(in Ukrainian) І. Історія і етнографія

Лемківщина славна своєю історією. Ще у VІІ-Х століттях предки лемків, що їх дослідники трактували як «білих хорватів» (самі ж мешканці Західних Карпат називали себе «русами» або «русинами»), складали єдину народність з русинами Подніпров'я, вірно служили в княжій дружині, героїчно боролися за незалежність Київської Русі.
У час входження до Русі (992—1340 рр.) предки лемків стали вірними сторожами Русі від Заходу, брали активну участь у будівництві західної військової фортеці — міста Сянока, яке швидко перетворилося у великий торговельний, промисловий та науковий осередок.
У 1649 році русини Західних Карпат під керівництвом ватажка Андрія Савки піднялися на народне повстання на підтримку всенародної визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького. І лише об'єднаним військовим силам Речі Посполитої вдалося приборкати повстанців. У цій історичній боротьбі лемки ще раз довели свою єдність з українським народом.
Наступні століття лемки самовіддано боролися проти поневолення. І завзяті русини-лемки втрималися у рідних горах, зберегли і розвинули національну культуру. І лише трагедія, спричинена лемкам у 1944—1947 рр. польськими військами і кадебістськими каральними загонами, насильне виселення лемків з їх рідних гір, здавалося, поклала край галицькій Лемківщині. Але лемки не загубилися в закутках планети. Вони живуть і надалі свято бережуть рідну історію, рідну культуру.
Одним з найдавніших істориків Західних Карпат був Григорій з Сянока (1406—1477), що займався також історією мистецтва, церковними справами, літературою. На Закарпатській частині Лемківщини творив мовознавець та історик Лучкай Михайло (1789—1843). У західній частині Лемківщини плідно працював Криницький Михайло (1797—1863). Варто згадати дослідника Астряба Матвія (1843—1925), який усе трудове життя провів на Полтавщині, але ніколи не забував рідного краю і присвятив Лемківщині низку історичних нарисів, статей. Він автор праць з історії Західної Лемківщини, педагог та історик.
Поважним істориком та етнографом став Торонський Олекса (1838—1901), автор відомої праці «Русини-Лемки» та ін. Давню історію Західних Карпат успішно досліджував український археолог Пастернак Ярослав (1892—1962). Продовжив історичні дослідження Володимир Бучацький. Значний поступ в історичній та етнографічній науці Лемківщини здійснив Володимир Кубійович, а в Югославії історії тамтешніх русинів, колишніх емігрантів з Лемківщини, присвятив свою увагу Лабош Федір. У міжвоєнному часі історію Лемківщини підняв на новий ступінь історик, редактор, журналіст Юліян Тарнович. Тоді ж помітний внесок в етнографію лемків зробила Ірина Добрянська, одна із творців музею «Лемківщина» в Сяноці разом з Ф. Коковським, Л. Гецом.
У середовищі лемків південних і північних схилів Карпат над історією і етнографією рідного краю успішно працюють Микола Мушинка, Іван Ванат, Йосиф Сірка, Мирослав Сополига, Іван Красовський.
Ми не мали змоги висвітлити діяльність ще ряду істориків та етнографів, серед яких Ярослав Мокляк (Польща) і ряд інших.

Григорій з Сянока (бл. 1406, м. Сянік РП — 29 січня 1477, Рогатин теп. Івано-Франківської обл.) — слов'янський учений-філософ, педагог, суспільний діяч. «Походив з волелюбного і співучого племені лемків, і кровний зв'язок зі своїм народом наклав відбиток на його характер, на спосіб його життя. Не корився труднощам, вперто долав перешкоди на шляху до науки…» (О. Сінкевич). Підписувався — «Григорій з Сянока».
У 1419 р. виїхав до Кракова, потім до Німеччини, жив з випадкових заробітків. У 1428 р. повернувся на Батьківщину, пройшов курс навчання у Краківській академії, одержав ступінь бакалавра вільних мистецтв. У 1437 р. подався до Італії, після повернення одержав парафію біля Кракова. За допомогою впливової родини Тарнавських призначений нотаріусом придворної канцелярії і духівником короля Владислава ІV.
За тодішньої ситуації виходець з русинської родини не міг стати «руським» ученим. А тому писав латинською мовою, спеціалізувався з теорії латинського церковного права і догматики. У 1470—1472 рр. італійський філософ Буонакорсі написав твір «Про життя і звичаї Григорія з Сянока». Резиденція Григорія служила осередком для диспутів учених і поетів, активну участь у якій брав сам Григорій, проявляючи глибокі знання в ділянці філософії, медицини, історії, літератури.
Похований у Кафедральному соборі у Львові.

Базилович Іваникій (1742 — день, місяць, місце нар. невідоме — 1821 м. Мукачево) — церковний історик, протоігумен Мукачівського монастиря. Походить, напевно, з родини закарпатських русинів (лемаків). Відомості про нього скупі.
У тритомній праці «Короткі відомості про монастир св. Миколая на Чернечій горі в Мукачевому, заснований кн. Федором Корятовичем» (мова латинська) обґрунтував право власності монастиря на подаровані Корятовичем у XIV — на поч. XV ст. земельні маєтності для захисту їх від зазіхань вищого католицького духовенства Угорщини. І. Базилович доводив, що русини (українці) з найдавніших часів живуть на території Карпат і Закарпаття. У своїй праці він уперше в українській історіографії порушив питання етногенезу та автохтонності русинів у Західних Карпатах.

Лучкай (справжнє прізвище — Пап) Михайло (19 листопада 1789, с. Великі Лучки теп. Мукачівського р-ну Закарпат. обл. — 3 грудня 1843, Ужгород) — мовознавець, історик.
Освіту здобув у Мукачівській та Великовародинській гімназіях і у Віденській духовній семінарії. Автор написаної латинською мовою «Граматики слов'яно-української« (1830), в якій поряд із старослов'янською вперше подав граматику української мови в її закарпатських говірках. Його п'ятитомна «Історія карпато-росів» довго залишалася в рукописі. Уперше надрукована у наукових збірниках Музею Української культури в Свиднику (т. 11, 1983, т. 12, 1985, т. 13, 1988, т. 14, 1886, т. 16, 1990, т. 17, 1991, т. 18, 1992). Близько стояв до народної мови, доказом чого є його «Граматика старослов'янської та наріччя малоруського, ще нині живого в горах Карпатських». Байка «Тиква і дуб» з іншими оповіданнями, загадками, народними піснями є важливим матеріалом для вивчення історії закарпатських українських говірок. Мова байки дуже подібна до сучасної лемківської: «Тыква все лем по земли волочилася і не знала, як она велика…» На жаль, Лучкай далі цих зразків не пішов, вважаючи народну мову недозрілою для літератури.

Астряб Матвій
(1 серпня 1843, с. Висова Горлицького повіту, теп. РП — 18 січня 1925, м. Лубни, тепер Полтавської обл.) — педагог, історик і громадський діяч.
У 1862 р. закінчив училище в Горлицях, навчався у Перемишльській гімназії, потім у Першій Київській гімназії. Серед учнів вирізнявся знанням грецької і латинської мов, практикою репетиторства. Після закінчення філософського факультету Київського університету працював викладачем у І Київській гімназії, потім у Глухові, Кутаїсі, а з 1880 р. — в Єкатеринограді (Краснодарі). У 1893 р. переїхав на батьківщину дружини у м. Лубни Полтавської обл., де прожив до кінця життя.
Був високоосвіченою людиною, ентузіастом дослідження історії рідного краю. Ряд історичних праць опублікував у «Трудах Полтавської вченої комісії». Його праці друкувалися в «Киевской старине», «Матеріалах до української етнології», «Экономической жизни Подолии», львівській «Галичині».
Усе життя гаряче любив рідні Карпати. Ще студентом читав для своїх товаришів лекції про звичаї, історію, мову лемків. Велику за обсягом статтю про лемків та їх культурні здобутки опублікував у львівському журналі «Учитель».

Криницький Михайло
(1797, с. Ганчова, Горлицького пов. теп. РП — 1863, с. Тилич, Новосандецького пов.) — історик, суспільний діяч Західної Лемківщини.
Після закінчення богослов'я був парохом у Ганчовій і Тиличі. Займався збиранням і вивченням історичних матеріалів про Сандеччину. Скопіював грамоти з судових актів у Криниці і з архіву власників Мушинських Латифундистів. На підставі цих документів написав дві поважні праці: «Историческое состояние наместничества Мушинского» і «Мушина і Тилич». Обидві надруковані в «Отечественном сборнике» (Відень, 1853). Цими працями спростував теорію В. Мацієвського в праці «Первісні дії Польщі і літератури» (Варшава, 1846) про те, ніби лемки є осадниками, яким король Казимир дозволив поселитися в Карпатах. М. Криницький на підставі історичних документів довів, що лемки — автохтони на рідній землі.

Торонський Олекса
(1838, с. Завадка Риманівська Сяніцького повіту, теп.. РП — 1901, Львів) — дослідник історії та етнографії лемків.
Був викладачем гімназій у Дрогобичі та Львові.
До найважливіших його публікацій велика обширна праця «Русини-Лемки» (Зоря Галицька яко альбум. Львів, 1860). Щоденному життю мешканців Західних Карпат присвячена повість «Ганця». Як педагог відомий своєю «Руською читанкою для вищої гімназії» (Львів, 1868). Цікава мовознавча праця «Суперечки про правопис у русинів і румунів» (1888) та інші. Є також автором численних праць з історії релігії та церковно-слов'янського догматизму.

Бескид Микола
(1883, с. Легнава, Сх. Словаччина — 10 грудня 1947, м. Кошиці, там же) — історик, громадсько-культурний діяч у Словаччині.
Після закінчення студій одержав ступінь доктора історії. Автор книжок «Ю. А. Ставровський-Попрадов» (1928), «О. В. Духнович» (1930), «Кирилиця і глаголиця» (1930) та інших. Під його редакцією вийшла збірка поезій Ю. Ставровського (1928), підготовлена до друку збірка поезій О. Духновича. Був автором багатьох статей з історії, літератури, мовознавства. Його праці мали помітне значення в справі опрацювання й більш глибокого вивчення історії та культури українців південних схилів Карпат.
Писав переважно «язичієм», у поглядах на історію українського населення Карпат дотримувався староруської («москвофільської») орієнтації.

Бучацький Володимир
(20 липня 1885, м. Риманів Сяноцького повіту — 1963 (?), м. Торонто, Канада) — історик Лемківщини.
Його батько Омелян (1849—1901) після вчительської семінарії в Самборі почав вчительську роботу в Риманові, заснував і вів тут різьбярську школу.
У трирічному віці виїхав з батьком до Сянока, де прожив до 1944 р. — до еміграції. Закінчив гімназію у Сяноці. Дружина Філомена Марія з Крупських, вчителів у с. Репеді. Народилася 14.10.1888 в Чистогорбі біля Сянока.
(Див. спогади «З моїх юних літ», Торонто, 1957). Своєю національною свідомістю завдячує о. Омеляну Константиновичу, його синам та ін., а також др. Михайлу Новаківському.
Кн. «В тривожних днях німецької окупації», «Москвофільство на Лемківщині», «Лемки — українське гірське плем'я». Вінніпеґ, 1962.
Займався також освітньою роботою.

Загайкевич Богдан
(1887, дату і місце нар. не встановлено — 20 серпня 1967, Кренфорд, Н. Дж., США) — науковий і громадський діяч, сотник УГА, професор Перемиської гімназії, дійсний член НТШ і УВАН, великий приятель Лемківщини, головний редактор науково-історичного «Лемківського збірника» («Лемківщина», в 2-х томах, 1988).
Зібрав і досконало вивчив усі можливі видання про лемків і Лемківщину в різних країнах світу. З тією метою вів кореспонденцію з багатьма вченими, лемкознавцями. В Україні листувався з істориком-лемком І. Красовським. Центральним у листуванні була справа підготовки і видання «Лемківського збірника», його конструкція, автура. За порадою редактора львівський історик написав для «Збірника» працю «Матеріальна культура лемків північних схилів Карпат».
Б. Загайкевич співпрацював з В. Кубійовичем, Ю. Тарновичем та ін. науковими і суспільними діячами. Є автором численних праць з історії України, в тому числі і про лемків. Зібрав важливі матеріали для написання монографій про Лемківщину, але передчасна смерть не дозволила завершити роботу. Головним редактором монографії «Лемківщина» затверджено д-ра Богдана Струмінського.

Кубійович Володимир
(23 вересня 1900, с. Нова Весь біля Н. Санча, теп. РП — 1 листопада 1985, Париж) — учений, історик, географ, видавець, суспільно-політичний діяч.
Відразу після студій зарекомендував себе поважним дослідником-науковцем. Ранньою його науковою працею є «Розміщення культур у Північних Карпатах» (1930). Надалі вийшла монографія «Територія і людність українських земель» (1935), «Розміщення населення в бойківських Карпатах» (1938). Поважною науковою працею довоєнного періоду є «Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя. Географічний нарис», «Географія українських і суміжних земель» (1938, 1943). У 1940—1944 рр. був головою Українського Центрального Комітету в Кракові. Надавав відчутну допомогу селянам і, зокрема, студентам українських навчальних закладів.
У 1944 р. емігрував до Парижа. Тут видав монографію «Етнічні групи південно-західної України» (1983). Головною його заслугою у післявоєнному часі є редагування і видання «Енциклопедії українознавства». В. Кубійович фактично до кінця життя жив «Енциклопедією», ідея видання якої належала йому, опрацьовував та редагував матеріали, організовував авторів, багато статей написав особисто. Працював над оформленням книг.

Лабош Федор
(14 січня 1902, с. Дюрдів, Югославія — 5 листопада 1977, с. Загреб, там же) — вчений-економіст, історик, громадський діяч серед русинів в Югославії.
Основну школу закінчив у Кецурі, гімназію у Великому Бечкерику, економічні студії продовжив у Загребі, де у 1928 р. захистив докторат.
Після закінчення студій до 1940 р. працював у Белграді, потім у місцевій адміністрації Загреба. З 1968 р. — на пенсії.
Ще гімназистом виявив інтерес до історії земляків. Працював над архівними й іншими джерелами. Автор багатьох статей і монографій про історію і культуру русинів Югославії, наприклад, «Мено Русин уж в І ст. н. е.» (Нова думка, 1973) та ін. Основну працю «История русинох Бачкей, Сриму і Славениі 1745—1918» (Вуковар, 1979) підготував уже на пенсії, видана після його смерті.
Коли у 1973 р. засновано в Загребі культурно-освітнє товариство русинів-українців, з самого початку був його членом і активним співпрацівником. Брав участь у роботі семінарів і конференцій, виступав з лекціями про русинів Югославії. Був співавтором «Руських календарів» (1921—1941), а після Другої світової війни — співробітником «Нової думки». Залишив багатий архів рукописів. До кінця життя був гідним поваги патріотом рідного народу.

Тарнович Юліян
(псевд. Бескид, 2 січня 1903, с. Ростайне Ясельського пов., теп. Короснянське воєв. РП — 28 вересня 1977, м. Торонто) — історик, публіцист, культурний діяч, народний маляр.
Закінчивши у 1921 р. гімназію в Сяноці, записався до українського підпільного університету. Писав статті до журналів «Бескид» і «Неділя».
У 1929—1932 рр. навчався в торговельній академії у Львові, а в 1933 р. вступив на факультет філософії Львівського університету. В 1933 р. увійшов до редакційної колегії двотижневика «Наш Лемко» (1934—1939) спочатку співпрацівником, потім редактором. Заснував редакційно-видавниче об'єднання «Бібліотека Лемківщини», в якому видавав твори про Лемківщину (переважно власні). Першим випуском була його «Ілюстрована історія Лемківщини» (1936), надалі «Історичні пам'ятки в Західних Карпатах» (1937), «Мова століть. Лемківщина в переказах» (1938), «Верхами Лемківського Бескиду» (1938) та інші.
Мешкаючи з 1940 р. в Кракові, видав там «Матеріальну культуру Лемківщини» (1941). У 1941 р. переїхав до Львова, де редагував кілька тижневиків.
З 1944 р. в еміграції. Жив у Відні, Мюнхені. У Регенсбурзі заснував часопис «Українське слово», розбудував друкарню. З 1948 р. мешкав у Торонто (Канада). Тут з владикою Ізидором Борецьким видавав тижневик «Наша мета», в 1949—1953 рр. редагував двотижневик «Лемківщина», видав книдки «На згарищах Лемківщини», «План і відбудова Лемківщини». Від 1963 до 1970 р. — редактор органу ООЛ «Лемківські вісті». Впорядковував і редагував «Лемківські календарі». Створив велику (кілька сотень) галерею малюнків «Лемківські церкви» та ін.
У м. Торонто з ініціативи голови управи Об'єднання Лемків Канади М. Маслея створено експозицію меморіального музею Ю. Тарновича.

Добрянська Ірина
(11 листопада 1892, м. Сянік (РП) — 14 березня 1982, м. Львів) — етнограф, дослідник народного мистецтва лемків. Початкову школу закінчила в Сяноці, навчалася в Коломийській та Сяніцькій гімназіях. З 1912 р. працювала в страховому товаристві «Дністер».
Після Першої світової війни переїхала до Перемишля, де за порадою О. Кульчицької розпочала педагогічну працю на Лемківщині, записувала народні традиції і фольклор, збирала пам'ятки народного мистецтва (писанки, вишиванки, орнаменти хатніх розписів, різьбу).
У 1930-х рр. надала велику допомогу Л. Гецу в створенні музею «Лемківщина» в Сяноці. Збирала й описувала експонати, впорядковувала фонди народного мистецтва. Здійснила численні зарисовки і малюнки хатніх розписів на Сяніччині. Цінний альбом Добрянської зберігається у фондах Музею народної архітектури та побуту України.
У 1945 р. переселилася до Львова, працюючи етнографом Музею художнього промислу. Уклала великий «Каталог українських вишивок», є автором праць «Хатні розписи українців західних Карпат» (1964), «Настінний розпис Лемківщини» (1968) та інших.

Мушинка Микола
(н. 20 лютого 1936, с. Курів Бардіївського округу, Словаччина) — дослідник народної культури лемків південних Схилів Карпат, доктор філології, фольклорист.
Середню освіту здобув у Бардієві та Пряшеві, вищу у Празі. Тут під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав глибше вивчати фольклор південних лемків. У 1960 р. прийнятий на роботу в Дослідний кабінет україністики філософського факультету (Пряшів), від 1963 р. аспірант Празького та Київського університетів. У 1967 р. здобув звання кандидата мистецтвознавчих наук, від 1992 — доктор наук. Є автором численних науково-публіцистичних статей, книжкових видань. Найважливіші з них: «З глибини віків. Антологія усної народної творчості українців Східної Словаччини» (1967), «Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття» (Париж, 1975), «Фольклор Пряшівщини в працях українських та російських вчених і сучасний стан його дослідження» (1968), «Спільні і відмінні риси у фольклорі русинів Пряшівщини та Войводини» (1971), «Фольклорні видання українців Пряшівщини» (Український календар на 1979 р., Варшава) та ряд інших.
М. Мушинка збирає та досліджує лемківський фольклор також в Югославії, Румунії, Польщі, в Україні, в Західній Чехії та Моравії. У Словаччині та в закордонній пресі опублікував кілька монографічних статей про маловідомих або призабутих дослідників лемківської культури. Тісно співпрацює з Українським музеєм у Свиднику, є членом Словацького етнографічного товариства при Словацькій АН, Міжнародної комісії з дослідження народної культури Карпат та Балкану й інших організацій. Виступає з доповідями на лемківські теми на словацьких і міжнародних конференціях.

Ванат Іван
(н. 13 серпня 1926, с. Вижня Писана Свидницького округу, Словаччина) — історик і публіцист.
Закінчив учительську семінарію (1947) в Пряшеві та філософський факультет університету ім. Коменського у Братиславі. Кандидат історичних наук.
Кілька років учителював, потім був завідувачем кабінету Пряшівського педінституту. Працює переважно в галузі новітньої історії закарпатських українців та теорії викладання історії в школі. Видав монографії «Нариси історії українців Східної Словаччини 1918—1938 рр.» (1974), «Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини 1918—1948» (у двох книгах: кн. І. 1918—1938, 1979; кн. ІІ. 1938—1948, 1965), наукові праці «Закарпатські українці в чехословацькому війську» (1966), «До питання про вживання термінів «Закарпаття» та «Пряшівщина» (1968), «Шкільна справа на Пряшівщині в період домюнхенської Чехословаччини» (1973), «Селянський рух на Пряшівщині в першій половині 30-х рр.» (1976), «Чертіжнянсько-Габурське селянське заворушення на тлі революційної боротьби першої половини 30-х рр.» (1977) та інші.
Праці І. Ваната дуже важливі для глибшого вивчення історії закарпатських лемків.

Сірка Йосиф
(29 жовтня 1936, с. Убля Гуменського округу, Словаччина) — учений, педагог, суспільний діяч.
Закінчив Київський педагогічний інститут (1960), Франкфуртський університет ім. Гете (1973), де одержав диплом магістра. У 1975 р. в Українському Вільному Університеті (Мюнхен) отримав звання доктора філософії. В 1960—1967 рр. працював редактором журналу «Дружно вперед» (Пряшів).
У 1968 р. виїхав на Захід. Працював на радіо «Свобода» (1969—1970). Від 1975 р. — доцент славістичних мов в університеті Зіген (Німеччина). Автор монографії «Розвиток національної свідомості лемків Пряшівщини у світлі української художньої літератури Чехословаччини» (1980). Співробітник «Енциклопедії українознавства» та збірника «Лемківщина» (у двох томах, 1988). Серед численних статей «Відкритий лист до проф. П. Магочі» («Новий шлях», 39, 28 вересня, 1991, Торонто), в якому ґрунтовно критикує помилкові погляди проф. Магочого. Є засновником українсько-німецького товариства «Діалог» (1988).

Сополига Мирослав
(н. 26 березня 1946, м. Свидник, Словаччина) — етнограф, музеєзнавець і суспільний діяч у Словаччині, доктор історичних наук.
У 1962 р. закінчив середню школу в Свиднику і вступив на філософський факультет університету ім. П. Шафарика. З 1967 р. почав працювати у Свидницькому музеї української культури (з 1986 р. — директор музею), займаючись дослідженням матеріальної культури українців Східної Словаччини.
У 1979 р. в університеті ім. Коменського йому присвоєно академічне звання доктор філософії, в 1981 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1994 р. — докторську (в Києві, Україна). Є автором понад 80 наукових праць: монографії, статі, рецензії з ділянки мистецтва, музеєзнавства, культури. Серед них «Народна архітектура українців Східної Словаччини» (1976), «Народне житло українців Східної Словаччини» (1983), «Народні меблі українців Словаччини», «35 років Музею української культури у Свиднику» (1990) та інші.
Є активним громадським діячем. Співпрацює з етнографічним інститутом САН, бере участь в етнографічних з'їздах, конференціях. Є засновником Музею під відкритим небом при МУК. Його праці мають велике значення для глибшого і всестороннього вивчення історії та культури лемків південних схилів Карпат.

Красовський Іван
(Красівський. 22 жовтня 1927, с. Дошно Сяніцького повіту, теп. РП) — історик-етнограф, публіцист, член НТШ, член Спілки журналістів України (1962), громадський діяч.
Навчався в Українській учительській семінарії в Криниці (1941—1944). У 1945 р. переселений в Україну. Закінчив культурно-освітній технікум у Теребовлі (1948). У 1952 р. закінчив Львівську юридичну школу, а в 1957 р. історичний факультет Львівського університету. Проблемою історії та культури лемків зайнявся ще студентом. У 1956 р. надрукував статтю «Лемки та їх походження», а темою дипломної роботи обрав «Визвольний рух на Лемківщині в ХVІІ ст.»
Працюючи науковцем у Львівському історичному музеї, згодом завідувачем наукового відділу музею-скансену, повністю присвятив себе вивченню і популяризації історії та культурних надбань лемків. Є автором понад 1000 статей з лемківської тематики, які друкувалися в тижневику «Наше слово» і «Українському календарі» (Варшава), журналах «Дукля», «Дружно вперед» (Словаччина), «Нова думка» (Югославія), «Народна творчість та етнографія» (Київ), «Дзвін» (Львів), «Лемківщина» (Нью-Йорк) та інших.
Його вчителями і науковими консультантами були академік І. Крип'якевич, член-кореспондент АН України К. Гуслистий, професори Л. Похилевич, Ю. Редько, П. Чучка. Заслуговує уваги опрацювання І. Красовським півтори тисячі заміток з історії, культури, побуту, мистецтва, літератури лемків («Наше слово», 1977—1991). Цей цикл стане основою «Енциклопедичного словника Лемківщини».
Він є автором історичної кіноповісті «Андрій Савка» («Дукля» 1—2, 1984), великої праці «Матеріальна культура лемків («Лемківщина», т. 2. 1988), монографії «Прізвища галицьких лемків ХVІІІ ст. » (Львів, 1993). Окремими книжками вийшли також «Лемківщина у боротьбі за возз'єднання з Україною» (Нью-Джерсі, 1964), «Хто ми, лемки…» (у співавт. з Д. Солинком. Львів, 1991), «Тільки з рідним народом» (Львів, 1992), «До земляків за океан» (Львів, 1993), «Михайло Орисик — визначний різьбар Лемківщини» (Львів, 1995), «Лемківська церква святих Володимира і Ольги у Львові» (Львів, 1997). Він також є упорядником альбому «Лемківщина в творчості Василя Мадзеляна» (Львів, 1994), співавтором і упорядником «Лемківського календаря» на 1994—1999 роки.
Постійно бере участь у міжнародних і республіканських наукових конференціях, симпозіумах. Був одним із засновників суспільно-культурного товариства «Лемківщина» (1988), Фундації дослідження Лемківщини у Львові (1991). Як музейний працівник зібрав численні пам'ятки культури лемків для музеїв України.
Працюючи в 1991—1996 рр. головою правління Фундації, очолив будівництво лемківської зони музею народної архітектури та побуту, а також будівництво Лемківської церкви і Музею історії та культури лемків на території лемківської зони скансену.
З його ініціативи Фундація підготувала і видала в 1991—1999 рр. двадцять книжок з лемківської тематики.

Федака Павло
(н. 3 березня, 1945, с. Кальник Мукачівського р-ну Закарпатської обл.) — історик, етнограф, музеєзнавець.
У 1968 р. закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював у музеї народної архітектури та побуту Закарпаття старшим науковим співробітником, з 1971 р. — заступником директора. Згодом переведений директором Ужгородського краєзнавчого музею.
Відомий як дбайливий науковець, всесторонній музеєзнавець. Тема його кандидатської дисертації — «Народне будівництво Закарпаття XIX — початку XX ст.».
Є автором понад 50 наукових праць (в тому числі окремі видання) з етнографії та музеєзнавства. Велику увагу присвячує питанням історії та культури закарпатських лемків.
Часто бере участь у роботі наукових конференцій на тему етнографії та музеєзнавства. Першим порушив питання про потребу створення локальних музеїв на Закарпатті. Був ініціатором створення у с. Зарічеве Перечинського району цікавого музею «Лемківська садиба».



Document Information

Document URL: http://lemko.org/history/krasovskiy/diyache/1.html

Icon Return to Lemko Home Page

Date Posted: April 27th, 2002
Last Revision:


LV Productions
c/o Walter Maksimovich
3923 Washington Street,
Kensington MD 20895-3934

USA
© LV Productions, Ltd. All Rights Reserved.