івана (1928—1986), Кищака Степана. Без сумніву, найздібнішим різьбярем з Вільки, який мешкає у Львові, є Андрій Сухорський (н.1929).
У Польщі творить відомий скульптор і різьбяр з Фльоринки Григорій Пецух (н.1923), який живе у Закопаному. У Білянці поблизу Горлиць живе етнограф і народний різьбяр Павло Стефанівський.

Музика і співоче мистецтво
У культурі лемків музика і співоче мистецтво займають дуже почесне місце. Серед загальноукраїнських пісень мелодійність пісень лемків викликає особливе захоплення. З Лемківщини вийшли відомі, славні композитори, співаки.
На жаль, не зберегла нам історія свідчень про давніх композиторів, музикантів, співаків. Одним з великих як українських, так і російських композиторів був виходець із села Бортного поблизу м. Горлиці Дмитро Бортнянський (1751—1825).
Сином лемківської землі був український композитор Михайло Вербицький (1815—1870) — автор мелодії державного українського гімну «Ще не вмерла Україна».
Відомим оперним співаком кінця ХІХ і поч. ХХ ст. був Модест Менцинський, родина якого походила з с. Мацина на Лемківщині. Відомої слави здобули брати Орест і Григорій Турковські — обидва професори музики.
На південній Лемківщині відоме було ім'я композитора, драматурга, хормейстера Юрія Цимбори (1919—1989), а на Україні — ім'я Миколи Вороняка (1923—1974).
Успішно працює у Львові композитор Іван Майчик (н.1927). Він є автором кількох збірок лемківських народних пісень та пісень на слова українських поетів. Варто додати, що авторами збірок лемківських пісень були також священик Михайло Соболевський та лікар Орест Гижа. Пісні ці з успіхом виконують лемківські хори Львівщини («Лемковина», «Студенка Карпат», «Радоцина»), Тернопільщини (с. Лошнів, Жовтневе), Ів. Франківщини («Терки», «Студенка») та ін.
Популярними пропагандистами пісенної культури лемків є народні артистки України сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко, що з Яблониці. У Польщі здобув славу популяризатор лемківських пісень, композитор і диригент Ярослав Полянський (1930—1994).
Продовжує цю справу керівник «Лемковини» в Польщі Ярослав Трохановський. У Словаччині серед найактивніших популяризаторів лемківської пісні слід назвати співачку Марію Мачошко (н.1940).


Образотворче Містецтво
(Живопис)


Дровняк Никифор (Никифор Ференч, Никифор Криницький. 21 травня 1895, с. Криниця, пов. Новий Санч, теп. РП — 10 жовтня 1968, Криниця) — самобутній маляр-примітивіст.
Син глухонімої Явдохи Дровняк, змалку не навчився добре говорити, до школи не ходив. Помітний вплив на дитячу уяву мало релігійне оточення, що згодом проявилося у його творчості. Змалку малював образки з дивовижними спорудами, фантастичними святими, що їх обмінював у селян на хліб. Творив образи нового, незбагненного світу, доступного тільки йому, де стиралася грань між фантазією і реальністю.
Малював 15—16 годин щодня. Його доробок — понад 30 тис. творів, виконаних у техніці акварелі. Для них характерна декоративна виразність малюнка, контрастність кольорів, наївність, своєрідність образного мислення їх творця. Серед малюнків немає двох однакових. Никифор не копіював природи, ніколи не повторювався. Створив власний, «никифорівський» стиль. Малював те, що вважав потрібним, самовільно доповнював образ природи неіснуючими, часто фантастичними деталями. Створював бездоганну симетрію, мав почуття простору, відстані, досяг гармонії барв. Намагався розповідати правду в межах своїх знань і власної уяви. І хоч кожного разу трактував «свою» правду по-іншому, робив це щиро, з переконанням.
Став відомим для широкого кола з 1932 р. завдяки львівському художнику Роману Турину. Тоді ж організовано першу виставку його творів у Парижі, а в 1938 р. — у Львові. За допомогою польського публіциста А. Банаха твори Никифора експонувалися у Варшаві (1948), Сопоті (1949). Світову славу принесла Никифорові виставка в Італії (1956). Його виставки з тріумфом відбулися у Франції, Бельгії, Англії, Швейцарії, США, Югославії, Чехословаччині, багатьох містах Польщі. Про Никифора заговорили преса, радіо, телебачення. Але він був байдужий до похвал.
Незадовго до смерті Никифора, у серпні 1968 відкрито другу виставку його малюнків у Львові, яка експонувалася і в Києві. Восени 1988 р. у Львові організовано третю виставку творів лемківського маляра.
Походження та тематика робіт Никифора свідчать, що митець, мешкаючи у Польщі (до речі, у 1947 р. був кілька разів насильно виселений з Криниці на західні землі Польщі, звідки щоразу втікав до Криниці), був українським художником, який увесь свій талант присвятив увічненню рідної Лемківщини.

Грабар Ігор
(25 березня 1871, Будапешт — 16 травня 1960, Москва) — живописець і мистецтвознавець лемківського походження, дійсний член АН СРСР (1943) і Академії мистецтв СРСР (1947), народний художник СРСР (1956).
Закінчив Петербурзький університет (1893), Академію мистецтв (1896). Вчився також у Мюнхені. За кордоном всесторонньо ознайомився з західноєвропейським мистецтвом. Проявив себе як живописець, історик мистецтва та музейний діяч. З 1909 р. був редактором і одним з авторів «Історії російського мистецтва», а з 1913 — директором Третьяковської галереї в Москві.
Створив численні художні полотна: «Вересневий сніг» (1903), «Лютнева блакить» (1904), «Зимовий сонячний день» (1941) — усі в Третьяковській галереї, серії портретів, історичні сюжети. Велику колекцію творів подарував Закарпатській картинній галереї. Ряд його творів у різних музеях Західної Європи і США.
До кінця життя цікавився долею земляків-лемків, залишився патріотом рідного карпатського краю.

Милий Дезидерій
(1 серпня 1906, с. Кийов (Словаччина) — 1 вересня 1971, Братислава) — живописець і мистецтвознавець, один з найвидатніших митців лемківського походження, заслужений художник ЧССР (1962), народний художник ЧСФР (1971).
Після закінчення Пряшівської учительної семінарії у 1926 р. вступив у Празьку художньо-промислову школу, де в 1933 р. здобув професійну мистецьку освіту. Його перші картини були прихильно оцінені на виставках у Празі та Стокгольмі. Працював учителем в Орлові (1935—1943), де розгорнув культурно-освітню працю, продовжував малювати. У цей період, крім серії лемківських краєвидів та етнографічно-побутових картин, намалював ряд картин з соціальної тематики: «Без праці» (1939), «Блудниця» (1942), «Похорон» (1942), «Сумний хід» (1943). У 1943 р. його переведено у Пряшів на посаду директора початкової школи, згодом директора учительської семінарії. Останні 25 років прожив у Братиславі, спочатку як завідувач Реферату українських шкіл (1945—1948), пізніше як професор малювання Словацького політехнічного інституту (1948—1949) та Інституту образотворчого мистецтва (1949—1971). Проявив себе у різних художніх техніках: олія, акварель, темпера, графіка. Визначних успіхів досяг як ілюстратор книжок, автор плакатів та сценічний митець. Хоч критика визнала його найвизначнішим словацьким художником, він постійно вважав себе українським митцем. Всі свої твори підписував по-українськи.
Рідний лемківський край був для нього джерелом художньої творчості, про що свідчать його олійні картини: «Кийовський пейзаж» (1946), «На селі» (1948), «Збирання картоплі» (1959), «Обжинки» (1963), «Невіста» (1964), «В кийовському хотарі» (1966), «Кийовське поле» (1968), «Руська балада» (1968), «Зима у Верхньому Шариші» (1970), а також численні акварелі, пастель, ліногравюри. Кілька десятків картин присвятив лемківському селу Токаїк, що його німецькі фашисти спалили (1944), розстрілявши всіх чоловіків.
На посмертній виставці творів Д. Милого у Свидницькому музеї української культури (1976) експонувалися 191 його картина, значна частина яких зберігається в музеї. У Свиднику споруджена образотворча галерея ім. Дезидерія Милого.

Блажейовський Дмитро
(н. 21 серпня 1910, с. Вислік Горішній Сяніцького пов., теп. РП) — учений, митець, церковний діяч з Лемківщини. Гімназію закінчив (1930) в м. Перемишлі. У 1933—1946 рр. студіював теологію, філософію та історію в Римі, там же висвячений 2 квітня 1939 р. У 1942 р. захистив у Римському університеті докторат з теології, а в 1946 р. — докторат з історії. До 1973 р. працював у різних парафіях у США.
Повернувшись у 1973 р. до Рима, зайнявся науковою працею в ділянці історії церкви, а також мистецтвом вишивки ікон і картин світської тематики. У 1973—1996 рр. видав одинадцять книжок з історії церкви, серед них: «Українська і вірменська папські семінарії у Львові (1665—1784)» — 1975; «Шематизм Української Католицької Церкви в діаспорі» — 1988; «Історичний шематизм Перемиської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини» — Львів, 1996 та інші, а також сім збірок українських вишивок релігійного змісту. Мав десять персональних виставок п. н. «Вишиваний іконостас» в Україні (1993), дві у Римі, одну — у Помпеї. У 1996 р. виставка його творів побувала у 20-ти містах України.
Живе і творить у Римі.

Мадзелян Василь
(22 червня 1917, Монсин, Пенсильванія, США) — митець лемківського походження, педагог.
Коли йому було три роки, його родина повернулася на Лемківщину до рідного села Більцареви (тепер у Новосанчівському пов. РП). Після сільської школи став учнем гімназії в Тернополі. Після матури (1937) повернувся на Лемківщину, але наступного року виїхав до Пенсильванії. Під час військової служби закінчив Мериляндський університет. Студії продовжував у м. Сакраменто (Каліфорнія), здобувши у 1961 р. диплом магістра мистецтва. У 1964—1979 рр. викладав у середній школі рисунок, малювання, графіку, кераміку, скульптуру.
Відомий як живописець, майстер кераміки, графіки, скульптор. Пейзажі «Вільхи», «Руська ріка» нагадують краєвиди рідної Лемківщини. Вельми цікавий твір «Господар Карпат» (Лемківський бача). Оригінальні твори малої скульптури, що репрезентують тваринний світ. Окремі комбінації створені під впливом лемківських традицій круглого різьблення («Бізон», «Ведмежата»). Неперевершений майстер графіки. Комплект із 33-х гравюр з лемківської тематики подарував Музею історії і культури лемків у Львові. У 1995 р. у Львові видав альбом «Лемківщина у творчості Василя Мадзеляна». Пояснення до гравюр написав його брат Семен.
Був учасником численних персональних і колективних виставок.

Вархола Андрій
(Енди Варгол, 6 серпня 1928, с. Микова Свидницького округу, Словаччина — 22 лютого 1987, Нью-Йорк) — світової слави художник, кінорежисер, один з головних представників північноамериканського художнього напряму «поп-арт». Походив з української (південної лемківської) родини.
Переїхавши у 1949 р. в Нью-Йорк, закінчив художній інститут в Піцбургу. Свій художній шлях розпочав як творець рекламних проспектів. У 1962—1964 рр. — вільний художник. Працював у техніці перебивання кольорів через шовкову сітку. Творив портрети уславлених постатей від зірки кіно Мерилін Монро до Марлона Брандо, Елвіса Преслі, Джона Кеннеді й ін. Значний вплив на його творчість мало мистецтво візантійського живопису. Створив серію пейзажів як песимістичного, так і оптимістичного змісту. Ряд його полотен зберігається в Музеї модерного мистецтва в Нью-Йорку, частину творів залишив Карпаторуському центрові у Нью-Джерсі.
Українська громадськість Словаччини намагається придбати твори славного земляка для Межилабірців, де відкрито спеціальну галерею картин.

Мушка Юлій
(28 березня 1919, м. Межилабірці, Словаччина) — живописець.
Спочатку займався рисунком. У 40-х рр. створив численні ілюстрації для дитячого журналу «Колокольчик — Дзвіночок», різних книг. Цікаві рисунки з історичної тематики, зокрема цикл «Старі слов'яни», з рисуванням та ілюстраторською працею пов'язана графічна творчість художника. Красу рідного краю змалював у циклі «Спиські мотиви». Ці та інші твори експонувалися на першій персональній виставці 1962 р. в Пряшеві.
Творчість 60-х рр. багата й на пастельні картини. Це спогади про дитинство («Ранок», «Доріжка»), сільське життя («З колискою», «Жнива», «Після доїння»), народні звичаї («Весілля», «Колядки», «На прядки»). У творах відображено життя та працю мешканців Східнословацького краю, зокрема лемків, природу. Кращі пастелі демонструвалися на його персональній виставці в Пряшеві (1967).
Найвизначніші твори виконано олійною технікою. Вони зрозумілі людям, близькі їх внутрішньому сприйманню. Це, зокрема, картини «Гайдощі», «Сім'я» та інші, твори політичного характеру «Година відплати», «Загроза миру», натюрморти з квітами, пейзажі «Синя хатина», «Циганські хатинки», «Тополі».
У 90-х рр. займається малюванням олією («Маяк»), темперою («Трембіта»), пастеллю. Серед пастелей найкращі пейзажі околиць Дебрецина.

Гапак Степан
(16 жовтня 1921, с. Пінковці Михайлівського округу, Словаччина) — живописець, мистецтвознавець, педагог і громадський діяч.
Закінчив учительську семінарію в Ужгороді (1944) та Академію образотворчих мистецтв у Празі (1953). Певний час працював учителем. Від 1953 р. — доцент, потім професор на кафедрі образотворчого мистецтва Пряшівського університету ім. П. Шафарика. Зі скульптурної тематики створив рельєф до пам'ятника О. Павловичу в Свиднику (1969), портрет Т. Шевченка (1970).
Глибокохудожні його твори живопису. Цікава композиція з життя селян Ужанської долини (лемаки) «Вимочування конопель» (1973). Картини «Сипанець в Ольшавці» (1956), «У Репейові» (1958) відображають своєрідність народного будівництва закарпатських українців (лемків). Дуже вдало ілюстрував «Буквар» (1958), «Українські народні пісні Пряшівського краю» (1958), «Народні казки Східної Словаччини» (1977) та ін.
С. Гапак — автор численних публікацій про українське, словацьке та чеське образотворче мистецтво та їх взаємозв'язки. Видав монографії «Скульптор Михайло Бринський» (1971), «Образотворче мистецтво українців Чехословаччини 1918—1945» (1975).

Маркович Павло
(19 листопада 1924 р., с. Чертіжне Гуменського округу, Словаччина) — живописець і етнограф, доцент Пряшівського університету ім. П. Шафарика, заслужений вчитель.
Учився в Міжлабірецькій горожанській школі (1942—1944), Гуменській гімназії (1945—1953). Закінчив педфакультет Братиславського університету, викладав образотворче мистецтво в Пряшівській педшколі ім. К. Готвальда (1953—1960). З 1960 р. — викладач на педфакультеті Пряшівського університету.
Автор картин, намальованих пастеллю: «Дуб» (1964), «Осінь» (1969), «Пейзаж» (1970), «Червоні стріхи» (1970), «Під вечір» (1971) та ін. Із станкової графіки: «Село» (1956), «Композиція» (1967), «Пейзаж біля Попрада» (1969) та ін. Твори виставляв на персональних виставках у Свиднику (1974, 1975), Пряшеві (1977) та інших містах. Автор монографій «Українські народні хрестикові вишивки Східної Словаччини» (1964), «Українські писанки Східної Словаччини» (1972).

Микита Володимир
(1 лютого 1931, с. Ракошин Мукачівського р-ну Закарпатської обл.) — український живописець, заслужений художник України (з 1975 р.). Походить з родини закарпатських лемків.
У 1947—1950 рр. вчився в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Вже студентом досяг помітних успіхів у мистецтві. У 1950 р. вперше взяв участь в обласній художній виставці. Надалі він постійний учасник обласних і республіканських виставок. У 1962 р. став членом Спілки художників України. Брав участь у міжнародних виставках, симпозіумах художників (1963 — Фінляндія, 1974 — ЧСФР та ін.). Перша персональна виставка його творів відбулася 1973 р. в Ужгороді, згодом у Пряшеві та Попраді (Словаччина). У 1975 р. став переможцем конкурсу «Мистецтво — народу».
Працює в галузі портрета, пейзажу та побутової тематики. Найповніше індивідуальність митця розкрилася в композиціях, що відтворюють життя і побут закарпатського села. Це «Вчитель-пенсіонер» (1958), «Школярка» (1959), «На чужині» (1968), «Ягнятко» (1969), «Збирання картоплі», «Новина» (обидві 1970), «Звозять сіно» і багато інших.
Глибиною змісту відзначаються полотна «Весняні турботи», «Дід-садівник», «Обід в полі», портрети народного художника України Ф. Манайла та інші.

Мазурик Омелян
(2 лютого 1937, с. Бережава Березівського повіту, теп. РП) — художник у Франції, член Спілки польських митців.
Закінчив Академію мистецтв у Кракові (1958—1964) і виїхав у Париж, де закінчив вищу школу мистецтв у 1968 р. Побував у Югославії, Болгарії, Греції, Україні, а також на рідній Лемківщині.
Мистецтво О. Мазурика — явище не лише української, а й світової культури. Він здійснив вдалу спробу відродити традиційне сакральне середньовічне мистецтво, зокрема традиції українського культового живопису. Створив ряд ікон, позначених чітким впливом української (в більшості випадків лемківської) школи. Є автором численних полотен із світської тематики, алегоричних картин. Серед його творів — «Лемківська церква в Поворознику» (1987), «Лемківська церква з похиленим хрестом», «Лемківська церква» (1990).
Мав понад 30 персональних виставок. Перша відбулася 1964 р. в Київському університеті. Потім його твори виставлялися у Франції, США, Канаді, Німеччині, Італії, Бельгії, в Українському католицькому центрі св. Климента (Рим). У 1990 р. його твори експонувалися у Львові. На міжнародній виставці у Франції (1980) за ікону «Розп'яття» отримав першу нагороду. Створив іконостаси в церквах св. Володимира, каплиці, що належить НТШ в Сарослі (Франція), Українській катедрі в Саскатуні (Канада), Українській католицькій гімназії.
Живе і творить у Парижі.

Лопата Павло
(20 березня 1945, с. Калинів Пряшівського округу, Словаччина) — художник лемківського походження у Канаді.
У 1963 р. закінчив середню загальноосвітню школу у Межилабірцях, а в 1966 р. вступив на відділ художньої творчості Братиславського університету.
У 1969 р. емігрував до Канади, залишившись вірним мистецтву. Отримав (1972) диплом в George Brown College, а в 1986 р. закінчив мистецьку колегію в Онтаріо. Основа його тематики — побутові картини з минулого України (зокрема, смутні часи сталінщини і брежнєвщини), твори церковного (лемківські церкви, ікони) та декоративного мистецтва. Твори зберігаються у багатьох приватних колекціях у Канаді, США, Польщі, Словаччині. Брав участь у більш ніж двадцяти виставках (станом на 1991 р.). Половина з них — персональні.
Пише також рецензії на виставки, спогади про окремих українських художників, виступає по радіо і телебаченню. Він головний герой короткометражного фільму «Іконописець» А. Заброварного. Активний суспільний діяч, завжди готовий з дружиною Марією допомогти в роботі українських музеїв та інших культурно-мистецьких інституцій.

Солинко Дмитро
(10 жовтня 1932, с. Жидівське Ясельського пов., теп. Короснянське воєв. РП) — інженер-технік, самодіяльний художник, суспільний діяч.
Навчався у рідному селі і містечку Дуклі. У 1945 р. разом з родиною переселений в Україну (Донецька обл.). У 1946 р. родина переїхала на Тернопільщину. Закінчив середню школу в Бережанах (1951) та Львівський лісотехнічний інститут (1956). Студентом відвідував студію образотворчого мистецтва при Львівському будинку вчителів.
Працював завідувачем лабораторії при інституті, інженером-конструктором та начальником цеху на заводі телеграфної апаратури, в 1974—1983 рр. — заступником директора Науково-дослідного інституту радіоелектронної медичної апаратури. У 1983—1993 рр. — директор Львівської картонажної фабрики.
Відомий також як самодіяльний художник. Вдалий цикл його картин «Рідні Карпати». Більшість творів — це незабутні пейзажі Лемківщини. Бере участь у персональних і колективних художніх виставках. Вісім картин експонувалося на Лемківській художній виставці в Музеї українського мистецтва (вересень, 1983).
Цікавиться історією і культурою лемків. Був членом правління Товариства «Лемківщина», є заступником голови правління Фундації дослідження Лемківщини у Львові, співавтор книжки «Хто ми, лемки» (Львів, 1991), автор ряду статей про лемків.

Іванусів Іванна
(27 травня 1909, с. Розтока Велика Новосанчівського повіту на Лемківщині — 24 січня 2000, Едмонтон) — талановитий митець у ділянці художньої кераміки, майстер високомистецьких творів, у їх основі завжди дотримувалася гончарських традицій українського Прикарпаття.
Дитячі і юнацькі роки провела в Новій Веси поблизу Нового Санча (Лемківщина), де її батько о. Василь Смолинський був парохом. У 1931 р. одружилася з Ярославом Іванусівим.
Від 1932 р. Іванусіви жили в Гринівці поблизу Богородчан. Восени 1939 р. виїхали на Лемківщину (с. Нова Весь) і навесні 1940 р. поселилися у Новому Санчі. У 1943 р. на короткий час родина виїхала до Станіславова, незабаром на Захід. У 1944—1945 рр. жили в Софієнвальді. По короткому побуті в Пфаркірхен на весні 1946 р. Іванусіви переїхали в Берхтесгаден, а в 1948 р.— на бурякові плантації в Канаду. У 1950 р. переїхали до Едмонтона (Канада). Вивівши дітей «у люди», Іванна взялася, разом з Олею Манастирською, за кераміку.
У Канаді є дуже цікаві збудовані індіянами горни на відкритому повітрі, які дають можливість гончарям творити мистецькі вироби з особливим ефектом задимлювання і випалювання. Цією технікою досконало оволоділа І. Іванусів. Також вправно володіла гончарним кругом.
Форми посуду, що його виробляє І. Іванусів, різноманітні, але все ж до певної міри вироби перегукуються з освяченими тисячоліттями традиціями гончарства в Україні.
Окреме місце в її творчості займають глиняні півники і курочки, в основному вирізані з пластів глини, дбайливо зліплені і розмальовані.
Багато її виробів (глечики, миснички, барильця тощо) прикрашені традиційним стилізованим рослинним орнаментом (лемківська традиція), розмальовані переважно коричневими фарбами, вохрами та зеленню. Окреме місце в творчості І. Іванусів займає кераміка з явним наслідуванням трипільської культури з суворо обмеженою колоритністю.
У 1982 р. відвідала Європу, зокрема Лемківщину. Подібні поїздки повторила згодом. Хвороба змусила її припинити творчу працю в ділянці кераміки. Нині перебуває у лікувальному домі в Едмонтоні.
Всі менші і більші за розмірами твори І. Іванусів багато разів виставлялися для огляду на виставках і отримали високу оцінку. Мистецькі вироби мають свою неповторну красу і оригінальність.
Творчість Іванни Іванусів на ниві кераміки — великий внесок у загальноукраїнське ужиткове мистецтво.


Кавка Іван (бл. 1869, с. Поляни Суровичні Сяніцького повіту, теп. РП — дата і місце см. невідомі) — скульптор, майстер різьби по дереву і каменю кінця ХІХ — поч. ХХ ст.
Навчався різьби по дереву в Риманівській різьбярській школі в кінці ХІХ ст., де здобув визнання обдарованого і талановитого учня. Після навчання в Кракові та Будапешті, де закінчив художні студії, працював у Перемишлі, створивши декоративне різьблення в інтер'єрі кафедрального собору. На високому мистецькому рівні відреставрував Зигмунтівську каплицю на Вавелі в Кракові. Також працював у Львові. В 1892 р. виставив у книгарні Львівської Ставропігії різьбу по дереву «Покладення Христа до гробу». визначний твір — рельєф «Возз'єднання», який зберігається у Львівському Національному музеї. Серед інших творів — кінна статуетка «Богдан Хмельницький» (дерево, 1900), що експонувалася на І-ій художній виставці «Товариства розвою руської штуки» у Львові.
Був автором кількох кам'яних надмогильних пам'ятників, виготовлених на високому мистецькому рівні. Дуже дивним є той факт, що скульптор не залишив по собі даних про останні роки життя і творчості.

Мандич Олена
(дів. Шинала, 20 вересня 1902, с. Дюлафагва, теп. Румунія — 12 березня 1975, м. Кошиці, Словаччина) — видатний скульптор Словаччини.
Народилася в сім'ї вчителя з с. Осикова Бардіївського округу (Сх. Словаччина). Середню освіту здобула в Кошицях та Будапешті. У 1921—22 навчалася у Празькій худ. пром. школі, у 1922—25 — у Празькій Академії образотв. мистецтв, у 1926 — виїхала до Мукачевого.
Ще студенткою почала працювати над портретами діячів культури Закарпаття. На замовлення Студентського товариства створила бюст Є. Фенцика (встановлений в Ужгороді у травні 1926). Учасниця І-ї Руської народно-культурної виставки (Ужгород, 1927), де експонувалися три її роботи: «Козак» (бронза), «Жіночий акт» (мармур), «Голова хлопчика» (мармур, придбана канцелярією президента республіки). У 1927 створила проект пам'ятника президенту Т. Масарику, бюсти А. Добрянського, встановлені у Михайлівцях (1928) та Ужгороді (1929). На поч. 30-х рр. працює над галереєю портретів («Дівчина», «Портрет лікаря» та ін.). Двофігурну композицію «Карпаторуська пісня» (1930, бронза) закупило Міністерство освіти Югославії. Найвизначніші її твори було призначено для Закарпаття і Східної Словаччини. Серед них — пам'ятник О. Митраку в Мукачевому (1931), пам'ятник О. Духновичу в Пряшеві (1933). На той час була єдиним професіоналом-скульптором у середовищі українців Закарпаття, чия творчість розвинулася на кращих традиціях народного різьбярства по каменю і дереву.

Черешньовський Михайло
(5 березня 1911, с. Стежниця біля Балигорода, Сяніцького повіту, теп. РП — 20 липня 1994, м. Нью-Йорк, США) — скульптор, різьбяр по дереву, педагог і громадський діяч в еміграції.
Різьбити почав у дитинстві. Вирізав дитячі забавки, виточував з дерева ґудзики, вирізьблював птахів, тварин, палиці з головою орла.
Вступив учитися в художню школу в Коломиї, де закінчив відділ різьби і скульптури. Потім навчався в Краківській школі пластичного мистецтва Академії мистецтв (закінчив 1939). Ще студентом виконав ряд цікавих скульптурних композицій.
Під час Другої світової війни створив у Болехові художню майстерню, вирізьбив з пам'яті портрет брата Івана, якого розстріляли німці, працював над створенням образу Т. Шевченка.
У 1947 р. подався в еміграцію. З Баварії переїжджає (1949) до США, де створив серію образів під загальною назвою «Мадонна». Він — автор пам'ятників Лесі Українці в Клівленді, Торонто, пам'ятника Олегові Ольжичу (син О. Олеся) та ін. Вирізьбив іконостас для церкви у Гантері. Займався також педагогічною діяльністю. Від 1973 р. очолював «Об'єднання Мистців українців Америки» (ОМУА).

Одрехівський Василь
(18 лютого 1921, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 17 грудня 1996, Львів) — митець-скульптор, заслужений діяч мистецтва України (1964), член Спілки художників України.
Різьбити почав з дитинства (декоративні тарілки, орли). У 1945 р. переселився до Львова. Закінчив Львівське художнє училище (1952) та Інститут прикладного і декоративного мистецтва (1957). Майстер тематично-скульптурної різьби по дереву: «На ярмарок» (1946), «Лемки в дорозі» (1947), «Юрій Шкрібляк» (1957) та ін. Створив галерею скульптурних портретів «Лук'ян Кобилиця» (1960), «Композитор Станіслав Людкевич» (1967), «Василь Стефаник» (1971). Кілька тематичних праць присвятив І. Франкові та Т. Шевченкові. Співавтор пам'ятника І. Франкові у Львові (1964) та Дрогобичі (1964). Створив кілька варіантів погруддя і скульптурного зображення Т. Шевченка. Автор (разом з сином Володимиром) пам'ятника Т. Шевченкові у м. Перемишляни на Львівщині (1991).
З лемківської тематики створив скульптурні портрети поета Б.-І. Антонича, лікаря-професора А. Гнатишака, різьбяра І. Кищака, співачок сестер Байко, диригента І. Кушніра та ін. Переважна більшість творів зберігається в Музеї українського мистецтва в Києві, Музеї етнографії та художнього промислу НАН (Львів) та інших музеях.
Праці В. Одрехівського є цінними перлинами у скарбниці українського мистецтва.
Син В. Одрехівського — Володимир (14 травня 1955, Львів) — теж відомий скульптор-професіонал, кандидат мистецтвознавства, педагог. Ще студентом Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва експонував свої вироби на обласних виставках (1975). Вдалими є портрети земляка з с. Дошно, лемківського історика І. Красовського (1978), портрет батька — Василя Одрехівського, матері — Марії Байко. Є автором кількох варіантів пам'ятника Т. Шевченкові, пам'ятника Б.-І. Антоничу в с. Новиця на Лемківщині і багатьох інших мистецьких творів.

Біганич Лука
(10 серпня 1927, с. Волосате Ліського повіту, тепер Короснянське воєв. РП — 26 вересня 1995, м. Львів) — скульптор з Лемківщини, член Спілки художників України.
У 1945 р. переселений в Україну. У 1955 р. закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Головне у його творчості — тема жінки. Започаткував галерею жіночих образів твором «Скрипалька» — дипломна робота молодого митця. У 1961 р. створив скульптуру «Леся Українка» (білий мармур), до 100-річчя з дня смерті Т. Шевченка — «Нічого кращого немає, як тая мати молодая...» (1961). Творчим досягненням стали портрети О. Кобилянської (1965, 1972), скульптурна композиція «Українська баркарола», а також «Портрет лікаря» (1975), портрети Уляни Кравченко та Індіри Ганді (1985).
Низку творів присвятив історичним особам та подіям: «Боян» (1966), «Б. Хмельницький» (1968). Цікавий його барельєфний портрет «Український першодрукар Лемко Фіол» (1969). Цього першодрукаря окремі дослідники справді вважають лемком за походженням.
Л. Біганич — автор високої мистецької вартості пам'ятників на могилах діячів науки, культури і мистецтва М. Онишкевича, В. Гжицького, В. Гнатюка, символічної фігури «Пальма миру».

Мисько Еммануїл
(21 травня 1929, м. Нижні Устрики Ліського повіту, теп. РП) — скульптор, заслужений діяч мистецтв України (з 1964), народний художник України (з 1979), професор.
У 1945 р. переселений в Україну, у 1956 р. закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Працює в галузі станкової, монументальної та меморіальної скульптури. В його творчому доробку — портрети заслужених сучасників, видатних людей минулого, діячів науки і культури. Зразком уміння розкрити характер людини можуть служити портрети О. Кульчицької (дерево, 1960), О. Новаківського (дерево, 1960), В. Гжицького (1970, гіпс). Він — один з авторів пам'ятників І. Франкові у Львові (1964) та Дрогобичі (1967).
Працював головою правління Львівського відділення Спілки художників України. Тепер — ректор Львівської академії мистецтв, член президії правління Спілки художників України, бере активну участь у громадському житті Львова. За визначні успіхи в розвитку українського мистецтва у 1972 р. удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка.

Амбіцькі,
брати: Мирон (18 лютого 1928, с. Прусик поблизу м. Сянока, теп. РП), Юрій (13 січня 1927, там же) — скульптори, різьбярі по дереву, члени Спілки художників України.
У 1945 р. виселені в Україну. Закінчили Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1964). Мистецький талант братів формувався на основі народного мистецтва, зокрема на традиції різьби по дереву, яка має свої глибокі корені на Лемківщині. Характерна риса творів — надання людським постатям і тваринам великої динаміки, неспокою, що робить їх життєвими.
Високу оцінку одержали твори Амбіцьких «Водограй», «Гайдамаки» (1961), «Було колись на Вкраїні» (1964), «Нащадки Довбуша» (1967), «Голова гуцула» (1972), скульптурна композиція на лемківську тематику «Танок», «Карпатський рейд» (1975), «Сестри Байко» (у співавторстві з В. Одрехівським, 1976), «На світанку сина проводжала мати», «Лілея» (1977), «Золота осінь» (1979), «Журавлі» (1984), «У батьківській кузні» (1986), «Портрет Т. Шевченка», «Материнство», «Господар рідних гір» (1988) та ін. Вони ж — автори барельєфу «Святі Володимир і Ольга», меморіальної таблиці (обидва твори для Лемківської церкви у Львівському Шевченківському гаю, 1992).
Брати Амбіцькі — учасники обласних, республіканських та міжнародних (Франція, Угорщина, Німеччина, Канада) виставок. Близько 20 їх творів придбало Міністерство культури України.

Мердак Іван
(26 листопада 1933, с. Райське кол. Ліського повіту, теп. РП) — скульптор з Лемківщини.
Ліпив з глини і вирізав з дерева фігурки різних звірів з дитинства. У 1946 р. виселений в Україну (с. Королівка Тернопільської обл.). У 1953—1955 рр. навчався у Чернівецькому художньо-ремісничому училищі. Тут виконав жанрову скульптуру «Брат за брата», яка експонувалася в Чернівцях, Москві та Монреалі.
З 1965 р. живе у Тернополі, працює художником обласного виробничо-художнього комбінату. Спочатку працював у техніці тонованого гіпсу, а з 1972 р. займається різьбою по дереву і коренепластикою, звернувшись до народних лемківських традицій.
Основні твори: портрети історичних діячів — «Нестор Літописець», «Ярослав Мудрий», «Данило Галицький»; народні герої — «Захар Беркут», «Устим Кармелюк», «Олекса Довбуш»; класики української літератури — «Тарас Шевченко», «Леся Українка»; поетично-фольклорні образи персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки та ін. Значну увагу надає лемківській тематиці («Старий лемко», «Рідна оселя», «Лемківські вечорниці», «Лемкиня» та ін.). Учасник більш ніж 25-ти виставок (Чернівці, Тернопіль, Львів, Київ та ін.). Скульптура «Іван Вишенський» (дерево, 1975) експонується в Тернопільській картинній галереї. Низка робіт І. Мердака зберігається в музеях і приватних збірках. 21 липня 1989 р. удостоєний звання «Заслужений майстер народної творчості України».


Різба По Дереву і Каменю

Іляш Андрій (1864, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 1942, там же) — народний різьбяр.
З шести років почав різьбити дитячі іграшки, згодом перейшов на декоративну різьбу. З десяти років вирізьблював попільнички у формі стилізованих листків явора, що їх продавав поблизу на курортах.
Незважаючи на необхідність утримувати велику сім'ю (одинадцятеро дітей), знаходив час на заняття різьбярством. А. Іляш став одним з найкращих різьбярів у селі й околиці. Основні твори — шкатулки з нарізним корінням, листям, плодами винограду; таці з листям клена, явора, дуба; пенали і тарілки з уміло закомпонованими листками рослин та плодів.
Навчав техніки різьби односельчан, серед яких були Г. Бердаль, В. Красівський, Д. Рудавський, Г. Бенч, І. Бенч, Л. Гараус, К. Стецяк.

Орисик Михайло
(26 вересня 1885, с. Вілька Сяніцького пов., теп. РП — 17 березня 1946, с. Гутисько Бережанського р-ну Тернопільської обл.) — визначний майстер плоскої та круглої різьби по дереву.
Мистецькі здібності проявив ще в дитячі роки. Добре рисував, компонував, від батька навчився плоскої різьби. Талант свій вдосконалював самостійно, до школи не ходив (у селі не було школи).
Не лише продовжував, а й творчо розвивав кращі традиції різьбярства лемків. З особливим інтересом різьбив тварин Карпат: ведмедів, вовків, диких кабанів, лисів, а також гірських орлів з розправленими крилами. Часто різьбив тварин, які не жили в Карпатах (лосів, слонів, мавп, зубрів). Великої майстерності досяг у стилізації тварин і птахів як ручок до палиць, чорнильниць, у компонуванні традиційного на Лемківщині рослинного орнаменту.
Тонке відчуття симетрії геометричних форм проявив при створенні церковних декоративних композицій (напр., іконостас для церкви в Тилявій). Пишний бароковий стиль вдало переплів з народним лемківським рослинним орнаментом, що формою і симетрією не поступається перед класичним стилем.
Справжній талант і новаторство проявив у різьбленні побутових сцен з життя людей. Тут він розвинув свою творчість до вищої стадії досконалості. Цікаві вироби «Араб на верблюді», «Циган», «Купці-євреї везуть бочку», а також інші.
Найкращий твір, що приніс заслужену славу різьбяреві — «Лемко з люлькою» (1936). Цю скульптуру митець створив у кількох варіантах.
Перед війною розпочав працю над створенням побутових картин з життя лемків, де учасниками є не абстрактні особи, а конкретні земляки митця. Скульптурна група «Лемківські музики» зображає братів Федора, Григорія та Івана Котів з Кам'янки поблизу Яслиськ. Побутові сцени вдало втілені у виробах «Лемко несе дівчину», «Лемко-дротар», «Рубачі», «Мандрівники». Твори зберігаються в різних музеях Польщі, Німеччини, Словаччини, США та у приватних збірках. Творчість М. Орисика слід трактурвати як власну його школу лемківської різьби.
У 1995 р. видавництво «Край» у Львові видало книжку Івана Красовського «Михайло Орисик — визначний лемківський різьбяр першої половини ХХ ст.».

Стецяк Кузьма
(1 червня 1886, с. Вілька Сяніцького пов., теп. РП — 1946, с. Гутисько Бережанського району Тернопільської області) — народний різьбяр.
Майстерності круглої різьби навчався у свого друга-односельчанина Михайла Орисика — найкращого різьбяра першої половини XX ст.
У своїх виробах («Жінка зав'язує сніп», «Деревоноси», »Лісоруби», «Косарі» та ін.) втілював у дереву картини важкої праці односельчан, а також усіх лемків. Це була найулюбленіша тема творчості К. Стецяка. І хоч на різьблення, поза щоденною виснажливою працею хлібороба, у нього залишалося небагато часу, він все ж став одним з кращих різьбярів села. Визначними різьбярами стали його сини Олекса, Іван, Михайло.
У 1945 р виселений в Україну, в с. Гутисько на Тернопільщині.

Красівський Василь
(30 серпня 1895, с. Вілька Сяніцького пов. теп. РП — 1975, с. Росоховатець Козівського району Тернопільської обл.) — народний різьбяр.
Змалку навчився плоскої різьби від односельчан. Дуже тяжко працював, щоби утримувати багаточисленну родину, різьбити мав змогу лише у зимові місяці, іноді вечорами. Виготовляв декоративні шкатулки (скриньки). Верх і боки оздоблював узорами з листків і китиць винограду, а серед рослинного орнаменту вирізьблював барельєфні зображення диких тварин і орлів. Вироби збував курортникам в Іваничу та Риманові-Здрою. У 1945 р. виселений в Україну (с. Росоховатець на Тернопільщині). Працював у колгоспі, у вільний час продовжував різьбити декоративні шкатулки.

Бердаль Григорій
(21 березня 1897, с. Вілька Сяніцького пов., теп. РП — 1960, с. Гутисько Бережанського району Тернопільської обл.) — народний різьбяр, слюсар. Змалку навчався різьбити від батька Микити. Виробляв дитячі іграшки (лопатки, візочки, коники), став найздібнішим майстром широкого профілю на селі.
Виготовляв і ремонтував знаряддя сільськогосподарської техніки, ремонтував годинники, виготовляв високої якості різьбярські долота, ножі.
Після Першої світової війни від односельчанина Михайла Орисика навчився круглої різьби, але найохочіше виготовляв палиці з рослинним орнаментом і ручкою у вигляді топірця або стилізованою головою орла, лева, собаки. Також різьбив орлів, декоративні шкатулки.
У селі користувався великою пошаною за свою працьовитість, доброту і щирість. Дрібні послуги для односельчан виконував задарма, хоч родина його жила в постійних нестатках. Навчив різьбити синів Івана і Миколу та дочку Катерину.
У 1945 р. виселений в с. Гутисько на Тернопільщині, де продовжував займатись різьбою, брав участь в обласних художніх виставках.

Кищак Іван
(16 липня 1901, с. Балутянка Сяніцького пов., теп. РП — 10 жовтня 1968, м. Львів) — відомий лемківський народний різьбяр по дереву.
Різьбити почав з дитинства. Вже на початку 30-х років здобув визнання досвідченого майстра плоскої та круглої різьби. Його вироби неодноразово експонувалися на художніх виставках у Закопаному, у Кракові, Криниці, Сяноці, здобувши високу оцінку мистецтвознавців і громадськості. Особливо вдавалися йому скульптурні композиції з тваринами. З виробів найбільш досконалі «Бій турів», «Беркут», «Дикі кабани».
У 1945 р. виселений до с. Гутисько Тернопільської області. У 1949 р. переїхав до Львова. Майстерності різьби по дереву навчав синів Василя та Степана.

Сухорський Петро
(13 липня 1903, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 1968, хут. Почмайстрівка Підгаєцького району Тернопільської обл.) — народний різьбяр з Лемківщини, батько Андрія Сухорського.
Змалку вчився різьби у батька, згодом від двоюрідного брата Михайла Орисика — найкращого різьбяра у селі і околиці.
Найбільше любив різьбити палиці зі стилізованим коренем, листям і плодами винограду, ручкою з головою лева. Таких палиць, крім М. Орисика, Г. Бердаля і П. Сухорського, тоді ніхто не різьбив.
Крім палиць, різьбив шкатулки з рослинним орнаментом, лемківські хатинки, орлів зі вставними крилами.
У 1945 р. виселений в Україну (хут. Почмайстрівка на Тернопільщині). Працював у колгоспі, у вільний час різьбив. З 1956 р. працював різьбярем у Підгаєцькому промкомбінаті. Брав участь в обласних художніх виставках.

Шалайда Дмитро
(8 листопада 1903, с. Балутянка Сяніцького повіту, теп. РП — 1947 с. Гутисько Бережанського району Тернопільської обл.) — лемківський різьбяр по дереву.
Змалку навчався різьбити від батька. З особливим зацікавленням творив предмети побуту (вішаки, лижники, таці, шкатулки), прикрашуючи їх рослинним орнаментом. Разом з односельчанами різьбярами І. Кищаком та О. Стецяком був учасником виставки лемківської різьби в Закопаному (1936). Це була перша участь лемківських різбярів у такого роду заходах. Був також дбайливим господарем і зразковим головою багатодітної сім'ї.
У 1945 р. виселений в Україну (с. Гутисько на Тернопільщині). Змучений війною, важко захворів і незабаром помер. Він — рідний брат Антона Шалайди.
Лижник, виготовлений Д. Шалайдою у 30-х рр., зберігається в Музеї народної архітектури та побуту у Львові.

Шалайда Антін
(1905, с. Балутянка Сяніцького повіту, теп. РП — 1977, с. Гутисько Бережанського району Тернопільської обл.) — лемківський різьбяр по дереву.
Змалку навчався різьбити від батька і брата. Навчився рисувати, а тому майбутній твір рисував на папері, а потім різьбив.
Він — майстер орнаментальної та побутової різьби. Різьбив рами для ікон, а також іконостаси для церков. Працював спільно з кращими сільськими різьбярами Іваном Кищаком, Іваном Орисиком, Федором Коцябою. Збудував гарну хату, прикрасивши її різьбою, але під час Другої світової війни хата згоріла.
У 1945 р. переселений в Україну (с. Гутисько на Тернопільщині), де продовжував різьбити, працюючи в сільському господарстві.

Бенч Григорій
(12 грудня 1905, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 11 жовтня 1988, Трускавець на Львівщині) — відомий майстер лемківської різьби по дереву.
У селі школи не було. Закінчив два класи початкової польської школи в с. Климківці, де місцева вчителька навчила його української азбуки і читання.
Різьбити почав змалку. Тонкощів різьбярського мистецтва навчався у Михайла Орисика та Олекси Стецяка. Вирізав з липового дерева орлів, палиці з рослинним орнаментом. Вироби збував на курортах Іванич та Риманів-Здрій.
У 1945 р. переселений в Україну в с. Гутисько поблизу Бережан, згодом переїхав до Трускавця. До останніх днів життя різьбив побутово-декоративні палиці великої мистецької вартості. Для основи використовував мотив переплетених галузок винограду з листям і гронами, для ручки — стилізовану голову собаки, лисиці чи орла. Учасник республіканських і обласних виставок.
Дочка Г. Бенча Ольга (14 березня 1955) — музикознавець, громадський діяч на лемківській ниві, кандидат мистецтвознавства. Живе у Києві. Заслужений працівник культури України.

Мацієвський Михайло
(13 грудня 1911, с. Висова Горлицького пов., теп. РП — 10 серпня 1987, Львів) — майстер різьби по дереву.
У Горлицях закінчив ремісничо-різьбярську школу. У 1940—1942 рр. очолив у Криниці різьбярську майстерню з виготовлення художніх виробів з дерева. Для церкви в с. Гладишів виготовив іконостас, престіл, ківот, хрест.
У 1945 р. виселений до Бережан на Тернопільщині. У 1952 р. переїхав до Львова, де працював майстром по художньої обробки дерева в училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша, також працював в Інституті прикладного та декоративного мистецтва. Для різних церков у Львові виконував ківоти, хрести, свічники. Виготовив інтер'єр для аптеки на вул. Городоцькій у Львові.
Окремі його твори зберігаються в музеї Т. Шевченка у Києві та музеї М. Шашкевича на Золочівщині Львівської області.

Свида Василь
(22 жовтня 1913, с. Пацьканове Мукачівського р-ну Закарпатської обл. — 1989, м. Ужгород) — відомий український скульптор, різьбяр, заслужений діяч мистецтв України (1957), народний художник України (1973). Походить з частини району, який заселяють українці-лемки («лемаки»).
Змалку оздоблював візерунками палиці, вирізав сопілки, плів кошики з лози. У 1934 р. закінчив різьбярський відділ художньої школи обробки дерева у Ясині Тячівського округу.
Творчу діяльність розпочав фактично після Другої світової війни. Основні його твори: «Поцілунок матері» (1946), «Опришки», «На полонину» (1955), «Танець-убиванець» (1956), «Весною на гори» (1960), «Танок аркан» (1961), «Схожий на батька» (1962), «Весілля» (1965), «На базар» (1967), «Під дощем» (1970) та інші. Створив композицію «Возз'єднання Закарпаття з Україною» (1980). Численні твори митця розповідають про історію рідного краю, про життя працелюбних земляків-лемків. Твори зберігаються в різних музеях України та поза її межами. Тричі обирався депутатом Верховної Ради України.

Боляк Гарасим
(18 січня 1913, с. Балутянка Сяніцького повіту, теп. РП — 26 березня 1984 м. Львів) — народний різьбяр, музикант. Змалку навчився різьби у Федора Коцяби.
У 1945 р. виселений в Україну. Спочатку жив в Одеській області, а у 1949 р. переїхав до Львова. Працював ковалем, різьбярем у Художньому фонді. Різьбив тарілки, попільнички, рамки. У різьбярстві йому допомагала дружина Марія. Був також добрим музикантом (грав переважно на кларнеті), шанувальником лемківських народних звичаїв, традиційних свят і обрядів.
На весіллях, хрестинах часто брав участь разом з братом Семеном, який був знаний як весільний староста, вмів забавляти людей.

Стецяк Олекса
(28 березня 1914, с. Вілька Сяніцького пов., теп. РП — 1959, м. Львів) — талановитий народний лемківський різьбяр.
Від батька навчився майстерності різьблення, самостійно почав різьбити з семи років. Вже ранні його вироби «Хлопці з катапулькою», «Дід з в'язкою дров», фігурки тварин і птахів викликали захоплення односельчан. Закінчив початкову школу в сусідньому селі Балутянці, освіту вдосконалював самостійно. Був прийнятий вільним слухачем Краківської академії мистецтв. До кінця життя листувався і зустрічався у Львові з колишнім викладачем академії Львом Гецом.
З 1944 р. мешкав у Львові. Як член Спілки художників України брав участь у VI республіканській виставці самодіяльного образотворчого мистецтва України (Київ, 1946), був нагороджений Почесною грамотою. Засуджений комуністичним режимом, кілька років просидів у тюрмі, де підірвав здоров'я.
Створив ряд цікавих композицій: «Білки», «Ведмедиця», «Скрипаль». Цінна з мистецької та етнографічної точок зору його скульптура «Лемкиня» (портрет матері, 1957). У творах проявив власний стиль.
Його вироби незвичайно лаконічні, сміливі, з тонким технічним завершенням. Вони є цінними перлинами в скарбниці українського мистецтва.

Іляш Іван
(25 березня 1916, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 13 березня 1996, м. Львів) — народний різьбяр. Син відомого різьбяра Іляша Андрія (1864—1942). Початкову школу закінчив у сусідньому селі Балутянці. Різьби навчився від батька.
Майстер в основному плоскої різьби (тарелі, таці, попільнички, декоративні шкатулки), хоч різьбив також декоративні палиці, орлів. У 1935 р. на зльоті-фестивалі в Сяноці серед виробів народних умільців демонструвалися і його вироби.
У 1945 р. переселений в Україну в с. Будилів на Тернопільщині. У 1948—1952 рр. працював у Яворівській школі художнього різьблення на Львівщині, потім надомником-різьбярем при Львівському товаристві художників, брав участь у художніх виставках.
З 1956 р. жив у Львові.

Сухорський Онуфрій
(13 лютого 1917, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 27 жовтня 1969, с. Пасіки Зубрицькі Пустомитівського району Львівської обл.) — майстер різьблення по дереву.
Змалку навчився різьбити тарілки, хлібниці, оздоблював їх рельєфно-ажурним рослинним орнаментом. Майстерності різьби навчався в односельчан, зокрема у відомого митця Михайла Орисика. Творив скульптуру малих форм: «Сім'я птахів», «Ведмідь-музикант», «Гніздо солов'їв», «Лис Микита», «Лелеки», «Садок вишневий коло хати» та інші. Ряд виробів присвятив лемківській тематиці.
У 1945 р. виселений в Україну (с. Пасіки Зубрицькі на Львівщині), де продовжував успішно творити.
Його вироби зберігаються в Державному музеї українського мистецтва (Київ), Музеї етнографії та художніх промислів НАН (Львів) та інших.

Орисик Іван
(28 квітня 1917 с. Балутянка Сяніцького повіту, теп. РП — 1957 м. Бережани Тернопільської обл.) — народний різьбяр, громадсько-освітній діяч.
Його батько і старший брат були здібними різьбярами, а тому різьбити навчився змалку. Батько був сільським війтом і підтримував потяг сина до освіти. Після початкової школи подальшу освіту здобував самостійно й успішно склав вступні іспити в Український Вільний Університет у Подебродах (Чехія). Майстер плоскої ораментальної різьби (шкатулки, таці, фруктівниці, палиці), хоч користувався успіхом також у ділянці круглої різьби.
Сприяв розвиткові культури села, допомагав молоді у науці, організував у селі крамницю, разом з Василем Шалайдою створили сільську бібліотечку. Мріяв побудувати до села і через село добру дорогу.
У 1945 р. був виселений в Україну до м. Бережани на Тернопільщині. Важка хвороба передчасно звела його у могилу.

Кіт Петро
(14 листопада 1917, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — талановитий майстер лемківської різьби. Доля хоч і обділила його слухом і мовою, зате дала талант митця. З допомогою односельчан-різьбярів став справжнім майстром різьби по дереву.
У 1945 р. виселений в Україну, поселивися у курортному містечку Моршин на Львівщині. Його творча манера вирізняється серед інших різьбярів. Це помітно в таких його творах, як «Заєць» (1993), »Лев» (1993) та інших. Характер руху тварин уміє підкреслити вдало заакцентованим розміщенням м'язів тварин. Цікава композиція творів «Араб на верблюді» (1960) і «Кінь».
Вироби П. Кота отримали високу оцінку мистецтвознавців і шанувальників народного лемківського мистецтва.

Стецяк Іван
(15 листопада 1919, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — майстер різьблення по дереву.
У 1945 р. виселений в Україну (м. Бережани на Тернопільщині). Створює невеликі декоративно-об'ємні композиції, що зображують тварин, побут людей у минулому і сучасному. Серед його виробів заслуговують особливої уваги «Вовки», «Кіт та собака», «Лисиця з куркою», «Кріпачка», «Юна телятниця» та інші.
Походить з родини різьбяра Кузьми Стецяка. Творить у м. Бережани.
Фіголь Антон (1919, м. Криниця РП — 21 грудня, 1999, м. Львів) — народний різьбяр по дереву з Західної Лемківщини.
У 1945 р. переселений в Україну до м. Монастириська на Тернопільщині, а згодом переїхав до Львова.
Добре володіє технікою круглої різьби і барельєфу. Вирізняється композиція «Гуралі» (1947—1957). На початку 50-х років створив скульптурні мініатюри «Шахтар», «Лемко», гоголівські типи «Ноздрьов», «Коробочка», «Плюшкін», погруддя Тараса Шевченка.
У чотирифігурній групі «Музиканти» (1969) та групі «Чабани» виявив неабиякі копозиційні здібності в розміщенні фігур у просторі, їх пластичному поєднанні. В скульптурі «Кошикар» втілив образ людини, яка займається улюбленою працею. Навчає мистецтва різьби молоде покоління земляків.

Одрехівський Маркіян
(25 січня 1920, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 1978, м. Трускавець Львівської обл.) — народний різьбяр по дереву з Лемківщини.
З дитинства перебував у наймах у сусідньому с. Балутянці. Пастухом учився різьбити, в чому йому допомагали сільські різбярі, зокрема Іван Кищак. Особливо добре засвоїв техніку плоскорізьби. Його декоративні тарілки мали добрий попит у розміщених поблизу курортах.
Зумів налагодити контакти з музеями Польщі та сувенірними крамницями Кракова, куди за непогану плату відсилав свою продукцію. Радо допомагав селянам у реалізації їхніх виробів.
У кінці 1944 р. виселений в Одеську область, але незабаром переїхав у с. Росохватець на Тернопільщині. У 1950 р. з сім'єю переїхав до м. Трускавця на Львівщині, влаштувавшись різьбярем у місцевій артілі та сільпо.

Красівський Іван
(21 серпня 1921, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 13 квітня 1989, м. Трускавець Львівської обл.) — талановитий майстер різьблення по дереву. Початкову освіту здобув у сусідньому селі Балутянці, майстерності різьблення навчився від батька і односельчан (зокрема від Михайла Орисика).
У 1945 р. виселений в Україну (м. Теребовля на Тернопільщині), у 1950 р. переїхав до м. Трускавця на Львівщині, де продовжував удосконалювати майстерність. Виготовляв прикрашені рельєфним рослинним орнаментом глибокомистецькі тематичні тарілки, декоративні панно. Автор численних невеликих скульптурних творів з дерева (побутові сцени з життя лемків), прекрасних орлів, фігурок різних тварин. Для республіканської виставки народного мистецтва у 1949 р. створив барельєфи «Материнство», «Юний жовнір з прапором» та інші. Окремі твори присвятив персонажам творів Т. Шевченка та І. Франка. Ряд його творів прикрашають експозиції музеїв Києва, Львова, Дрогобича.

Бенч Василь
(15 жовтня 1922, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — народний різьбяр по дереву.
Початкову школу закінчив у с. Балутянці. Змалку різьбив фігурки гірських орлів, навчаючись цього мистецтва у досвідченого різьбяра Михайла Орисика.
У 1945 р. виселений в Україну. Основні твори — скульптури малих форм «Мати доню колисала» (1947), «На верховині» (1957), «Юні друзі пернатих», «Вівчар», «Хлопець з вівцею» (1959), «Катерина» (1964), «Український танець» (1968), «Туристи» (1970), «Козаки в турецькій неволі» (1972), «Лісоруби» (1975) та інші. Брав участь у багатьох республіканських і обласних художніх виставках. Член Спілки художників України. Твори зберігаються у музеях Києва, Львова і інших міст України.
Мешкає у м. Трускавець на Львівщині.

Орисик Андрій
(9 травня 1922, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 16 березня 1998, м. Трускавець Львівської обл.) — майстер художнього різьблення по дереву, член Спілки художників Ураїни, син митця Михайла Орисика. Мистецтва різьби навчився від батька.
У 1945 р. переселений в Україну (с. Гутисько побл. Бережан на Тернопільщині). Згодом переїхав до м. Трускавця на Львівщині. Вирізав великих орлів, від батька перейняв вирізання «Араба на верблюді», оленів. Також творив невеликі скульптури — фігурки людей, домашніх і диких тварин. Основні твори: «Телятниця» (1956), «Дикий кабан» (1957), «Ведмідь-пасічник» (1969), скульптурна композиція «Визволення» (1975 — Музей лемківської культури в с. Зиндранова, РП). Автор вдалих композицій до творів Т. Шевченка («Катерина», «На панщині», «Козаки в турецькій неволі» та ін.).
Брав участь у багатьох художніх виставках. Твори зберігаються в музеях Києва, Львова, у приватних колекціях.

Шалайда Василь
(21 березня 1922, с. Балутянка Сяніцького пов., теп. РП — 21 червня 1978, м. Одеса) — лемківський різьбяр.
У 1943 р. закінчив Торговельну школу в Сяноці. Змалку опанував тонкощі мистецтва різьби по дереву. У 1945 р. переселений в Україну. Певний час працював викладачем Одеської архітектурно-художньої школи. Понад 25 років трудився у виробничому комбінаті Одеського художнього фонду.
У 40-х рр. спеціалізувався в ділянці традиційної лемківської народної плоскої різьби (таці, тарілки, попільнички). Свої вироби творив у вигляді різноманітних переплетень стилізованих листків дуба, явора, клена, винограду, а також польових квітів, троянд та плодів винограду (напр., «Квіти Т. Шевченкові»).
У 50-х рр. розширив тематику виробів. Поряд із традиційною плоскою різьбою засвоїв техніку круглої різьби. Його вироби «Материнство», «Лисичка з півнем», «Олень», «Кінь», «Зубр» та інші позначені творчою винахідливістю, оригінальністю, тонкою технікою виконання. Незаперечною вдачею автора є вміння наділити персонажів своїх творів особливою динамікою руху, що робить їх «живими», вдало підкреслює захоплюючу мить події.
Помітним успіхом у творчості митця було засвоєння техніки скульптурного портрета. Його «Тарас Шевченко» (1964), «Рибак» (1968), «Леся Українка» (1976) та інші — це високохудожні твори, виконані на рівні скульптора-професіонала. Митець захоплювався також монументально-декоративною різьбою (панно «Артек», стенд для павільйону «Дари моря», фігури тварин для каруселі в Одеському парку відпочинку ім. Т. Шевченка).
Твори В. Шалайди експонувалися на всесоюзних виставках у Москві (1951, 1961), республіканських у Києві (1954, 1957, 1964) та обласних в Одесі. За успіхи в ділянці народного мистецтва був нагороджений кількома Почесними грамотами, Дипломами.

Величко Осип
(8 січня 1922, с. Вязівниця біля Ярослава, тепер РП) — народний різьбяр, педагог. Його дитинство і юність минули в селі Боську Сяніцького повіту на Лемківщині, куди переведено його батька парохом. Неповну середню школу закінчив у Сяноці, де його вчителем був Л. Гец. У 1936—1939 рр. навчався в Українській гімназії в Перемишлі. Тут його вчителькою малювання була Олена Кульчицька. В 1940—1943 рр. навчався в Українській учительській семінарії в Криниці, де познайомився з творчістю маляра Никифора Дровняка. Тоді значно вдосконалив техніку малювання та почав різьбити по дереву.
У 1945 р. виселений до Бережан на Тернопільщині, де продовжив улюблені заняття — малювання і різьблення. У 1949 р. переїхав до м. Стрия на Львівщині. Працював учителем виробничих класів (різьба по дереву) середньої школи та різьбярем сувенірного цеху.
Роки пошуку нових форм у творчості дали багатий мистецький урожай. Власний оригінальний стиль найкраще проявив у контурній та сухій різьбі. Засобом цієї техніки, а також техніки плоскої різьби на лакованій поверхні створив галерею портретів київських та галицько-волинських князів, українських гетьманів, видатних борців за волю України, класиків української літератури, митців, науковців.
Особливо захоплює О. Величка рідна йому лемківська тематика. Це карпатські етюди, портрети. Серед історичних портретів — «Андрій Савка» — ватажок лемківських збійників XVII ст. Цікаві портрети письменників-лемків Володимира Хиляка, Григорія Гануляка, маляра Никифора Дровняка, історика Івана Красовського та ін. Талант О. Величка, що викристалізувався на традиціях лемківського народного мистецтва, щедро розцвів, збагатився новою тематикою, різноманітністю форми. У 1972—1997 рр. митець організував 12 персональних виставок у Стрию, Львові, Дрогобичі, Самборі, Бережанах, Сколе.
О. Величко бере активну участь у громадській праці. Від 1960 р. він є членом літературно-мистецького об'єднання «Хвилі Стрия», від 1966 р. член Художнього фонду, член товариств «Просвіта», «Лемківщина». У 1991 р. був одним із організаторів І-го Конгресу вихованців Української учительської семінарії в Криниці. Він — автор великої за обсягом хроніки-альбома «Українська учительська семінарія в Криниці».

Стецяк Михайло
(30 червня 1925, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — талановитий народний різьбяр. Різьби навчився від батька шестирічним хлопцем. Спочатку вирізав традиційні тарілки, попільнички, орлів.
У 1945 р. переселений в Україну (с. Гутисько на Тернопільщині). У 1954—1974 рр. жив у Гаграх (Грузія), згодом повернувся у м. Трукавець на Львівщині.
Найхарактерніші його твори — «Дикі кози», «Доярка», «Лемки», «Олені», «Ведмідь», «Боротьба людини з тигром», «Мавочка» і багато інших. Продовжує свої сили як у традиційній лемківській різьбі, так і в створенні побутових картин з життя краян, створює образи персонажів українських народних казок. Брав участь у численних художніх виставках в Україні та за її межами.
Навчив майстерності різьби по дереву синів Івана (покійний) та Кузьму.

Бердаль Іван
(15 березня 1928, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП — 20 травня 1986, Трускавець Львівської обл.) — талановитий різьбяр по дереву.
Походив з родини різьбяра, різьбити навчився від батька Григорія. Першими його виробами були орли, лисиці, серни, зайці, олені.
У 1945 р. виселений в Україну. Певнийчас жив у селі Гутисько поблизу м. Бережан, згодом переїхав до Трускавця. Свої вироби реалізував через цех, створений у 1952 р. В. Паньківим при Львівському відділенні Спілки художників України.
Непересічний талант митця розкрився у створенні скульптур малих форм, зокрема таких як «Підпільна рада на Лемківщині» (з історії визвольних змагань), «Карпатська садиба», «Лісоруби» (1960), «Ранок у лемківській хаті» (експонується в Лемківському музеї Львівського скансену), «Збір металобрухту» (1968), «Серни» (1980) та інші. За мотивами лемківської народної казки створив скульптурну групу «Гномики».
Твори І. Бердаля — цінні перлини в мистецтві лемків, мистецтві українського народу.

Кищак Степан
(12 січня 1928, с. Балутянка Сяніцького повіту, теп. РП) — педагог, народний різьбяр, громадський діяч.
У 1945 р. переселений в Україну. Закінчив Бережанську педшколу і вступив у Львівський університет на англійську філологію (закінчив заочно у 1952 р.). Працював учителем англійської мови в Жовкві. У 1952—1988 рр. викладав англійську мову у Львівському політехнічному інституті. Має кілька друкованих праць, статей. Друкується в тижневику «Наше слово» (Варшава), журналі «Лемківщина» (США).
Значних успіхів досяг на ниві народного різьблення. Від 1962 р. є членом Спілки художників України, учасник ряду художніх виставок.
Найважливіші його твори: «Жінка з яблуками» (1954), «Цапики» (1956), «Гніздо яструба» (1957), «Малий Шевченко з чумаками» (1964), «Ведмідь-рибалка» (1957), «Лісова казка в дереві» (1977) та інші. На міжобласній виставці у 1979 р. експонувалася його дерев'яна скульптура «Сільський наймит». Є майстром також плоскої різьби (тарелі, таці, попільнички).
С. Кищак — громадський діяч. Багато зусиль віддає справі росту майстерності народної хорової капели «Лемковина». Обраний членом правління Товариства «Лемківщина».
Живе і творить у Львові.

Сухорський Андрій
(21 серпня 1929, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — найталановитіший лемківський різьбяр по дереву другої половини ХХ ст., громадський діяч, член Спілки художників.
У 1945 р. з родиною виселений в Україну (с. Почмайстрівка Підгаєцького району на Тернопільщині). З 1948 р. живе у Львові. Працював в Художньому фонді. Вже ранні роботи (до 1949) «Орел», «Коваль», «Верблюд», «Дід і собака» були високо оцінені. Після 1949 р. створив композиції «Бідняк з плугом», «Повернення з війни», «Лемко», «Лемківські музики», «Прикордонники» і ряд інших.
Багата тематично його Шевченкіана, яку започаткував твором «Мені тринадцятий минало» (1951) і повторив у кількох варіантах. У 1956—64 рр. створив «Наймичку», «Малого Тараса», «Гайдамаків», «Ой три шляхи широкії», «Перебендю». До 170-річного ювілею Т. Шевченка (1984) створив кілька скульптурних портретів Шевченка, два варіанти «Кобзаря» та інші вироби з персонажами його творів. Разом із сином Богданом — теж талановитим різьбярем — створив кілька високохудожніх виробів до 175-річчя від дня народження Т. Шевченка (1989).
Заслужене визнання митцеві принесли твори з лемківської тематики, які сміливо можна трактувати творами професіонального мистецтва. Це «Лемко-вівчар», «Лемко-різьбяр», «Лемко в чугані», «Лемко везе дрова» та інші. Віртуозна багатофігурна композиція «Переселення» (1985, Музей українського народного декоративного мистецтва, Київ). Понад сто найкращих його творів представлені в експозиціях музеїв Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Львова та інших міст.
А. Сухорський — активний громадський діяч, член правління Фундації дослідження Лемківщини у Львові, заступник голови Комітету Лемківської церкви Володимира і Ольги в Шевченківському гаю.Професійними митцями-скульпторами є сини Сухорського — Володимир (8.VIII.1957, Львів) і Андрій (2.VIII.1960, Львів), обидва члени Спілки художників України (з 1989). Вони автори багатьох скульптурних творів з дерева та інших матеріалів.
Окремі твори брати Сухорські виконали спільно: це багатофігурний комплекс «Захар Беркут» (1986), проект пам'ятника князю Данилу Галицькому (1987), проект пам'ятника Тарасові Шевченкові у Львові (1988). У 1994 р. у Львові відкрито пам'ятник Т. Шевченкові авторства братів Сухорських (у 1996 р. завершено всі додаткові роботи).
Брати Сухорські живуть і творять у Львові.

Красівський Андрій
(29 лютого 1934, с. Вілька Сяніцького повіту, теп. РП) — народний лемківський різьбяр.
У 1945 р. виселений в Україну на Тернопільщину. У 1953 р. закінчив Яворівську художню професійно-технічну школу. Спочатку вирізав орлів, згодом сробував сили в тематично-скульптурній різьбі. Від початку 60-х років брав участь у республіканських і обласних художніх виставках.
Його основні твори — тваринний світ Карпат, картинки з життя лемків. До свята народження І. Франка створив такі вироби: «Коли ще звірі говорили», Лисиця і заєць», «Битий небитого везе», «Лисиця і журавель». На виставках 70-х рр. експонувалися «Месниця», «Косар», «Прикордонник», «Геолог», «Медична сестра» та інші. У 90-х роках головну увагу присвятив ідеї створення представників тваринного світу («Кінь», «Ведмідь», «Орел», «Зубр», «Олень», «Козел»), а також тематичним творам — «Мисливець», «Лісоруб».
Живе у Трускавці на Львівщині.

Долинський Микола
(19 грудня 1937, с. Балутянка Сяніцького повіту, тепер РП) — народний різьбяр.
У 1945 р. переселений в Україну у с. Гутисько Бережанського району Тернопільської області. Тут закінчив початкову школу, а середню в сусідньому с. Мечищові. Різьбити почав змалку, спочатку вирізблював сувенірні лемківські хатинки. Але його улюбленою ділянкою була кругла різьба, якої він навчився від Михайла Стецяка та братів Андрія і Степана Орисиків — різьбярів з сусіднього села Вілька.
У 1956 р. приїхав до Львова і як надзвичайно здібний митець був прийнятий членом Спілки художників України. Уже наступного року на республіканській виставці (Київ, 1957) його вироби «Олені», «Орел зі здобиччю», «Їжак та гадюка», «Коза з козенятами» здобули високу оцінку. У 1960 р. на республіканській виставці експонувався його твір «Бій дикого кабана з вовками». Надзвичайно цікаві глибокозмістовні його твори експонувались на виставці до 100-річчя смерті Т. Шевченка («Наука у дяка», 1961) та на виставці до 150-річчя від дня народження Шевченка («В бур'янах», 1964).
На жаль, надалі талановитий митець не зміг розвивати свого таланту. Важка хвороба прикувала його до ліжка.

Пецух Григорій
(23 січня 1923, с. Фльоринка теп. РП) — визначний різьбяр і скульптор-лемко в Польщі.
Закінчив Закопанську різьбярську школу, а потім Варшавську академію мистецтв. Джерелом його натхнення стали народні традиції, природа рідної Лемківщини. Під впливом народних традицій створені «Лемко» і «Лемкиня» (плоска різьба, дерево). Риси лемка вдало виражені у скульптурі «Лемко» (1960). Традиції лемківського народного мистецтва використані також у композиції «Життя». Твір «Материнство» створений на основі давнього лемківського малярства.
Г. Пецух продовжує пошуки нових форм, нових засобів мистецького вираження. Своїм виробам надає глибокого змісту, вміє завжди підкреслити провідні елементи форми. Вміло використовує властивості дерева. Наприклад, у творі «Птах» виразно використана природна краса матеріалу. Довгорічні нашарування акації автор вдало використав для імітації пташиного пір'я.
У 1963 р. в с. Устя Горлицьке (раніше Устя Руське) відкрито пам'ятник партизанам — борцям проти німецького фашизму. Проект пам'ятника авторства Г. Пецуха.
Твори, виконані у 1966—1968 рр., присвячені переважно темі природи, зокрема Карпат. Це скульптура «Пробудження», «Полонина», «Слідами природи» та інші пізніші твори, які відображають чари Карпат.
Митець — учасник численних персональних і колективних виставок у Польщі та за її межами. У 1993 р. його твори виставлялися у Львові. Живе і творить в Закопаному.

Феленчак Степан
(1827, с. Бортне Горлицького пов. теп. РП — 30 травня 1903, там же) — майстер художньої обробки каменю, столяр, коваль.
До 1859 р. працював у спілці «Під явором», якою керував Василь Підберезняк. Входили до спілки Яків Лоханич, Михайло Феленчак. Видобували камінь на Магуричу, з якого виготовляли млинські камені, жорна. У 1859 р. виключений зі спілки, створив власне об'єднання в складі Данька Феленчака, Олекси Дутканича, Михайла Підберезняка. Об'єднання працювало до Першої світової війни під керівництвом Івана Феленчака (син). Надалі традицію продовжував його внук Михайло Феленчак (1883—1941), на якому закінчилися каменярські традиції цієї родини Феленчаків.

Дутканич Іван
(1845, с. Бортне Горлицького повіту, теп. РП — 31 березня 1913, там же) — майстер художньої різьби по каменю.
Господарював на 12 моргах (7 га) ріллі та займався каменярством, головним чином творчим. Належав до найстарішої спілки на Мохнатому разом з Матвієм Циркотом (пом. 1914) і Василем Грацонем (1858—1930). Об'єднання працювало понад 40 літ, виготовляючи придорожні хрести і надмогильні пам'ятники та каплички. Виготовляв зрідка також жорняні камені. У 1913 р. рятуючи сусідську дитину з пожежі, помер від опіків.
У с. Бортному розповідають, що Дутканича поховано у вирізьбленому ним кам'яному саркофазі, який на цвинтар тягнули три пари волів. Це відповідає дійсності, бо у 1983 р. на Мохнатому знайдено ще один саркофаг, зроблений Дутканичем. Але через щілину у бічній стінці майстер покинув його і виготовив інший, в якому був похований.

Грацонь Василь
(9 січня 1858, с. Бортне Горлицького пов. теп. РП — 10 березня 1930, там же) — майстер художньої різьби по каменю.
Крім землеробства, займався художнім різьбленням по каменю. Працював на Мохнатому разом з І. Дутканичем, М. Циркотом. У тому об'єднанні від 1900 р. почав різьбити напівпластичні рельєфи Розіп'ятого Христа, яких немало збереглося на Лемківщині.

Гнатович Іван
(1886, с. Бортне Горлицького пов. теп. РП — після Першої світової війни, там же) — талановитий майстер різьблення по каменю.
В опінії мешканців села Бортне І. Гнатович був людиною винятково здібною. У 1910 р., захоплений різьбярською діяльністю Андрія Собина (нар. 12 грудня 1887), вирішив виготовити з піщаника повнопластичну фігуру Матері Божої з дитям. Вийшло непорозуміння з о. Володимиром Калужнянським, який не захотів освятити фігуру, вказавши на окремі недоробки. Гнатович звернувся до відомого митця каменярства Ямера в Лужині, який у 1911 р. поправив різьбу, що повернулась до Бортного і поставлена у 1928 р. біля церкви. Це був останній твір у камені Івана Гнатовича.

Козак Іван
(6 березня 1894, с. Бортне Горлицького пов. теп. РП — 1933, там же) — майстер обробки каменю.
Крім рільництва, займався каменярством в об'єднанні Семена Феленчака. Виготовляв камені для млинів і жорна, а також хрести, до яких інші каменярі доробляли різьблені візерунки (брати Грацоні, Стефан Феленчак).
Його пам'ятник встановлено на цвинтарі у Бортному.

Хомкович Гриць
(24 лютого 1898, с. Перегонина Горлицького пов. теп. РП — 1979, зах. землі Польщі) — майстер різьби по каменю. Господарював у с. Бортному, де оженився з дочкою Івана Грацоня.
У 1925 р. вступив до спілки Семена Феленчака. Близько 1930 р. повернувся до с. Перегонина і тут створив спілку з Дмитром Копчем, Йосифом Тарбаєм і Михайлом Хомковичем. Спілка видобувала камінь на Корнутах, виготовляла камені для млинів і жорна. У 1936 р. в каменоломні зламав ногу, відтоді не займався каменярством.

Феленчак Степан
(21 січня 1900, с. Бортне Горлицького пов. теп. РП) — майстер каменярства.
Внук Степана Феленчака (1827—1903). До 1960 р. займався каменярством у Бортному. Після Першої світової війни почав працювати з Федором Феленчаком у об'єднанні Семена Феленчака разом з Федором Дутканичем, Іваном Козаком, Грицем Хомковичем.
У 1928 р. заснував власну спілку, видобуваючи піщаник на Мохнатому. До її складу увійшли Андрій та Іван Грацоні. Спілка виготовляла хрести і надмогильні пам'ятники. У Бортному стоїть його пам'ятник на могилі Ф. Феленчака (1865—1926).
Під час окупації вивезений до Освенціма. Восени 1945 р. повернувся до Бортного. І хоч родина виселена в Україну, він залишився у Бортному. У 1947 р. депортований на західні землі Польщі, а в 1959 р. повернувся у рідне село. Завдяки йому зібрано багато матеріалів, що стосуються історії каменярства в с. Бортному.

Тарбай Йосиф
(6 січня 1904, с. Бодаки Горлицького пов. теп. РП — 23 липня 1964, там же) — найкращий різьбяр по каменю серед лемківських каменярів.
Каменярство було єдиним джерелом його існування, тому надавав йому великої ваги. Близько 1930 р. став членом спілки Гриця Хомковича.
Після трагічного випадку з Хомковичем і розпаду спілки створив велику каменярську майстерню у Бодаках, до якої набирав (залежно від замовлень) каменярів з Бодаків і Перегонини.
Завдяки старанням і належній відповідальності за якість мав постійно багато замовлень по каменю для млинів і жорна, а також хрести і єврейські надгробки.

Музика і Співоче Мистецтво

Бортнянський Дмитро (прибл. 28 жовтня 1751, м. Глухів, тепер Сумська обл. — 10 жовтня 1825, Петербург) — видатний композитор, співак лемківського походження.
Предки Дмитра — заможні господарі у с. Бортне Біцького староства, теп. РП. Дід композитора був сільським солтисом, але через різні тогочасні розрухи його син (батько Дмитра) у 40-х рр. XVIII ст. подався на Україну, до м. Глухова.
Винятково здібний, з чудовим голосом його син Дмитро уже в сім років (1758) був прийнятий півчим до Петербурзької придворної капели. Він одночасно виступав у театрі в жіночій партії Альцести. Також успішно вивчав французьку, італійську та німецьку мови.
У 1769 р. поїхав до Італії для закінчення музичної освіти, студіював у Болонській, Римській та Неаполітанській академіях. Написав там опери «Креонт» (1776), «Амад» (1778), «Квінт Фабій» (1779), а також ряд симфоній, сонат. У творах використав вітчизняну музичну культуру.
Повернувшись у 1779 р. до Петербурга, продовжував писати музичні твори для придворного хору. З 1784 р. призначений капельмейстером і композитором при царському дворі. Тоді створив опери «Свято сеньйора», «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787) та ряд камерно-інструментальних творів. Залишив понад 100 творів духовної музики, його хоровий стиль відзначається урочистістю, піднесеністю з використанням мотивів української і російської пісенності.
Твір Д. Бортнянського «Херувимська-7» увійшов до золотого фонду світової хорової літератури. У 1804 р. композитор був обраний почесним членом Петербурзької академії мистецтв.
Бортнянський близький нам не лише як лемко за походженням, а й як провідний музичний діяч свого часу, який благотворно вплинув на творчість наступних поколінь композиторів. Його твори — кращі досягнення музичної культури світу.

Вербицький Михайло
(1815, Улюч Сяніцького повіту, теп. РП — 7 грудня 1870, с. Млини, тепер РП) — український композитор, хоровий диригент і музичний діяч.
Найвлучнішу характеристику його творчості дав відомий композитор С. Людкевич: «М. Вербицький — це перший піонер української музики в Галицькій Україні, найбільший після Бортнянського духовний, хоровий композитор, перший наш симфонік, перший галицький плідний оперист і останній композитор-гітарист. З його особою зв'язаний символ нашого національного відродження в Галичині».
Закінчив українську музичну школу в Перемишлі, потім Львівську духовну семінарію (з якої кілька разів його виключали за прогресивні погляди). Від 1852 р. до кінця життя був священиком у с. Млини.
Велику частину життя присвятив музиці, як талановитий композитор, співак і диригент хору, гітарист, автор підручника з теорії музики. Після відкриття у Львові музично-драматичного театру (1864) написав для нього багато партитур з хорами, сольними піснями. Окрема ділянка діяльності композитора —його музика до театральних п'єс — «Панщина» Желехівського, «Підгоряни» і «Сільські пленіпотенти» І. Гушалевича та ін. Писав хорові, вокальні (соло), інструментальні твори та музику. Серед творів для чоловічого та мішаного складу вирізняються «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Поклін» на слова Ю. Федьковича, «Жовнір» на текст І. Гушалевича. Він — автор музики українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» (1863). Про заслуги Вербицького писав Львівський часопис «Основа»: «Не жахався праці, хоч Русь не була в силі нагороджувати йому всі труди. Зате слава і пам'ять про нього, як Нестора музики руської в Галичині, останеться на все в груді кожного патріота».

Менцинський Модест
(29 квітня 1875, с. Новосілки Перемиського повіту, тепер Великі Новосілки Мостиського р-ну Львівської обл. — 11 грудня, 1935, Стокгольм) — український оперний співак.
Батько Модеста, священик, був одним з перших пропагандистів творчості Т. Шевченка в Галичині. Походив з старовинного лемківського роду з села Мацина. У 1873 р. переїхав до Новосілок. Антін Менцинський, стрий Модестового батька, мешкав у с. Пельня на Лемківщині. У своєму «Родоводі» з 1877 р. доводив, що прізвище Менцинський походить від назви села Мацина Велика на Лемківщині. Раніше звучало як Мацинський, але польські службовці в адміністративних документах назвали село Менціна, а Мацинського — Менцинський.
Ім'я Модеста Менцинського — одного з найбільших співаків світу — стоїть поряд із іменами таких діячів оперного мистецтва, як Баттістіні, Мишуга, Карузо, Тітта Руффо, Шаляпін. Своїм голосом і грою він захопив слухачів у численних класичних операх і перш за все в музичних драмах Річарда Вагнера. Був також неперевершеним виконавцем творів М. Лисенка та українських народних пісень, які пропагував серед народів Європи. Мистецтво Менцинського — рідкісне явище у світі культури, невичерпне джерело краси і думки, натхнення і благородства.

Турковський Орест
(18 квітня 1896, с. Вороблик Королівський, теп. РП — 28 лютого, 1973, Ньюарк, США) — композитор, професор на еміграції. Брат Г. Турковського.
Змалку під впливом матері полюбив музику і вчився грати на скрипці. Десятирічним хлопцем створив дитячий оркестр із ровесників. Сам грав на першій скрипці.
У 1913 р. виїхав у США до родини Івана Копчака, де продовжував студії гри на скрипці та інших інструментах. У 1917 р. переїхав до Нью-Йорка, вступивши у музичну школу «Музік оф Арт». Після студій брав участь у концертах. Одна з газет писала, що О. Турковський «славний і дуже рідкісний скрипаль сучасності». Надзвичайно тонко виконував Ave Maria, Шуберта, Паганіні та ін.
У 1921 р. відкрив музичну школу в Ньюарку Н. Дж. і керував нею 25 років. З його школи вийшли вельми талановиті музиканти, серед яких Анна Росса, Йосиф Снігур та інші. На пропозицію одного з керівників «Лемко-Союзу», редактора «Карпатської Русі» М. Цисляка награв 16 платівок з лемківськими піснями. Написав п'ять альбомів лемківських пісень. Багато розпочатої праці не встиг завершити.

Турковський Григорій
(1902, с. Вороблик Королівський на Сяніччині, теп. РП — 1944, там же) — диригент і композитор, професор музики.
Напередодні Першої світової війни виїхав до Києва, де студіював музику, а продовжив навчання у Львівській вищій музичній школі (консерваторії). Працював професором (викладачем) музики у тій же школі, де серед його учнів був відомий український композитор Євген Козак. Згодом викладав основи музики в Катовіцах (теп. РП). Кілька років приїжджав з концертами, як диригент музичного ансамблю в складі 80-и музикантів, до Риманова-Здрою та Іванича.
На початку Другої світової війни повернувся до рідного села, де раптово помер.

Макара (Гойсак) Марія
(2 лютого 1900, с. Висова Горлицького пов., теп. РП — 12 квітня 1993, там же) — народна співачка, виконавчиня різних жанрів лемківських пісень.
Від бабусі перейняла любов до народної творчості. Першим її вчителем у цій ділянці був відомий педагог Марко Гижа.
У 1918 р. вийшла заміж за Степана Макару. Чоловік закінчив у Львові торговельні курси (1926), заснував крамницю «Єдність». Сім'я брала активну участь у діяльності читальні «Просвіта», що її заснував М. Гижа, згодом у сільському хорі та драмгуртку, заснованих Орестом Гижею.
У 1945 р. батько Марії переселився в Україну, а сама Марія у 1947 р. була інтернована на західні землі Польщі. Згодом повернулася у рідну Висову.
Ще в 1912 р. у Марії Гойсак (Макари) записував пісні академік Філарет Колесса для збірника, який вийшов у Львові в 1929 р. Пізніше (1940—1943) записував пісні О. Гижа («Українські народні пісні Лемківщини», Київ, 1972). Також від М. Макари записували лемківські пісні Микола Мушинка, Роман Рейнфусс, Ярослав Полянський.

Драган Анна
(дівоче прізвище Бодак. 3 березня, 1903, м. Піттсбург, США — 8 грудня, 1986, м. Борислав Львів. обл.) — народна співачка.
У 1911 р. родина повернулася на Лемківщину до с. Розділля біля Горлиць (РП). Під час Першої світової війни сім'я інтернована до Києва, потім Ростова (1915—1921).
Співала змалку. Дорослою була першою співачкою на вечорницях, народних фестивалях, у гуртках художньої самодіяльності. Постійно виконувала роль свашки на весіллях. Особливо розвинула свій талант народної співачки після повернення з Росії, де навчилася російських і українських пісень.
У 1945 р. переселилася на Україну до м. Борислава (Львівщина). Дуже переживала з того приводу, що лемки на Україні почали втрачати свої етнографічні особливості, стали забувати лемківські пісні, весільні традиції.
У 1970 р. фольклорист М. Дзіндзьо записав від неї низку текстів весільних пісень для праці «В Розділлю на весіллю». Потім ці записи доповнив Я. Бодак. Всього від Драган записано понад 600 пісень, в основному лемківських (весільних — 249, балад — 32, парубоцьких — 35, ліричних — 107, авторських — 6 та інших), що мають велику цінність як джерело пісенного мистецтва лемків.

Цимбора Юрій
(6 червня 1919, м. Свидник, Словаччина — 2 жовтня 1989, там же) — хормейстер, диригент, драматург, композитор).
Закінчив учительську семінарію в Пряшеві (1938) та спеціальні курси з хорового співу та диригування у Братиславі (1955). Учителював у гімназіях у Свиднику, Гуменному, Пряшеві. У Піддуклянському українському народному ансамблі працював хормейстером, диригентом, художнім керівником та драматургом.
Написав та опрацював десятки пісень і танців. Упорядник і співавтор багатьох збірників народних лемківських пісень обох схилів Західних Карпат для дитячого, мішаного, жіночого хорів.
Співавтор видання «Українські народні пісні Пряшівського краю» (ч. І, 1958), автор публікацій «Українські народні пісні Східної Галичини» (ч. 2, 1963), «Заспіваймо собі двома голосами» (1974). Його обробки народних лемківських пісень публікувалися в «Репертуарних збірниках», записані на грамплатівки. Загалом йому належить понад 300 обробок народних пісень південної Лемківщини.

Вороняк Микола
(27 грудня 1923, с. Ванівка, тепер «W
?gl?wka» Короснянського пов. РП — 23 червня 1974, Тернопіль) — диригент, художній керівник, хормейстер.
Ще малим хлопцем змайстрував «гушлі» (скрипку) з дощечок, гарно співав, навчав співати ровесників. Перед війною закінчив у Коросні гімназію.
У 1945 р. виселений в Україну (с. Ягольниця на Тернопільщині). Уже в 1945—1946 рр. керував хором місцевої середньої школи, який на Республіканській олімпіаді в 1946 р. здобув друге місце. Хор виконував численні лемківські пісні.
З 1947 р. навчався у Львівській консерваторії ім. М. Лисенка на диригентському факультеті. Після закінчення навчання (1952) створив у Тернополі хорову капелу, якій було присвоєно звання народної, був її диригентом. Останні десять років (1964—1974) після ампутації ноги працював художнім керівником Тернопільської філармонії.
Крім основної праці, постійно консультував відому капелу бандуристів у Струсові, очолював обласне об'єднання самодіяльних композиторів. М. Вороняку належить велика заслуга в справі розвитку і популяризації скарбів пісенної та музичної культури лемків.

Майчик Іван
(26 грудня 1927, с. Одрехова Сяніцького повіту, теп. РП) — композитор і диригент.
У 1946 р. переселений в Україну. В 1950 р. вступив до Тернопільської музичної школи, у 1956 р. — до Львівської консерваторії ім. М. Лисенка на диригентський факультет. Одночасно працював у радіокомітеті, організовував фольклорні експедиції; при музредакції Львівського радіо створив аматорський хор, цикл радіопередач «З історії народних пісень».
У 1967 р. видав першу збірку народних творів «Співаночки мої», потім «Лемківські народні пісні в обробці Б. Дрималика» (1970), вийшли статті про С. Крушельницьку, А. Кос-Анатольського та ін., хорові твори на слова В. Стельмаха, Б.-І. Антонича, М. Петренка. Упорядник збірників «Народні пісні з репертуару С. Крушельницької (1971), «Народні пісні з репертуару П. Кармалюка» (1976), збірка «Пісні і балади с. Ільник Турківського району» (1981), «Українські народні пісні з репертуару О. Врабеля» (1982), , «Хорові твори на слова українських поетів» (1989), «Хорові твори на слова Б.-І. Антонича» (1989) та інші.
Байко, сестри: Даниїла (30 серпня 1929, с. Яблониця поблизу Коросна, теп. РП), Марія (11 березня, 1931, там же), Ніна (25 серпня. 1933, там же) — заслужені артистки України (1969), Лауреати Державної премії України ім.  Т. Шевченка (1976), народні артистки України (1979), славні співачки, популяризатори пісенної творчості лемків.
У 1946—1948 рр. були учасниками обласних та республіканських олімпіад художньої самодіяльності. Закінчили Львівське музично-педагогічне училище (1952), Львівську консерваторію ім. М. Лисенка (1958). Як тріо сестри Байко почали свої виступи з 1953 р. У 1956 р. — дипломантки Республіканського та Всесоюзного конкурсів, учасниці Декади українського мистецтва у Варшаві, Замості і Любліні (РП). За майстерне виконання народних лемківських пісень на VI Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві (1957) сестри Байко були нагороджені Золотою медаллю і дипломом І ступеня. Дуже успішно пройшли їх гастролі у ЧСФР, Німеччині, Бельгії, Канаді (1968), США (1974).
Тріо сестер Байко вирізняється високомистецькою манерою виконання музичних творів, самобутнім, лише їм властивим пісенним стилем. За їх участю створено поетичну кінострічку «Сійся, родися, жито-пшениця». Основу репертуару тріо сестер Байко складають лемківські пісні, твори відомих українських композиторів С. Людкевича, М. Колесси, А. Кос-Анатольського, С. Козака, Я. Ярославенка, І. Майчика, Б. Дрималика та інших.
Сестри Байко — досвідчені педагоги. Байко Марія — професор Львівської консерваторії ім. М. Лисенка, вихователь багатьох співаків та музикознавців, член правління Львівського товариства «Лемківщина» Байко Ніна — педагог і громадський діяч, активістка товариства «Лемківщина» в Києві; педагогом працює і Даниїла Байко.

Полянський Ярослав
(15 серпня 1930, с. Поляни, Новосанчівського пов., теп. РП — 15 березня 1994, Варшава) — композитор і диригент, заслужений діяч культури Польщі (1967), член Спілки польських композиторів (1978).
У 1947 р. виселений з родиною на західні землі Польщі. У 1954 р. закінчив Педагогічний ліцей та одночасно музичну школу в Гожові. Від 1956 р., працюючи вчителем музики на Зеленогірщині, почав займатися творчою діяльністю як композитор-початківець. У 1961 р. вступив у Вищу музичну школу у Варшаві, закінчивши в 1966 р. відділ диригування.
Змалку захоплювався лемківськими народними піснями, записував їх, на основі власної збірки підготував магістерську працю, Обробки лемківських пісень друкувалися кілька років на лемківській сторінці «Нашого слова». Зібрав і записав мелодії понад трьох тисяч пісень, з них опублікував близько 800. Працював з різними хорами, а особливого успіху досягнув з колективом чоловічого хору УСКТ «Журавлі» (співкомпозитор хору) та колективом мішаного хору «Дума».
Скомпонував 15 вокальних музичних творів до текстів Є. Самохваленка, Б.-І. Антонича. Опрацював для мішаного і чоловічого хорів 55 українських народних пісень. Він співорганізатор шести українських фестивалів. У 1977 р. заснував український молодіжний хор у Варшаві, яким керував до кінця життя. Приїжджав з хором до Львова.
За досягнення у розвитку українського музичного мистецтва нагороджений Бронзовим Хрестом Заслуги, Срібним Хрестом Заслуги, Золотою відзнакою Польської спілки хорів і оркестрів.
Трохановський Ярослав (19 лютого 1940, с. Більцарева Новосандецького повіту, теп. РП) — диригент і музикант, суспільний діяч.
У 1947 р. примусово виселений на західні землі Польщі. Навчався (1955—1960) в Музичній школі в Легниці. До 1965 р. працював учителем гри на скрипці й акордеоні в музичній школі Ю. Зарембського і скрипалем симфонічного оркестру в Легниці. Був також членом українського місцевого хору при гуртку УСКТ. У 1965 р. заснував лемківський хоровий ансамбль у с. Лісець. За три роки існування хор виконав близько 30 концертів, взяв участь у І фестивалі УСКТ в Сяноці (1967).
У квітні 1968 р. повернувся на Лемківщину до села Білянка поблизу м. Горлиці, працював інструктором з музики. Відновив або наново створив співочі та музичні колективи у Білянці, Бортному, Зиндрановій, Полянах, Грабі, Ждині, Конечній, Ганчовій, Лосю, Сяноці. Але керувати гуртками в різних місцевостях одній людині було важко, тому вирішив створити один, більш численний, лемківський художній колектив, що його названо «Лемковина» (жовтень, 1969). Члени колективу — молодь і старші люди з різних сіл Лемківщини. Перший концерт «Лемковини» відбувся 15 лютого 1970 р. в Ганчовій. Крім концертів, колектив узяв участь у воєводських оглядах художньої самодіяльності та IV i V фестивалях УСКТ у Варшаві.
Улітку 1983 р. взяв активну участь в організації першого фестивалю лемківської пісні, музики і танцю під назвою «Ватра», який відбувається щороку з участю «Лемковини». Ансамбль з успіхом провів у 1987 р. гастрольне турне у США і Канаді.
Я. Трохановський — автор запису слів і мелодій близько 300 народних пісень. Написав музику до слів І. Русенка «На Лемківщині», слова і музику до пісні «Молитва Володимира» на честь 1000-літнього ювілею хрещення Київської Русі. Окремі його записи лемківських пісень друкувалися в тижневику «Наше слово». Мріє підготувати до друку власну збірку народних пісень. Оволодів мистецтвом гри на кільканадцятьох музичних інструментах.

Мачошко Марія
(30 березня 1940, с. Потічки Свидницього окр., Словаччина) — артистка, солістка Піддуклянського українського національного ансамблю (ПУНА) в Пряшеві, заслужений працівник культури (з 1978).
Основну дев'ятирічну школу закінчила в Стропкові. В ПУНА з 1956, де від самого початку отримала визнання і популярність за спів. З особливою майстерністю виконує лемківські пісні. У репертуарі співачки кілька сотень народних пісень (українські, чеські, словацькі, польські) різних жанрів, серед яких домінують пісні українців-лемків. Своїм голосом (альт) вміє передати найтонші нюанси народної мелодії.
З ПУНА перебувала на гастролях у Європі, США і Канаді. У 1969 р. була гостем Лемко-Союзу в США та Товариства карпаторуських канадців.
На міжнародному фестивалі пісні у м. Картаго (Туніс, 1964) за лемківську пісню «Ей, прид до нас, шугаю» здобула першу премію.
Тісно співпрацювала з чехословацьким оркестром народних інструментів Брненського радіо, з яким здійснила успішне турне по Голандії, Норвегії, Данії, Німеччині, США і Канаді. Співає також з іншими професійними оркестрами Словаччини.
Пісні у її виконанні записані на кілька грамплатівок, звучать на хвилях чеських, словацьких і закордонних радіостанцій, виступає по телебаченню. У кінофільмі «З хлопчика солдат» виконала головну роль матері (1975).

Зубанич Марія
(28 липня 1949, смт Великий Березний Закарпатської обл.) — українська співачка, заслужена артистка України.
Після закінчення середньої школи успішно виступала в складі народного ансамблю пісні і танцю «Ужанська долина», а також вокально-естрадному колективі «Пісні Карпат».
Після закінчення Ужгородського музичного училища вступила (1973) у Львівську державну консерваторію ім. М. Лисенка. Її вчителем була відома співачка, нині народна артистка України, професор Марія Байко. Успішно закінчивши консерваторію, працює солісткою Закарпатської обласної філармонії в Ужгороді.
Кілька разів побувала на гастролях у Канаді, США, Угорщині, Словаччині, Румунії. Основою її репертуару є лемківські пісні, а також загальноукраїнські, словацькі, білоруські, старовинні романси, твори сучасних композиторів, арії з опер.
За активну концертну діяльність їй присуджено обласну премію ім. Дмитра Вакарова, є лауреатом республіканських пісенних конкурсів.


Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/2.html

Icon Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision:


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© LV Productions, Ltd. All Rights Reserved.